Тетяна оплатила на касі продукти, зібрала все у два великі пакети і пішла додому.
Жінка вже дійшла до свого будинку, як раптом побачила якихось людей, які щось заносили в машину. Вони ходили туди сюди, то в будинок то знову на подвірʼя.
Тетяна поставила пакети на лавку.
– Щось сталося, чи що? – подумала вона. – Що за люди тут у нас в будинку?
Тетяна трохи перепочила і пішла додому.
Жінка зайшла в під’їзд і побачила біля своєї квартири якусь дивну коробку.
Тетяна стояла й здивовано дивилася на неї. Вона не вірила своїм очам.
Усередині, згорнувшись калачиком, лежали… Песик і кіт.
Вони дивилися на Тетяну і тремтіли від хвилювання.
– Що це?! Ви хто?! – ахнула Тетяна, ніби вони могли їй відповісти.
Тут відчинилися двері сусідньої квартири і визирнула сусідка баба Рита.
– А, Тетянко, добрий вечір. Треба ж! Валі з другого поверху не стало, а її тваринок все-таки племінниця так і не прилаштувала. Пропонувала всім – ніхто не бере. У мене свій кіт, не терпить чужих, а в когось непереносимість… Може, ви з Миколою візьмете? Дітей у вас немає, молоді, заробляєте непогано.
– Та ми не планували якось заводити тварин, тим більше одразу двох… – розгубилася Тетяна.
– Їх розлучати небажано. Звикли вони один до одного, важко їм буде. Вони навіть разом спали… Василівна вигулювала песика, а кіт сам бігав на вулицю, клопоту з ними небагато буде. Може, візьмете? – жалібним голосом умовляла сусідка Тетяну.
– А якщо не візьмемо? – запитала Тетяна. – Що з ними буде?
– Говорили, що повезуть зуроблять процедуру і все… Ось уже й коробку приготували… Квартира практично продана, новим мешканцям ніхто не потрібний… – розповіла баба Рита.
У цей момент у під’їзд зайшов чоловік і подивився на Тетяну. Він теж кивнув на коробку:
– Не хочете взяти до себе? Вони спокійні, їдять мало. І вже старенькі… Зовсім нікому не потрібні… І шкода. Тітка їх любила.
– Гаразд, давайте. Не можу навіть подумати, що на процедуру повезете. Як їх звуть? Ми тут живемо всього два роки, мало з ким спілкувалися… – відповіла Тетяна.
Чоловік зрадів і заніс коробку у коридор до Тетяні.
– Собачку звуть Тимко, а кота – Степан. Дякую вам велике … – він поклав на тумбочку в коридорі купюру і повідок. – Ось для початку хоча б… Ще раз дякую…
Тетяна зачинила двері і роздяглася. Потім вона присіла і почала розмовляти зі своїми несподіваними гостями.
– Ну що? Ох Микола зараз і здивується. Ось я його приголомшу. Хоч би не виставив нас усіх із дому… Але він добрий, напевно погодиться з поповненням… – говорила Тетяна спокійним голосом. – Не переживайте, нікому я вас образити не дам. Не те що ще кудись… Бач що вигадали…
Кіт ніби зрозумів про що мова і обережно виліз із коробки, почавши обстежувати приміщення. Пес ще сидів деякий час, не рухаючись, і тільки спостерігав за переміщенням жінки та свого пухнастого приятеля.
Тетяна пішла на кухню і зазирнула у холодильник. Корму для тварин, звісно ж, не було. Але вона зварила кашу, додала в неї шматочки м’яса, вирішивши, що обидва вихованці повинні це їсти.
На її радість, кіт, оглянувши квартиру, прийшов на кухню і проявив інтерес до каші, накладеної в широку миску.
Тетяна запросила на кухню й Тимка. Він довго не йшов, але коли побачив, що кіт з апетитом наминає кашу, квапливо вибираючи шматки м’ясця, то підійшов і сумними очима глянув на нову господиню.
Повернувся з роботи Микола, чоловік Тетяні. Він був справді вкрай здивований.
Подружжя вирішило підшукувати про всяк випадок тваринкам добрі руки, хто має більш просторе житло, а особливо – будинок.
Тетяна й Микола були одружені чотири роки. Вони придбали цю квартиру лише два роки тому. Молоді любили один одного і жили вони мирно, не сварячись. Тільки відсутність дітей затьмарювало їхнє сімейне щастя.
– Ти ж така чистюля, сама не хотіла нікого заводити… – дивувався Микола.
