– Дивись яка краса, Світлано!
– Не відволікай мене, я на дорогу дивлюся, мете, нічого не видно! – Світлана намагалася їхати машиною акуратно, але на поворотах її трохи заносило.
– Світлано, а далеко ще? А все-таки чудово, що ти мене з дому витягла!
Дивись, дерева стоять у снігу, як у казці, і навколо нікого! Світлано, дякую тобі, адже я ніколи за містом новий рік не святкувала! – не замовкала Марина.
…Ще три години тому Марина сама сиділа у себе вдома і сумувала.
Її дочка Ірина вже доросла – пішла з друзями святкувати.
Марина вдома всього наготувала – до неї теж прийдуть гості. Подруга з чоловіком, і…
І тут раптом подруга Марини Лариса в останній момент зателефонувала і сказала скорботним голосом:
– Маринко, ми з Анатолієм моїм заслабли. Думали, що обійдеться, але все гірше й гірше. Тож будемо вдома сидіти, нам зараз ні до чого. Маринко, ти тільки не сумуй, ну сходи до когось. Ти ж компанійська!
– Ага, Ларисо, одужуйте, і вас з Анатолієм з наступаючим!
Марина поклала мобільний – ну що за невдача?
Адже вони збиралися разом відзначати. До того ж Анатолій обіцяв свого друга з роботи запросити для компанії.
Марина наготувала салатів, холодець зварила, оселедець під шубою – все, як годиться. Сукню нову купила, курочка вже напоготові в духовці. Тільки увімкнути, і за годину вона зашкварчить, зарум’яниться, а тут – на тобі!
Заслабли!
Ні, вона Ларисі з Анатолієм звісно співчуває.
Але їй же ж самій тепер що – одній на свято за столом сидіти?
Раптом у двері хтось подзвонив. Марина відкрила й мимоволі посміхнулася від несподіванки.
То була сусідка Світлана з її поверху. Така сама, як і вона, розлучена.
Син Світлани Андрій збирався свою дівчину привести додому. Познайомити з мамою й разом відсвяткувати.
Але в останню мить вони раптом посварилися, і Андрій пішов відзначати з друзями.
Ну а Світлана спочатку засмутилася, але потім згадала, що у Марини будуть гості і вирішила до неї прийти!
– Ну не сидіти ж мені одній, так Марино? Я зараз швидко переодягнуся, закусочки захоплю і до тебе. Ти ж не проти? – благаючим тоном запитала Світлана.
– Я не проти, подруго, але нам з тобою стільки не з’їсти, – весело заявила Марина.
І сказала, що вона залишилася з носом. Так що, звісно, їм удвох буде краще, але…
– Слухай! – Світлана загадково посміхнулася. – А може до моєї рідні в село поїдемо? Їхати тут недалеко, га? Зберемо закуски, сядемо в машину, і… Вперед!
Уяви, там зараз сніг пишний, білий. Завтра з гірки покатаємось. Ти давно на санчатах каталася? Ніколи? Я так і знала.
Брат мій Борис ялинку на вулиці кольоровими гірляндами прикрасив. Дружина його Людмила наготувала всякої всячини. Дітей у них троє, сусіди прийдуть, та й іще хтось обов’язково підтягнеться.
Я ж до них щороку їжджу, а тут Андрій збив з пантелику зі своєю дівчиною.
А там у селі у них люд веселий, та й ми з тобою ще дівчата хоч куди, га Марино?
Ну що, дзвоню братові?
– Не знаю, Світлано, подивися у вікно – темно вже й сніг йде…
– Та не переживай, я в темряві нормально їжджу, збирайся, не пошкодуєш! – сказала Світлана.
І Марина, сварячись на себе за цей авантюризм, почала збиратися.
Більшість шляху вони проїхали просто чудово.
У машині було тепло, грала музика. На кожній радіохвилі йдуть веселі вітання з наступаючим. А із зібраних із собою сумок так пахне смачно – навіть апетит розігрався!
