– Мамо, уявляєш, кілька днів дзвонить якийсь чоловік і каже, що він мій брат, – Алла уважно дивилася на матір. – Я весь час слухавку кидала, то він сьогодні повідомлення надіслав, пропонує зустрітися.
– Підеш? – Мама чомусь зовсім не здивувалася.
– Звичайно, ні. Навіщо? Адже, наскільки я знаю, я не маю брата. Чи маю?
– Маєш, – помовчавши кілька секунд, відповіла мати. – Це син твого батька від першого шлюбу. Якщо, звісно, це він. Звати Сергій.
– А чому я дізнаюся про це тільки зараз? Чому ви з батьком ніколи не казали, що я маю брата?
– Так було потрібно…
– Кому?
– Я не хотіла, щоб ви спілкувалися.
– Чому?
– Ну, як ти не розумієш? Адже доросла вже! – Раптом образилася мама.
– Не розумію…
***
У другій половині дев’яностих багато людей, несподівано для себе самих, звільнялися з роботи і зайнялися човниковим бізнесом.
Зоя теж пішла зі школи, де викладала математику, і подалася: гроші заробляти.
В одній із тривалих поїздок вона познайомилася з Віктором.
– Вітя, – представився він їй під час першої зустрічі.
Чоловіком він був видним, компанійським, з усіма швидко знаходив спільну мову. Зої він теж одразу сподобався.
Спочатку вона не збиралася заводити з ним роман. Знала: одружений Віктор, сина виховує. Але постійне перебування разом та взаємна симпатія зробили свою справу: сімейний статус Віктора перестав Зою непокоїти.
Близько трьох років вони їздили торгувати разом. Спілкувалися лише у поїздках. Дуже тепло спілкувалися.
Багато хто думав, що перед ними сімейне подружжя.
Розлучалися лише на кілька тижнів, повертаючись додому. Віктор йшов до дружини та сина, Зоя – до батьків.
Все змінилося, коли зрозуміли, що Зоя вагітна. Віктор зрадів, обіцяв допомагати з дитиною, але Зоя вперлася:
-Ти на мені одружишся, або дитини не буде.
І Віктор, який щиро любив її, подав на розлучення.
Його синові Сергієві на той момент було вісім років…
Сина Віктор також любив. Тому поки Зоя ходила вагітною, він старанно приховував від неї, що буває у колишньої дружини, зустрічається з сином.
Зоя дізналася про це значно пізніше, коли маленькій Аллочці було близько року.
Сталася велика сварка. Зоя говорила, що Віктор її зрадив, що напевно зраджує її з колишньою дружиною, інакше – навіщо туди «тягається»?
Хоч як намагався чоловік пояснити, що ходить не до колишньої дружини, а до сина, нічого не виходило: Зоя його не чула.
І висунула черговий ультиматум: або вона з донькою, або… нехай Віктор забирається на всі чотири боки.
Віктор вибрав Зою…
Спілкування із колишньою родиною припинив. Зовсім.
Тільки щастя Зої це не дало. Веселий, добрий, люблячий Віктор поступово став похмурим, ображеним, завжди незадоволеним.
Все йому було не так, ніщо не тішило. Хіба маленька дочка, в якій він душі не чув.
Якось обмовився дружині, що треба було б познайомити Аллу зі старшим братом…
Краще б він цього не казав. Зоя звично влаштувала сварку: сварилася, говорила, що подасть на розлучення, заборонить спілкуватися з дочкою.
Ні, вони не розлучилися. Продовжували жити разом, якщо це можна назвати життям.
Між людьми, які колись кохали одне одного, не залишилося нічого, окрім неприязні.
І дочки Аллочки…
Коли дівчинці виповнилося шістнадцять, Віктора раптово не стало.
***
– Я добре пам’ятаю, як не стало тата, – тихо сказала Алла, вислухавши розповідь матері, – А ще пам’ятаю, що він завжди був сумним, майже ніколи не посміхався… Виходить, це ти позбавила його радості…
– Ні, – озвалася мати, – він сам себе всього позбавив! Не було чого слухати ревниву жінку.
– Так, мамо… Виявляється, я тебе зовсім не знаю…
– Давай, ображай свою матір, – втомлено промовила Зоя, – заслужила… Скажи тільки: на зустріч підеш?
– Тепер, звичайно, піду, – твердо сказала Алла, – мабуть, настав час нам з братом познайомитися…
Вона прийшла у призначене місце, сіла за столик і почала чекати.
Уважно вдивлялася у кожного чоловіка, що входить до кафе. Знала вже: брат старший за неї на дев’ять років…
Вони сіли за її столик утрьох.
– Ти Алла? – Запитав один з них …
Розгублена Алла машинально кивнула.
– А я – Сергій. Привіт, сестричко! Давно хотів тебе знайти. Ось знайшов. Даремно ти телефон кидала.
– Я ж не знала…
– Тепер знаєш?
– Так, мама розповіла…
– Ясно. Довго ж вона мовчала. Ну і добре. А в мене тобі сюрприз!
– Ти сам – справжній сюрприз! – Алла, нарешті, остаточно прийшла в себе, – просто знахідка!
– І не одна! – засміявся Сергій. – Знайомся: це Олег, це – Борис. Наші брати.
Алла здивовано мовчала.
– Не бачу радості на твоєму обличчі, – усміхнувся Сергій, – ну, давай, спитай що-небудь.
– Я взагалі вже нічого не розумію…
– Я виглядав майже також, коли ці двоє знайшли нас із матір’ю. Вони, звісно, батька шукали. Гаразд, не переживай. Я все поясню. Коротше: тато наш був той ще фрукт. До того, як одружився з моєю матір’ю, жив з їхньою матір’ю. Кинув її, не знаючи, що вона вагітна. Ну а далі – все просто. Вона народила двійню. Хлопці виросли, захотіли з батьком познайомитись, а знайшли мене. Я їм про тебе розповів. Тож не один у тебе брат, а цілих три!
– Неймовірно, – ледве чутно промовила Алла.
– Сам не вірю, – знову засміявся Сергій. Він, схоже, успадкував від батька веселу вдачу, про яку розповідала Аллі мати. – Але, погодься, це ж чудово!
– Погоджуся, якщо…
– Якщо це правда? – Закінчив фразу Сергій.
Алла мовчки кивнула головою.
– Знаєш, – несподівано серйозно сказав Сергій, – життя все розставить на свої місця. Я, наприклад, дуже радий, що маю тепер братів і таку славну сестричку. А ви – кожен для себе вирішуйте: чи потрібно вам це чи ні…
Після тієї зустрічі минуло багато років.
Сергій, Віктор, Борис та Алла спілкуються досі. Навіть не так: вони практично стали однією родиною.
Їхні матері теж спілкуються… Не так тісно, але все-таки.
Щороку вони всі разом приходять на могилку батька.
Бачив би це Віктор…