Вікна будинку навпроти сяяли й виблискували різнобарвними вогниками гірлянд.
Майже кожне вікно, наче орієнтир, кликало до свого дому радість і щастя.
Усі готувалися зустрічати свята…
Ліза закрила штору й увімкнула телевізор, що стояв на холодильнику.
– Мамо, голосно! – на кухню зайшов син Дмитро, потираючи сонні очі.
– Пробач, любий, не знала, що ти спиш! – Ліза сіла навпочіпки і поцілувала п’ятирічного сина в маківку, поправила піжаму й додала.: – Іди, я зроблю тихіше…
Син пішов, а Ліза підійшла до мийки, щоб помити посуд, але сили взяти в руки тарілку так і не знайшлося.
Настрій був зовсім не святковий.
На кухонному столі залишилися лежати дві обгортки від цукерок, які приніс Дмитрик з дитсадка.
Ліза подумала, що треба все ж таки навчити хлопця прибирати за собою, бо сил вже ніяких нема стежити за порядком!
Вона зім’яла обгортки і відкрила дверцята тумбочки, щоб викинути сміття у відро.
Неприємний запах одразу вийшов назовні. Іти викидати пакет на вулицю дуже не хотілося, але…
Ліза зібрала всі останні сили, взулась, взяла пакет, накинула на плечі куртку й вийшла з квартири.
Весь сходовий майданчик на першому поверсі був усипаний конфеті.
За дверима квартири зліва чувся веселий галас.
Ліза навіть усміхнулася сама собі:
– Ще навіть не Різдво, а сусіди вже святкувати почала…
Не встигла вона про це подумати, як двері квартири відкрилися і з неї вийшли Святий Миколай зі своєю помічницею.
Вони швидко попрощалися й пішли.
Сусідка з яскраво нафарбованими червоною помадою губами взялася за дверну ручку, щоб закрити її, але побачивши Лізу затрималася:
– Лізо привіт! Увечері сміття із хати не виносять!
– Привіт, Софійко. А я дивлюся, ти вже святкувати почала?
– Ага. Олежик Миколая Насті нашій запросив, ось відзначаємо.
– У тебе знову новий чоловік? – не приховуючи подиву, спитала Ліза.
– Ага! І при грошах.
– Як ти їх знаходиш, Софійко?
– Як як?! Іду, раз – і чоловік. Їх хоч греблю гати є! Ось, щойно у нас Миколай був. Без обручки, не одружений.
– Звідки ти знаєш, він же ж у рукавичках був?
– Таке одразу видно, Лізо. Просто треба бути активнішою, чоловіки таких люблять, – зі співучістю в голосі промовила сусідка і, махнувши рукою, закрила двері.
Ліза зітхнула й вийшла з під’їзду…
…– Ти додому?
– Так, – відповів чоловік у костюмі, знімаючи бороду й шапку.
Ліза подивилася на нього. Приємний такий. Йому і бороду накладну не треба, своя трохи менша тільки.
Ще не старий, спокійний. І обручки, справді, немає.
– Бувай, може, зі мною на таксі поїдеш?
– Ні, дякую, я сам, тримай костюм…
– Це тобі дякую, що допоміг. Я вже й не знала, до кого звернутися. А ти мене завжди рятуєш. Приїжджай до нас на Різдво, га, Микольцю?
– Ні, я краще сам, удома…
– Ну як знаєш…
Ліза не поспішала і, викинувши пакет у контейнер для сміття, продовжувала слухати діалог.
– Машина їде, ну все, братику, бувай, – помічниця поцілувала чоловіка в щоку і зробила крок до дороги. – Бувай…
А Ліза зайшла у під’їзд.
Із чоловіками Лізі не щастило. Якось не траплялися на її життєвому шляху справжні… Ні, не принци, а справжні чоловіки.
Коли Ліза розгледіла в своєму чоловікові непереборне бажання погульбанити, то було вже пізно – вона була при надії, чекала народження синочка.
Терпіти не стала, розлучилася. Потім зустріла Петра. Думала, любить. А всі ж її попереджали.
Стільки теплих слів Ліза у своєму житті й не чула. А ласкаве слово всім приємне.