– Ну ось, зараз повернемо он там, а там уже не дуже й далеко їхати! – весело сказала Світлана.
І Марині вже навіть стало подобатися їхня ця несподівана пригода. Хоча у свої трохи за сорок років вона якось відвикла від таких ризикованих поїздок.
Світлана тим часом повернула з траси на вузьку дорогу. І тут сталося несподіване…
Машина раптом спочатку підстрибнула, потім сіпнулася, знову підстрибнула і стала зʼїжджати на узбіччя.
– Що це було?! – Марина розхвилювалася, але Світлана вдало пригальмувала, їх трохи розвернуло і вони нарешті зупинилися.
– Ось і приїхали! – Світлана вийшла, подивилася – заднє праве колесо спустило. Вона звісно міняла колесо, але не в таких умовах.
Світлана ще раз обійшла машину – все ще гірше! Праве переднє теж спустило, видно яма була глибока. Припорошило снігом, ото й не видно було!
Та й запаска одна!
Тут з дороги майнуло світло фар, і з’явилася ще одна машина. Автомобіль на швидкості заїхав у ту саму яму, розвернувся, і зупинився неподалік них. З нього вийшли двоє чоловіків, обійшли свій джип, присвиснули, і весело подивилися на Світлану й Марину:
– Ой, а на нас тут уже чекають якісь дівчата симпатичні! Ну що, дівчата, ви теж у цю яму влетіли? Ну, значить, ми з вами разом припливли!
Світлана щось буркнула, намагаючись додзвонитися по допомогу, але марно – зв’язку не було!
Чоловіки теж почали дзвонити, але невдовзі зрозуміли, що зв’язку немає.
– Ну що, дівчата, ми з вами товариші по нещастю. Давайте хоч спершу познайомимося, мене Петро звуть. А друга мого – Василь. А вас? Світлана? Марина? Дуже приємно!
Ви не переживайте, ми такі самі, як і ви. Їхали в гості, а приїхали не зрозуміло куди! До речі, скоро дванадцята, не хотілося б зустріти Новий рік ось так, посеред дороги! – посміхнувся Петро.
– А що ви пропонуєте? – сумно запитала Світлана.
– Ну, перш за все не варто засмучуватися, свято ж, – тут і Василь підійшов. – Ну а взагалі бачте о-о-н там, недалеко, будиночок вогниками сяє? Пропоную піди туди, у нас до столу все є, попросимося до людей погрітися – може, пустять?
Марина недовірливо подивилася на плечистих чоловіків – не кожен хазяїн таких незнайомців у хату пустить!
Але інших варіантів не було. Марина й Світлана теж дістали свої сумки і замкнули машину.
– Ого, та у нас на шикарний стіл схоже набереться, давайте допоможу, – запропонував Василь.
І вони з надією, що їх прихистять, вирушили у цей будинок, що так привітно сяяв.
Тільки Світлана, Марина, Василь та Петро підійшли, як з хати вийшов дід. А за ним і бабуся.
– Ну що, приїхали наші, бо я вже хвилююся?
– Та які наші? Нема їх, ось бачиш люди чужі йдуть із речами, — буркнув дід.
– Доброго дня, а ми колеса на машині пробили, зв’язку немає, пустіть погрітися, якщо можна? – посміхаючись, попросив Петро.
– Ми взагалі-то сина з сім’єю чекали, та видно вони теж десь застрягли, ну що з вами робити, проходьте! Не залишати ж вас у мороз на вулиці. Незабаром і північ, за стіл хоч би встигнути сісти, – дід відкрив двері перед випадковими гостями,
– Заходьте!
Всі швидко зайшли у будинок. А там ялинка вбрана, грубка нагріта!
Правда стіл поки що напівпорожній. Але балакуча господиня Віра Іванівна пояснила, що син обіцяв делікатеси різні до свята привезти, а за нею пиріг, як завжди!
