– Не плач, – сусідка Ніна Іванівна погладила Віру по голові. – Життя воно таке… Всі там будемо…
Віра, яка два роки тому поховала маму, а тепер і батька, схлипнула: горе крізь сльози просилося назовні.
Обхопивши себе за плечі і погойдуючись уперед-назад, дівчина сама того не помічаючи, тихенько підвивалася і ні на що не реагувала.
Дивитись на її переживання було нестерпно.
І сусідка, на очах якої Віра виросла, не витримала:
– Та що ти так переймаєшся? Зрозуміла б ще, якби батька рідного поховала, а так…!
Сказала і, ахнувши, машинально затулила рота обома руками, ніби переживала, що з її вуст вилетить ще щось таке…
Віра стрепенулась, перевела заплакані очі в той бік, звідки прилетіли дивні слова, і, впізнавши про Ніну Іванівну, тихо промовила:
– Не зрозуміла … Ви що зараз сказали?
– Я? – сусідка спробувала розіграти подив, – я нічого такого не казала…
Але… Слова були сказані, і Віра їх виразно почула. Тепер вона хотіла пояснень.
Сусідка крутилася як на сковорідці, намагаючись викрутитися або змінити тему, але Віра була непохитна і переконала-таки її розповісти правду.
… Це була звичайна, благополучна родина: мати, тато, дві дочки. Різниця між сестрами – десять років.
Обидві – розумниці, красуні, вчилися чудово… Жодних проблем з ними не було. Ні з ними, ні між ними.
Коли старша Ірина вийшла заміж, молодша Наталка навчалася у випускному класі, готувалася вступати до університету. І вступила…
Батьки натішитися не могли на своїх дівчат.
Біда прийшла, звідки не чекали…
Чоловік Іри, бачачи, як розквітає своячка, став надавати їй зовсім не споріднені знаки уваги.
Наталя, яка зовсім не мала досвіду спілкування з чоловіками, одразу не зрозуміла, чого від неї добивається чоловік сестри. Вона легко з ним спілкувалася, просто одна сідала до нього в машину, ніяк не реагувала на його випадкові дотики.
І чоловік вирішив, що дівчина на все згодна.
Одного дня, опинившись з Наталкою наодинці, він обійняв, зовсім розгублену дівчину і став цілувати.
У цей момент увійшла Ірина.
Сталася велика сварка. Як Наталка не переконувала сестру, що з її чоловіком у неї нічого не було, та не повірила. Розповіла про те, що сталося батькам. Ті були шоковані і, зрозуміло, стали на бік Ірини.
Сімейна ідилія впала: всі перестали спілкуватися з Наталкою…
Дівчина, яка, по суті, була ні в чому не винна, залишилася зовсім одна.
Із чоловіком Іра швидко помирилася, а ось сварка із сестрою затягнулася. Два роки сестри не розмовляли. Батьки потихеньку розтанули, простили Наталку і намагалися їх помирити, але марно: Ірина бачити сестру не хотіла.
Батько та мати дуже переживали з цього приводу.
І раптом сталося неймовірне…
Ірина багато років не могла завагітніти і дуже переживала, що чоловік через це її покине. Одного ранку вона прокинулася з «геніальною» ідеєю і вже в обід висунула батькам справжнісінький ультиматум: вона помириться з сестрою тільки в тому випадку, якщо та народить їм із чоловіком дитину.
– Що це ти таке придумала? – Вигукнула мати. – Як тобі таке в голову спало?
– А що? Чудова ідея. Я вже навряд чи зможу стати матір’ю – здоров’я не те, а на Наталці – можна. Народить – і не помітить. Погодься, мамо, краще виховувати практично рідну дитину, ніж брати незрозуміло кого із дитячого будинку. Коротше: поговориш із Наталкою?
– Ні, – мати все ще не могла прийти в себе від почутого, – я їй нічого говорити не буду.
– Тоді я сама їй все скажу… А ви – не втручайтесь…
І Ірина озвучила сестрі свою пропозицію. Мовляв, ми хочемо дитину, ти хочеш, щоб я тебе вибачила. Вирішуй.
Наталка слухала мовчки. Сказати, що вона була шокована – нічого не сказати.
– Та зрозумій ти, – умовляла Іра, – дитині з нами буде добре. Зрештою – сестра ти мені чи ні? Допоможи…
– А батько? – Тихо запитала Наталка, – батьком дитини буде твій чоловік?
– Ну вже ні! – засміялася Ірина, – Ним буде твій Павло. Я чула, що ви й досі зустрічаєтеся. Чудовий хлопець! Гарний, розумний. Сподіваюся, тебе не треба вчити, що робити?
Наталка не знайшла, що відповісти…
– Ну? Ти згодна? – Старша сестра продовжувала тиснути на молодшу, – До речі, мама в курсі. Вона вважає, що я чудово вигадала.