Але не склалося. Петро поїхав на заробітки і не повертався.
Ліза тоді ще подумала, що це, напевно, найкращий результат їхніх стосунків.
Добре, розуму вистачило не завагітніти…
Дмитрик ріс, Ліза працювала на двох роботах і більше у стосунки не лізла.
Софійці вона, звісно, по-жіночому заздрила. Ні дня та не працювала, вічно сиділа у різних мужиків на утриманні, але якщо траплялися гульвіси, то їй доводилося гульбанити з ними.
А цього Ліза собі дозволити не могла – не терпіла вона такого, бо батько її гульбанив колись.
Мити посуд не хотілося. Заради кого, заради чого? Руки вже не слухалися після другої зміни. Ліза сіла на диван і не помітила, як заснула…
…Наступного дня в супермаркеті, де Ліза підробляла у другу зміну, вона побачила Софійку під руку з її новим кавалером Олегом, який віз повний возик продуктів.
Ліза посміхнулася сусідці.
– Доброго дня, Лізо, як справи? – награно запитала Софійка, зупинившись біля жінки, яка розкладала на полицях цукор.
– Привіт. Добре.
– А ми ось до свята закуповуємося, де у вас тут ігристе?
– Он у тому відділі, – показала Ліза рукою.
– Гаразд, ми підемо. Ти Дмитрику Миколая викликала цього року?
– Ні, – знизала плечима Ліза.
– А мені мій Олежик викликав! – пригортаючись ближче до чоловіка, хвалила його сусідка.
– Ти ж говорила дочці.
– І мені, і дочці, я теж ще маленька, правда ж?!
– Ага, – сказав небалакучий чоловік.
– Зараз уже й не замовиш, мабуть, все заброньовано наперед. Дорого тобі вийшло?
– Ні, хочеш телефон дам?
– Давай!
– Помічниці його немає телефону. А в мене Миколая є, він мені передзвонював, щоб я двері відкривала…
Софія натиснула кілька кнопок на телефоні і сама собі посміхнулася:
– Готово.
Телефон Лізи кілька разів дзенькнув.
– Дякую, Софійко, ну добре, мені працювати треба.
– Так-так, звісно, а ми по ігристе.
Парочка неспішно пішла, а Ліза зітхнула. Вже пізно ввечері до жінки підійшла директорка магазину.
– Ти дуже на премію не розраховувай цього місяця, у тебе хоч і переробки, але нестача велика по магазину, ділитиму на всіх.
Ліза була готова розплакатися.
– Тоді я звільняюся. Зараз же! – кинула упаковку з чаєм назад у візок схвильована жінка. – Ні хвилини більше не залишуся!
Директорка щось говорила їй услід, але Ліза пішла перевдягатися…
Засніжені вулиці, різнокольорові нитки гірлянд, якими було завішано всю площу й найближчі будинки, ще більше засмучували Лізу. Наближення свята вона не відчувала. Швидше наростала в ній невпевненість і туга…
– Чого ти чекаєш? Свято тобі ніхто не організує, сама старайся, – розмовляла по телефону дівчина, що проходить повз.
І Лізі раптом здалося, що це знак! Це їй треба зробити собі свято!
І справді хто, якщо не вона сама?
Батьки далеко і довго, всі різдвяні канікули пройдуть.
– Нехай хоч у Дмитрика буде свято, подумала вона і почала шукати телефон Миколая.
– Здрастуйте. Мені потрібен Миколай. Дуже. Для хлопчика. Він дуже чекає на диво.
– Вибачте, ви помилилися номером…
– Ні. Не помилилася. Ви приходили зі своєю помічницею у квартиру на першому поверсі в нашому будинку, я добре вас пам’ятаю.
На тому кінці затяглося мовчання.
– Я дуже прошу вас, Миколая зараз не знайдеш. А в мене син…
– Ну що ж… Кажіть адресу…
Ліза швидко сказала.
– Зможу годину на сьому-восьму.
– Так, звісно, дякую вам, велике!
Ліза натиснула кнопку, і тільки потім зрозуміла, що не поцікавилася про оплату.