– Ну тоді не переживайте, ми поки що за сина ось що привезли.
І Петро зробив знак, і всі стали діставати з сумок смачні салати, шинку, язики заливні й багато чого іншого.
Хазяйка аж руками сплеснула – та це ж бенкет на весь світ!
Навіть дід Іван Петрович став менше хмуритися, й у вікна поглядати. Може Бог дасть і його синові, невістці й онукам вдасться свято у хорошому місці зустріти, раз не встигли вчасно добратися.
Тим часом Світлана й Марина швидко все розставили на столі. Василь наповнив келихи, і вони весело задзвеніли!
Встигли!
– Нехай ця незвичайна зустріч нового року принесе нам усім тільки хороше! – Петро глянув на Марину й посміхнувся. І вона вперше зауважила, що він симпатичний, і усмішка в нього добра.
– До речі, Василю в нас найбільше дісталося! – Петро вказав на друга, який все продовжував намагатися додзвонитися. – Ми ж до його дружини й дітей їхали, там компанія мала зібратися велика. А мене там, до речі, хотіли з симпатичною дівчиною познайомити. Я один серед них неодружений, – засміявся Петро.
– Треба ж, і мене подруга познайомити обіцяла, а вийшло зовсім інакше, до речі, мені навіть подобається! – подумала Марина.
І вкотре вловила на собі цікавий погляд Петра…
…Тепер Петро й Марина щоразу із захопленням згадують їхню першу новорічну ніч!
– Пам’ятаєш, як ти сказав: – Ох які дівчата нас тут уже чекають? У мене одразу серце радісно стрепенулося, ти та-а-к дивився, Петрику, що все одразу стало ясно! – казала до чоловіка Марина.
– Ну так, а я дивлюся – стоять дві красуні! Два колеса спустили, та й посміхаються!
А симпатична блондинка раптом пропонує: – Хлопці, вам же ж все одно вашої однієї запаски не вистачить! Дайте нам, у нас ще й своя є, ми тоді доїдемо до своїх і вам її повернемо!
Ох і хитра ти, Маринко, ти мене одразу цим зачарувала! – реготав Петро.
– Перестань, це Світлана за кермом, а я не знала, що запаску меншого розміру колеса ставити можна, а більшу не можна.
Ой, ой-ой-ой, почекай, як брикається! Це він на тебе свариться…
Марина приклала руку до животика, що округлився.
Петро обійняв дружину, поклав їй голову на коліна.
– Маринко, я щасливий! Ніколи не вірив раніше в прикмети, от недолугий! А тепер вірю, що з ким новий рік зустрінеш, з тим його й проведеш. А потім навіть і не захочеш розлучатися!
У Василя теж все добре закінчилося – дружина на нього не образилася, що він не доїхав.
Адже у Василя було стільки захисників, навіть дід, Іван Петрович і бабуся, Віра Іванівна.
До речі, син Олексій із дружиною Тетяною й дітьми Сашком і Софійкою приїхали до них тільки під ранок – вони потрапили в затор і святкували новий рік на заправці!
І це був їхній найдивовижніший новий рік у житті.
А коли до Марини на хрещення приїхали Лариса й Анатолій, і не знаючи всіх подій, привезли Миколу – друга Анатолія з роботи. То до Марини випадково зайшла Світлана.
Миколі вона одразу сподобалася.
А коли він ще й дізнався, що Світлана їздить за кермом і вміє дуже смачно готувати і що… Він їй теж симпатичний, стало ясно, що це доля!
Віру Іванівну й Івана Петровича перед кожним новим роком відвідує велика й весела компанія.
Привозять, як тоді, всілякі смаколики.
На знак подяки за ту дивовижну, добру й майже казкову новорічну ніч, яка зробила їх щасливими!
Ось такий щасливий стався збіг обставин…