Наталка та Галина колись працювали разом, до того ж знали один одного ще зі школи.
У їхньому маленькому містечку багато хто знав один одного. Галя жила неподалік від базару, і часто зустрічала Наталку в торгових рядах, де вони розмовляли, і показували один одному свої покупки.
Галя була найчастіше слухачкою. Наталка, енергійна, але завжди всім незадоволена, постійно скаржилася і на свого неквапливого чоловіка.
– Господи, дістався ж мені отакий чоловічок! З дивану не підняти. А він же ж із села! Спробуй його допросися щось по господарству зробити, – нарікала вона.
– А що вам там робити в квартирі? Живете одні, невже не справляєтесь? – посміхалася Галя. – Хай би в приватному будинку…
– Ой, та мало що треба? Пропилососити, щось полагодити, і за все доводиться сваритися. Вічно сидить читає чи телевізор дивиться, а я одна кручусь, – казала Наталка.
– Ну, ти б лагідніше з ним, – дивувалася Галя. – Ти ж казала, що він працює, добре заробляє.
– Так, працює, так і я не сиджу вдома. Це добре, що вже діти у нас дорослі від перших шлюбів, і зійшлися ми з ним лише сім років тому… А по-молодості взагалі не знаю, як з таким жити, – сварилася на чоловіка Наталка.
– Ну, ти ж сама хотіла чоловіка, сама його знайшла, ніхто не казав тобі з ним жити, – відповіла їй Галя. – Все ж таки різні… Ну, ось він такий. Адже не свариться? Не гульбанить?
– Ну, ще мені тільки цього не вистачало… – голосно відповіла Наталка. – Він безмовний. Слова не доб’єшся, ось тільки іноді скаже, що я від нього занадто багато прошу і сварюся. Ласкавого слова від нього не доб’єшся.
Приятельки розходилися. А коли зустрічалися знову, то розмова про поганого чоловіка знову повторювалася.
Галі й набридло вислуховувати все це, вона вже починала шкодувати Бориса, розуміючи, що таку дружину, як Наталка, теж іще треба витерпіти. Але Галя нічого не говорила, мовчки вислуховувала чергові скарги, не хотіла втручатися.
Як дізналася потім Галя від сусідів, Наталка всім скаржилася на чоловіка, називаючи його і ледачим, і лежнем, напевно, бажаючи, щоб її шкодували.
І ось трапилося так, що приятельки зустрілися на літньому великому ярмарку влітку, і цього разу Наталя була з чоловіком. Борис ніс сумки з покупками, а Наталка строгим голосом підганяла його зайняти потрібні лавки.
Галя теж сиділа поруч із ними і познайомилася з Борисом. Він здався їй цілком пристойним чоловіком, скромним і спокійним. Після вистави всі вирішили піти в кафе на торговій площі. І там розговорилися за кавою.
Точніше, говорила знову одна Наталка, вона голосно оцінювала тістечка, взяті до кави, нахвалювала своє домашнє печиво і сварилася до чоловіка за те, що він не цінує її ні як дружину, ні як кулінара. Борис мовчав, наче й не чув її слів.
– Ось бачиш, я тобі казала, він навіть не реагує на критику! – голосно сказала Наталка. – Мовчун він і є мовчун.
Галі було вкрай незручно за поведінку Наталки. Вона бачила, як Борис втягнув голову в плечі, і тільки сказав, що він із задоволенням пішов би додому, на вулиці жарко. Однак було зрозуміло, що Борисові не хотілося виглядати недолуго перед Галиною.
Друзі розлучилися, а за кілька днів Галина зустріла Бориса в аптеці. Вони привіталися. Галя запитала про здоров’я його та Наталки, виявилося, Борис брав щось для серця.
Вийшовши з аптеки, вони пішли разом до їхньої вулиці, жили майже поряд. Борис на подив, почав розповідати Галині про своє сільське дитинство та юність, про батьків. Виявилося, що у рідному селі Бориса були знайомі Галини.
– Мати в мене ще жива, ось тільки їздимо до неї рідко, Наталя не любить село, – з сумом сказав Борис.
– А я обожнюю, шкода тільки, що рідних у селі в мене немає. Але до знайомих можна завжди напроситися у ліс по гриби сходити.
– Я можу показати в нашому селі грибні місця. Їду до мами на наступні вихідні. Приїжджайте. Разом сходимо, – запросив Борис.
Галя трохи здивувалась, але погодилася. Вона завжди їздила по гриби до друзів.
У ліс вони пішли рано-вранці, до спеки. До обіду Борис і Галя зібрали багато грибів.
– Приходьте до нас на чай, я вас із мамою познайомлю, обов’язково приходьте, – покликав Борис.
Мама була рада Галі, вона бачила її не раз у сусідів, і навіть трохи знала про неї.
– Так, я давно вдова, – підтвердила Галя. – Донька в обласному центрі працює, там і чоловіка знайшла собі. Дві дівчинки у них. До мене у свята приїжджають, а мене до них на всі дні народження завжди кличуть.
Мати була задоволена розмовою, запрошувала Галю ще у гості.