– Нічого. Нехай і у нас із сином буде свято, ялинка, святкові страви й Миколай, – вирішила вона і впевнено пішла додому.
Сусідка – жінка похилого віку, яка жила на одному майданчику з нею, здивувалася, що Ліза повернулася сьогодні раніше аніж зазвичай.
Дмитрик вже лежав у ліжку й спав.
– Лист ось Миколаю написав, попросив мене відправити, – засміялася вона, говорячи майже пошепки. – На, тримай. Переживав, що ти дізнаєшся.
Сусідка пішла, а Ліза сіла на стілець на кухні й відкрила конверт.
«Любий Миколаю, не даруй мені іграшок, і машинка вже не потрібна. Я хочу сходити зі справжнім татом на ковзанку. І щоб мама не плакала…»
Тут уже Ліза стримати сліз не могла. Вона підвелася і підійшла до вікна.
Велику машинку на пульті керування Ліза купила ще місяць тому, переживала, що потім просто не вистачить грошей.
Обмежувала себе у всьому, але купила синові подарунок. Велика коробка, прикрита старим простирадлом, лежала на балконі…
…На Миколая Ліза бігала між кухнею й кімнатою. Треба було накрити на стіл, допомогти синові прикрасити ялинку і хоч трохи навести порядок у квартирі.
А ще вчора вона забула, що для улюбленого торта Дмитрика треба було підготувати інгредієнти.
О сьомій годині Ліза тільки-но згадала про те, що має прийти Миколай, як тут же у двері подзвонили!
– Ти когось чекаєш? – загадково спитала мама і подивилася на сина.
– Я ні… А ти? Може, бабуся Марія прийшла?
– Може, сходи, глянь…
Дмитрик підійшов до дверей, глянув у вічко і не повірив своїм очам.
– Миколай! – вигукнув син і почав швидко відчиняти замок.
Ліза посміхнулася, притулилася плечем до одвірка.
– О-хо-хо! А ось і я! – пролунав спокійний, розмірений басовитий голос.
Дмитрик заплескав у долоні і застрибав. Ліза згадала про подарунок і замахала чоловікові рукою, щоб він зайшов у квартиру.
– Доброго дня, Миколаю, – радісно сказала Ліза. – Проходь до ялинки.
– Як тебе звуть? – спитав чоловік, нахилившись до хлопчика.
– Дмитро Сергійович.
– Дуже приємно, Дмитре Сергійовичу. Що ти приготував для мене? Вірш, може пісню? – вони пройшли в кімнату до невеликої ялинки, що стояла на табуретці біля вікна.
Ліза постаралася непомітно вийти на балкон, вхідні двері при цьому несподівано голосно гримнули і зачинилися.
Ліза дістала подарунок з балкона і поставила коробку біля ялинки, за спиною сина. Той із особливою інтонацією захоплено розповідав довгий вірш і водночас жестикулював руками.
– Молодець. Прийми подарунок, заслужив! – і Дід Мороз дав хлопцеві подарунок.
Дмитрик відвернувся, радісно дякуючи, а Ліза простягла чоловікові гроші.
– Дякую! Але не візьму, – похитав головою він.
– Зі святом! – сказав чоловік і попрямував на вихід.
Він натиснув ручку дверей і застиг від несподіванки.
Двері не піддалися. Ліза спробувала відкрити їх, але теж не змогла. Двері заклинило.
Миколай із силою натиснув на ручку, та хруснула, але двері не відчинилися.
– Прошу вас, не треба ламати двері! Слюсаря тепер два дні, а то й три не зможемо викликати…
– І що мені тепер робити, скільки тут у вас сидіти? Три дні?
Ліза знизала плечима, а Дмитрик зрадів:
– Залишайся, Миколаю, зустрічатимеш з нами Новий рік.
Чоловік тільки сумно зітхнув у відповідь і знову глянув на зачинені двері.
– А інструменти у вас в домі є? – спитав він.
– А як же ж! – вигукнув Дмитрик і приніс із кімнати свої іграшкові.
– Зрозуміло…
– Молоток, викрутки деякі є, – ніяково відповіла Ліза. – Мені це ні до чого, а чоловічої руки в хаті нема.