– Так я думала, що дитина у нас буде. А ось тут – вони. На процедури, кажуть… Не можу навіть чути про це… Ти вже мені вибач… – на очах у Тетяні виступили сльози.
– Так і я люблю тваринок. Ну, що вдієш, дбатимемо про них, завтра я на роботі запропоную хлопцям, може хто візьме, – обійняв її Микола.
З цього дня життя у сім’ї змінилося. Кіт і пес досить швидко освоїлися. Справа в тому, що їхня колишня квартира була саме над квартирою Тетяні й Миколи. Планування те саме, двір той же.
– Молодці, мої любі, – казала їм Тетяна. – Ви наче завжди зі мною жили…
Вона виводила собачку гуляти тричі на день, а кіт тепер ішов на прогулянку через вікно, і повертався так само, що було зручним для господині.
Баба Рита раділа, що Тетяна взяла собі тваринок і всіляко допомагала: приносила хрящі з супу для Тимка, і віддавала залишки каші Степану.
Вечорами Микола й Тетяна сміялися від душі, бачачи, як кіт грається новими іграшками, а пес блаженно спить у новій лежанці. Спали пухнасті друзі як завжди разом, вони любили один одного і подружжя переконалося, що розлучати їх справді не можна.
За кілька місяців Тетяна та Микола вже вирішили не шукати тваринкам нових господарів, бо самі так звикли до них так, що було б шкода розлучатися з ними.
До Тетяні приходила у вихідні її мама, яка жила неподалік. Вона теж полюбила вихованців, хоча спочатку була вражена таким «придбанням» її дочки.
– Я б взяла котика, але живу на третьому поверсі, а він звик гуляти… – казала вона Тетяні.
Та Тетяна категорично відмовилася:
– Ні, мамо, ти будеш приходити до них, коли нам треба буде у відпустку поїхати. Ось тоді твоя допомога буде для нас великою. І квіти поллєш, і за ними придивишся.
Прийшло літо, і вони поїхали на море. Тетяна дзвонила матері мало не щодня, турбуючись про неї та про своїх хвостатих.
– Все гаразд, вони молодці, їдять добре, сплять разом, гуляємо щодня на подвірʼї. Відпочивайте! – звітувала мама.
Коли Тетяна повернулася, то була вражена, з яким захопленням їх зустріли Тимко та Степан. Пес махав хвостом, стрибав і скавчав. А кіт після бурхливих емоцій собачки, підійшов до Миколи і, голосно муркочучи, почав тертися об його ноги.
– Ого, та нас з тобою люблять наші вихованці… – радів Микола.
Тетяна погладила Тимка і одразу почала всіх годувати.
Тепер вона і вставала раніше, щоб встигнути зранку погуляти з Тимком, і погодувати їх після прогулянки.
А через пару місяців Тетяна, хвилюючись, повідомила чоловікові, що нарешті завагітніла. Це була дуже бажана і радісна подія.
Мама Тетяні так і казала:
– Недарма тобі були послані Тимко та Степан. Немов перевірка від Господа на твою доброту та сердечність, доню. Ось і віддячило тобі небо, тепер треба готуватися до материнства.
– Точно, мамо. Погоджуюся. Хоч я й не вірю в прикмети і подібні випадки… – сказала дочка. – А підготовка до материнства в мене вже хороша, як тільки з’явилися мої хвостаті. Це і прибирання, і догляд, і турбота, і ласка… Вони ж, як діти!
– Ну, хочеш, я заберу їх спочатку, щоб тобі було легше, коли народиш? – запропонувала мати.
– Ні, мамо. Що ти. Ми впораємося. Все буде добре. І ніхто нам не завадить, – відповіла Тетяна. – Ти краще приходитимеш, щоб онука бавити.
Вони обійнялися.
Вагітність Тетяні проходила нормально. Вчасно вона народила синочка. Микола був на сьомому небі від щастя, як і Тетяна, і вся рідня.
Тимко, по старості і через спокійний характер зовсім не гавкав.
Степан теж не приносив ніякої незручності сім’ї, а в теплу пору цілими днями гуляв на подвірʼї, сидів у палісаднику або залазив на стару липу. Тож усі жили дружно, і сім’я вже була у повному складі.
А старі сусідки зі слів баби Рити розповідали тепер історію про вагітність Тетяни, про її добру душу по всій вулиці, як справжню бувальщину та доказ існування відповіді Небес на наші щирі старання…