– Мама? – здивувалася Наталка, – вона на це згодна?
– Звичайно! Не віриш? Увечері разом поговоримо…
Вони сиділи вчотирьох: мати, батько, дві сестри та обговорювали ідею Ірини. Батько більше мовчав. Мама, яка дуже переживала, що Іра не має дітей, несподівано її підтримала…
І Наталка здалася…
Отримавши згоду, Ірина переконала сестру присягнутися, що вона ніколи нікому нічого не розповість. І ніколи не претендуватиме на дитину. І спілкуватися з нею буде щонайменше.
– Сподіваюся, ти розумієш, чому потрібно зробити саме так?
Наталка промовчала.
А потім поклялася…
Незабаром вона завагітніла. Павлу нічого не сказала і розірвала з ним стосунки.
До пологів сестри жили у родичів в іншому місті.
Тому, коли вони повернулися, нікому й на думку не прийшло, що дитина Ірини – це дочка Наталі.
***
– Зачекайте! – Віра з подивом дивилася на сусідку, – ви хочете сказати, що моя мама не була мені матір’ю? А тато, якого ми сьогодні поховали – мені не тато? Я вам не вірю! І потім: звідки ви це знаєте, якщо все ретельно ховалося?
– Вибач, Віро. Але ти сама переконала мене сказати правду. А я дізналася цю правду від твоєї бабусі. Не знаю, чому вона одного разу вирішила мені все розповісти.
– Виходить… Моя мати… жива? І це – тітка Наталя?
– Так, люба…
– Неймовірно! Вона завжди була байдужа до мене… Навіть недолюблювала… А її чоловік…
– Ні, він не твій батько, – зупинила Ніна Іванівна, – Наталка вийшла заміж набагато пізніше: ти вже в садок ходила.
– А мій батько? Я маю на увазі… біологічний?
– Я не знаю, що з ним. Запитай у Наталі. Можливо, вона знає.
Віра вже не плакала. Те, що вона зараз дізналася, геть відволікло її від переживань щодо втрати батька. Дівчина поринула у роздуми…
… Вона росла щасливою дитиною. Батьки любили її, плекали. Ні разу в житті їй не спало на думку, що вони можуть бути їй не рідними.
Тітка Наталя… Вона завжди здавалася Вірі якоюсь далекою, недоступною. Зараз дівчина ніяк не могла згадати, коли вони розмовляли востаннє…
Раптом у пам’яті спливло прощання мами… Наталка тоді не пролила ні сльозинки…
Дивно… Може, сусідка таки щось наплутала?
І бабуся… Виходить, вона все знала і мовчала… Обманювала внучку все життя…
— Цікаво, а чому тітка Наталя не має дітей? – несподівано промовила Віра вголос.
– Не знаю, – озвалася Ніна Іванівна, – може, не хотіла, а може – Бог більше не дав…
Віра розгублено мовчала. Почувалася героїнею якогось роману. Вона і вірила в цю історію, і не вірила.
Раптом різко встала, попрямувала до виходу.
– Ти куди? – Захвилювалася сусідка.
– Хочу тітці Наталі в очі подивитися, – кинула Віра і вийшла з помешкання.
Проте, до Наталі вона не поїхала. Не змогла. Вирішила все дізнатися пізніше. Сьогодні вона була до цього не готова.
На дев’ятий день родичі зібралися на поминки. Віра опинилася за столом навпроти тітки Наталі. Вона пильно дивилася на неї, намагаючись упіймати погляд. Але марно. Та весь час відводила очі і жодного разу відкрито не глянула на Віру.
Трохи пізніше вони зіткнулися на кухні.
– Тітко Наталя, – тремтячим голосом запитала Віра, – це правда, що ти моя мама?
Наталя застигла… На обличчі не здригнувся жоден м’яз…
І тільки в очах майнуло переживання, що ретельно приховується.
Вона нічого не відповіла.
Просто вийшла з кухні, ніби нічого не сталося.
… Таємниця, що ненароком відкрилася, анітрохи не змінила життя Віри. І з Наталкою не зблизила. Навпаки: віддали ще більше.
Чому?
Як не намагалася, Віра не могла знайти відповіді на це запитання.
І тільки через роки, коли тітка дізналася про страшну недугу, Віра дізналася, чому вона так дивно поводилася весь цей час.
За кілька днів до свого відходу Наталя зізналася сама.
Вся річ у клятві…
Ірина переконала її присягнути здоров’ям батьків і здоров’ям майбутньої дитини, що вона ніколи і нікому не відкриє сімейну таємницю.
Але й цього їй здалося замало.
– Дай Богові обітницю, що не порушиш клятву, – попросила Ірина, сама до кінця не розуміючи, що робить, і чим це може обернутися.
І Наталка дала обітницю.