– Ви заходите до мене, якщо що. Я завжди одна. Рідко став Борис приїжджати… – мати подивилася на сина і зітхнула.
Поверталися Борис та Галя до міста на рейсовому автобусі.
– А чому машину не купите? – запитала Галя. – Було б зручніше до матері їздити.
– Наталка ніяк не хоче. Раніше дуже ревнувала. Хоча ми й не розписані. Говорила, що в машині і розпуста, в будь-що з коханкою буде… – Борис махнув рукою. – Не став з нею сваритися. Вона ж якщо заведеться… Усі роки тільки й свариться, то за одне, то за інше…
Обличчя його стало серйозним. А Галя не втрималася і спитала:
– То навіщо ви це терпите стільки років? Ви ж позитивний чоловік, навіщо дозволяєте їй так поводитися?
– Вона інакше й не вміє. Вона на роботі така. І вдома тим більше. До того ж я із села, у місті жив на орендованій квартирі після розлучення з першою дружиною, а потім Наталка покликала до себе. А на чужому житлі не можна багато прав отримати… – Борис замовк.
– То чому не поїдете назад у село?
– Збирався кілька разів, та вона відмовляла, навіть вибачення просила… Не відпустила, одним словом. А потім знову сварка й невдоволення щодня, – відповів Борис. – Але я насправді збираюся їхати. Мені два роки залишилося до пенсії, от допрацюю й поїду. Аби мати дочекалася…
Галя нічого не сказала. А за кілька тижнів знову поїхала в село до друзів і там зустріла Бориса.
– Ви знову по гриби? А я тут із мамою майже місяць житиму – у відпустку пішов. А потім переїжджаю на орендовану квартиру. Пішов від Наталки. Не можу більше… – поділився Борис своїми новинами.
– І як вона тільки вас відпустила?! – запитала здивовано Галя.
Борис загадково подивився на Галю і тут вона зрозуміла несподіване.
– Я просто зібрав речі і пішов мовчки, як завжди. Не знаю, що вона відчуває, мені вже байдуже, – відповів Борис, а потім запросив Галю на каву.
– Якщо встигну, дивлячись о котрій з лісу прийду. Треба кошик набрати, і на автобус не запізнитися, – сказала Галя.
– А я піду з вами. І ми швидко назбираємо разом, – запропонував Борис.
– Я вас не відволікаю від справ? – запитала Галя.
– Справ у мене справді багато – ось із городом мамі допомагаю, сарай ремонтую, але й ви не щодня приїжджаєте, – посміхнувся Борис.
– Треба ж, а Наталка казала, що ви нічого не робите… – сказала Галя.
– То це в місті. А тут не можна сидіти, треба ворушитись. Літо швидко пройде, – махнув рукою у бік свого двору Борис.
З лісу вони прийшли швидко, набравши маслюків та лисичок. Галя була дуже задоволена.
– Який у вас ліс багатий і красивий! Я б щодня ходила. Мабуть, через день треба ще приїхати, доки гриб іде, – із захопленням сказала Галя.
– А ви приїжджайте, грибів і ягід хоч греблю гати… Для хороших людей не шкода, – запросила мати Бориса. – І обов’язково до нас заходьте.
Так Галя подружилася з Борисом. Після відпустки він вийшов на роботу, винайнявши собі кімнату в гуртожитку.
На вихідні він їздив до матері разом із Галею, яка вже була на пенсії. Вони так сподобалися один одному й звикли разом проводити вихідні, що вже нудьгували весь тиждень до нової зустрічі.
Коли їхні стосунки стали дуже теплими, Галя запросила Бориса до себе в гості, і він залишився в неї. Так вони стали парою.
Борис зовсім не був схожим на лінивого, яким описувала його Наталя. Галя дивувалася цьому, і спочатку все чекала, коли він покаже своє «справжнє обличчя». Але Борис виявився уважною і чуйною, простою людиною.
Через два роки Галя та Борис поїхали жити у село, до матері на все літо. Там вони ходили у ліс і на рибалку, заготовляли дрова, вирощували овочі на городі. Взимку пара знову поверталася до міської квартири. Борис не сидів удома, він влаштовувався на роботу на зимовий час.
Тепер Борис купив на свої заощадження машину, і вони часто відвідували матір.
А що ж Наталка? Вона довгий час пліткувала про Галю, розповідаючи на кожному куті про те, що подруга відвела її чоловіка. І такий уже він добрий, і господарський, і хороший, а ось розлучниця відвела такого чудового мужика… І добре б молодша за неї була, а то ровесниця, і немає в ній нічого: ні краси, ні душі…
Галя й Борис не звертали уваги на ці розмови, які іноді доходили до них від знайомих. Вони були щасливі.
– Ти моя скромна. Мрія, а не жінка, – говорив Борис обіймаючи Галю. – І ласкава, і розумна, і ніколи не те, що поганого слова не скажеш, а навіть гучної відповіді від тебе не почути.
– І ти – справжній чоловік. Мені дуже добре з тобою… – відповіла Галя. – Дав би нам Бог тільки здоров’я – пожити разом довше в нашому гарному селі…