– Наталю, хто дзвонив? – Андрій Іванович повільно вийшов із кімнати.
– Внучка Іринка дзвонила, правнук наш Іванко заслаб. У садок вона його не може повести.
– І що тепер? – строго запитав Андрій Іванович. – Невже знову окрім нас нема кому з Іванком посидіти?
– Нема кому, Андрію, вони ж усі працюють! Ми з тобою одні в сім’ї пенсіонери, а значить – найвільніші. Ти сам подумай – доньці Марині ще три роки до пенсії, зятю Миколі – ще більше. А Іринка з Петром за роботу двома руками тримаються, часи ж непрості!
– Що ти мені про часи тут розповідаєш, ми вже з тобою різні часи бачили. І нічого, пережили, самі впоралися! – ще більш строго сказав Андрій Іванович.
– Так, звісно, самі, а як же ж! Забув ти все, Андрій! Тато мій, царство йому небесне, пам’ятаєш приїжджав до нас з Мариною й Дмитриком посидіти?
Та ще й, то ковбаски, то кави нам привозив! А тато теж і старий був, і подчував себе по-різному. Та й твої мати з батьком на літо у відпустку дітей брали, тож тепер наша черга, більше нема кому, – посміхнулася чоловікові Наталя Львівна. – Давай, Андрійку, налаштовуйся!
– Добре, хоч онук Олексій ще не одружений, та й Полінка Дмитрикова ще школу не закінчила! – буркнув Андрій Іванович, але вже не так строго, видно розходився по квартирі, а то зранку дуже ноги прихопила.
– Нічого хорошого, Андрію, що ти таке говориш? – поправила чоловіка Наталія Львівна. – Якщо Олексій до тридцяти не одружиться, потім його складніше буде одружити. Так і вибиратиме, й вештатиметься, ця не така, та не та! Та й Поліночці я щастя жіночого хотіла б, а як же ж?
– А нам що? Нехай живуть, як хочуть, ось ти даєш! – продовжував бурчати Андрій Іванович.
Але Наталя Львівна швидко чоловіка приструнила:
– Андрію, хто б ти був, якби не одружився? Життя твоє було б прісним і самотнім!
Та й не було б на світі ані доньки нашої Марини, ані сина Дмитрика. Ні онуків Іринки, Олексія й молодшої – Дмитрикової Поліночки. І навіть правнука нашого Іванка не було б!
– Який жах! – погодився Андрій Іванович. – Переконала ти мене, Наталю. Коли Іринка Іванка привезе?
Іринка привезла правнука Іванка на обід.
Пакет із його одягом у коридорі поставила, і сама навіть не роздягаючись сказала:
– Бабусю, дідусю, дякую, що виручили! А то в Петра запара його ніхто з роботи не відпустить. Ну гаразд, я побігла, увечері подзвоню, хай він у вас до вихідних побуде, гаразд?
– Звісно, залишай! – Андрій Іванович, як правнука побачив – підбадьорився одразу.
– Ну, слава Богу, а я пішла обід гріти! – Наталя Львівна рада була, що чоловік не нудиться. Звісно, вже старі вони, спокою хочеться. Але видно не дадуть їм спокою, а сама вона теж себе не дуже добре почуває, але от тільки від Андрія приховує це. А то він засмутиться і зовсім розкисне.
Іванко роздягнувся, забіг спочатку на кухню:
– Бабусю, що на обід? Локшина? Люблю локшину твою, а ніжку мені даси з курочки? Ого, я бачу м’які вафлі, я поки що до діда піду!
Дід стояв на драбині, ледве заліз, чого тільки для правнука не зробиш!
Вирішив знайти коробку із конструктором, давно хотів правнуку показати.
Наталя Львівна компот із сухофруктів варила і згадувала, як вони сина й доньку виростили. Потім трьох онуків допомагали виховувати, а на ділі – все, що було, віддавали.
А шість років тому вже й правнук народився – багаті вони.
Якщо треба, діти їм завжди допомагають, але Наталя Львівна дуже дітей та онуків не напружує – вони й самі ще в силі, до останнього не треба тягарем ставати.
От би ще здоров’я не підводило, пожити, й подивитися, що далі буде?
Увечері читала Наталя Львівна правнуку, а сама то так сяде, то подушку підкладе. І спина її турбує, та й очі підводять.
А Іванко за руку її тримає,
– Бабусю, не йди, посидь зі мною ще.
– Та втомилася я, Іванку!
– А ти не втомлюйся! Я ось виросту, стану лікарем, і придумаю, щоб ти і дідусь не втомлювалися, хочеш?
Наталя Львівна поцілувала сонного вже Іванка,
– Спи, любий, спи, і сил набирайся. Звичайно придумаєш, а ми з дідом чекатимемо. Й обов’язково дочекаємось!
А вранці прокинулася Наталя Львівна і застигла від несподіванки! Її нічого не турбує!
Чудеса прямо!
Дивиться – Андрій теж уже прокинувся, підвівся, і теж здивований.
Обличчя в нього і здивоване і радісне водночас. Давно Наталя Львівна чоловіка таким не бачила, він немов помолодшав за ніч,
– Наталко! Чула, Іванко наш заснути ніяк не міг, все бурмотів щось, крутився, ковдра навіть на підлогу спала. Я зайшов до нього ковдру поправити, чую він бурмоче щось невиразне. Я до нього нахилився, прислухався, а він із заплющеними очима, вже заснув майже, а лепече:
– Боже, нехай мої дід Андрійко й бабуся Наталя будуть здорові, вони дуже хороші!
Мамі з татом завжди ніколи, а бабусі Марині й діду Миколі так важко живеться! Вони старі, а ще працюють, у них сили на мене немає!
А бабуся Наталя й дідусь Андрій мене люблять! Вони на все готові для мене, а я для них.
І нехай вони довго-довго живуть і будуть здорові!
Будь ласка, боже, зроби так, а я всіх слухатимуся!
– І повторював, повторював, просив Бога в напівсні багато разів, ось видно й почув Господь молитву дитячу, їх же ж він насамперед чує, вони ж безгрішні! – сказав Андрій і пішов правнука будити.
А то прабабуся скоро його улюблені оладки насмажить, які мамі й бабусі Марині завжди готувати ніколи. А потім Іванко з прадідом підуть далі залізницю облаштовувати.
Вчора вони тільки рейки розклали, а треба ще стрілки поставити. Треба перевірити електровоз, вагончики приєднати.
А коли слабість у Іванка пройде, дід Андрій обіцяв, що вони з бабусею Наталкою, всі разом утрьох на гірку біля будинку підуть.
Давно вони там не були, згадають другу молодість, коли їм тільки трохи за шістдесят було і вони там онуків своїх катали – Іринку, Олексію, й Поліночку.
Ох, хороший був час, майже молоді були, що за роки – шістдесят.
Хоча, коли нічого не турбує, і у вісімдесят життя непогане.
Спасибі правнучку, вимолив у Господа для прадіда й прабабусі ще трохи…