– Удвох живете? – запитав Миколай і розв’язав пояс. У костюмі було жарко.
– Несіть, що є, може, шпильки там, ще щось. Та й ключі.
І тут Ліза зрозуміла, що запасні ключі є у сусідки Марії Степанівни. Але вголос про це не сказала. Миколай же ж, побачивши те, чим йому доведеться намагатися відчинити двері, засмутився.
Він пихкав і длубав усе, до чого зміг дістатися, відтягував бороду, потім узяв костюм і почепив на вішалку.
Ліза раз у раз виглядала з кухні.
– Мені незручно перед вами, – вона нарешті вийшла в коридор. – Може приєднатися до нас, посидимо, відзначимо? Чи на вас чекають? Якщо чекають, то ламайте вже той замок, я згодна…
– А що ж завтра? Завтра ламатимемо? Треба викликати майстра, працюють же ж деякі й у свята.
– Сусідка має вранці приїхати від дітей, вона має ключ, попрошу її відкрити.
– Замок у вас зовсім старий і ще й з середини не можна відчинити, вам його все одно треба міняти, – ніби заспокоював себе Микола, але двері псувати не поспішав.
Вони сіли за стіл. Ліза дістала з духовки курочку, запечену з рисом, і, виклавши на велику святкову тарілку, поставила у центр столу.
– А що ви на кухні святкуєте? – раптом спитав Микола.
– У нас телевізор тільки тут, – зніяковіла господиня.
Дмитрик мовчав, тільки поглядав на чоловіка і зрідка кидав погляд на костюм, що був у коридорі.
– Ну що, Дмитре Сергійовичу, ходімо розпаковувати твою машинку. Дякую… Як вас звуть, до речі?
– Ліза, – відповіла вона.
– А я Микола. Дякую за прекрасну вечерю, все було смачно.
Зараз, коли вона краще його роздивилася, він не здавався їй таким старим.
Цілком ще молодий чоловік, трохи старший за неї, брюнет з великими карими очима і неймовірною шикарною бородою.
Ліза рішуче зайшла у ванну і взяла яскраву помаду. Вона розстебнула два верхні ґудзики на сукні і застигла перед дзеркалом.
– Ні. Так не можна, – вона застебнула ґудзики і поставила помаду на місце.
Сусідка одразу ж взяла слухавку. Ліза попросила її прийти до них і спробувати відчинити двері. Через п’ять хвилин двері були відчинені.
Микола діловито оглянув замок і, привітавши сусідку зі святом, пройшов назад у кімнату гратися з Дмитриком.
– Ви не йдете додому? – здивувалася Ліза.
– Якщо можна, ми вже розпакуємо подарунок, і розберемося як все працює.
Ліза розгубилася.
– Так, звісно.
– Ну що, Дмитрику, що тут ще лишилося?
Вони сиділи на підлозі й весело проводили час. Ліза пішла на кухню й почала накривати на стіл.
Микола пішов додому, як тільки Дмитрик ліг спати.
Він зателефонував через три дні і сказав, що прийде міняти замок увечері. Дмитрик дуже зрадів, знову побачивши чоловіка. Вони якось одразу порозумілися.
– Дмитрику, а я тут маю для тебе ще один маленький подарунок, – витираючи руки, після того, як роботу було завершено, сказав Микола. – Хочеш на ковзанку?
Дмитрик стояв і заворожено дивився на чоловіка.
– Так! – вигукнув Дмитро.
– Ну, коли мама тебе відпустить… Лізо, а вам це цікаво?
– Дуже, – посміхнулася вона.
– Тоді йдемо втрьох без проблем.
…На початку жовтня, коли сусідка з першого поверху сиділа з новим чоловіком на лавці біля будинку, Микола з Лізою під руку вийшли з під’їзду.
– О, Лізо, позич нам на ігристе. І давайте до нас, приєднуйтесь.
– Привіт, Софійко, спасибі, але мені не можна, ми йдемо на УЗД, – Ліза погладила Ліза свій живіт, що помітно округлився.
– Вагітна чи що?! – ахнула подруга.
– Чи що, – відповіла Ліза, а щасливий Микола повів дружину під руку по тротуару…