Жінки на роботі заздрили Каті. Ще б пак, такого кавалера знайшла!
На роботу підвозить, додому машиною забирає, квіти, подарунки. Красень молодий, мʼязистий – не всім так пощастило.
Катерина теж була красива, підкачав тільки зріст, але ж не в зрості щастя!
Микола з пропозицією руки і серця не поспішав, та й Катерина особливо не наполягала, хотіла краще дізнатися майбутнього чоловіка.
На орендовану квартиру від батьків переїжджати ні йому, ні їй не хотілося.
Катя тільки-но після інституту влаштувалася на роботу,
Микола теж всього другий рік працював.
Їхні стосунки стали стрімко розвиватися. Катерина почала заглядатися на вітрини з весільними сукнями, з особливим інтересом розглядала відповідні журнали та з нетерпінням чекала. Чекала, але не поспішала.
На роботі все частіше почали запитувати про весілля, батьки з обох боків цікавилися, але молоді мовчали.
У неділю батьки Миколи запросили сина із дівчиною на обід.
– Скільки вже ви зустрічаєтеся? – накладаючи салат в тарілку чоловікові, спитала мати Миколи.
Той подивився на Катю і знизав плечима.
– Ти рахуєш? Я ні.
Батько показав рукою, що салату достатньо, і підхопив питання дружини:
– Рік уже є, виходить. От, думаю, двох поросят, чи трьох у Павлюків замовляти, скільки на весілля запрошувати гостей думаєте?
Катерина аж поперхнулася від несподіванки.
– А ми не планували поки що весілля, – здивовано сказав Микола.
Катя ж відвела очі.
– Як?! Без весілля, що це за стосунки? Скоро і жити разом захочете. Катю, що ж ти мовчиш?!
Катя не підводила голови, не розуміючи, що відбувається.
Що вона могла сказати, що і вона вже почала замислюватися про серйозні стосунки, але не напрошуватися ж за дружину?!
Між розставленими на столі салатниками, глечиком з вишневим компотом і тарілкою з куркою, запеченою з яблуками й курагою, Катя побачила, як батько Миколи стиснув руку.
Він характер мав строгий, не терпів заперечень, проте чоловік стримався.
Катерина підвела голову і посміхнулася:
– Нам потрібно ще трохи часу, щоб дізнатися один одного, ми разом толком і не були ніде.
– Ось ще, – заперечив батько. – Ми з його матір’ю познайомилися в березні, а восени вже одружилися, а потім і Миколка не забарився.
– Ой, Іванку, зараз зовсім інші часи, та й умови життя інші, – спробувала розрядити обстановку мати й додала, звертаючись до молодих: – Ми не підганяємо вас, просто хочемо заздалегідь підготуватись, на весілля назбирати, на подарунок.
Микола важко зітхнув, але дивлячись на батька, що вимагав негайної відповіді, сказав:
– Цього року ми не планували.
Мати видихнула, батько, здається, теж був задоволений тим, що почув. Катя знову опустила погляд у тарілку.
Вже на виході з під’їзду Катерина відчула, що у Миколи зовсім зіпсувався настрій. Він різко смикнув двері і не почекав, поки Катерина вийде, не притримав двері.
– Тобі теж потрібне це весілля, чи це ти їх підмовила почати розмову?
– Я?! – здивувалася Катя. – Я нічого такого і…
– Що тебе не влаштовує? – зупинившись і обернувшись до неї, сказав Микола.
– Мене все влаштовує, – роблячи паузу між словами, відповіла Катя.
– Добре, – сказав він її і відкрив машину.
Дорогою до будинку Катерини настрій у Миколи трохи покращився. Він навіть відчинив їй двері, коли припаркувався біля її будинку, і посміхнувся.
– Чуєш? – зупинилася вона і підняла вказівний палець угору.
– Що?
– Пищить хтось?
– Ні, не чую, – знизав він плечима.
– Кошеня, чи що? – Катерина підійшла до найближчого дерева і почала розглядати, звідки долинав звук.
– Ось воно, Миколо, дивися.
– Що дивитись? Я котів не люблю, заліз і нехай сидить.
– Він такий маленький, треба зняти, – Катя почала стрибати на місці.
– Треба допомогти йому спуститись. Допоможи, га?
– Я? – здивовано спитав він.
– Ти.
– Та низько, сам стрибне.
– Не зістрибне, високо, ти ж бачиш.
Микола махнув рукою:
– Додому проводжати тебе, чи не підеш?
– Піду, але потім, не залишати ж його бідненького на дереві.
Кошеня жалібно нявкнуло.
– Ось чуєш…
– Як хочеш, я поїхав.
– Коли приїдеш додому, подзвони, – не відводячи погляду від кошеня, сказала вона.
– Добре, – спокійно відповів чоловік.
Микола пішов, а Катя почала думати, як зняти кошеня. Драбина вдома була, але самій залазити було лячно. Вона озирнулася. Здебільшого жінки й діти у дворі, і жодного чоловіка. Батьки теж ще на дачі, їдуть у корках додому.
Катя піднялася до себе додому, дістала з балкона драбину й спустилася з нею вниз. Біля дерева її вдалося поставити так, що вона майже не хиталася. До неї одразу підбігли кілька малюків, з’ясовувати що сталося. Катя піднялася на одну сходинку.
– Дівчино, дівчино, ви куди? – якийсь молодик підійшов і взяв Катю за лікоть.
– Там кошеня, бачите?
– Бачу. Візьміть моє серце, зараз я кошеня дістану.
Хлопець простяг Каті модель серця в невеликій прозорій коробочці, а сам поліз на дерево.
Катерина покрутила серце в руках – воно було невелике, сантиметрів п’ятнадцять, притиснула до себе і запахнула ажурну кофтинку.
– Ви б все одно з драбини його не дістали, у вас зріст менший за мій, – сказав, спустившись з кошеням на руках, незнайомець.
Катя тільки усміхнулася.
– Ось ваше кошеня! – простягнув юнак його дівчині.
– А це не моє, не знаю чиє. Хлопці, чиє кошеня? – спитала вона, звертаючись до дітей, які їх обступили.
– Біжіть, спитайте, може з дорослих хтось знає, – відправив дітлахів він.
Катерина добре розглянула незнайомця. Не красень, невисокого зросту, худенький брюнет зі звичайною зовнішністю, але харизму юнак безперечно мав.
Особливо спритно йому вдавалося поводитися з дітьми. Він командував з драбини, щоб вони тримали її, говорив, коли треба розходитися, і всі його слухалися.
– Вперше бачу, що серця гріють. Йому не холодно, – усміхнувся хлопець.
– Так це я так. Щоб не впустити…
Катерина простягла йому серце назад із винуватою усмішкою:
– Давайте кошеня, – запропонувала Катя.
– А воно вам потрібне? Що ви з ним робитимете? Так, а драбина ваша?
– Моя драбина. А кошеня… Не знаю. У мами непереносимість шерсті.
– Тоді драбину я допоможу вам занести, а потім заберу кота.
– Мені якось незручно, я втягнула вас у це. А ви й допомогли і забираєте його.
– Чоловік має вміти вирішувати різні питання, – відповів той.
– Спасибі вам. Як вас звуть?
– Ігор.
– А я Катя.
Його номер телефону Катерина попросила сама. Сказала, що раптом знайдеться господар кошеня. Ігор погодився.
Ця історія з кошеням згодом забулася Катериною. Літо добігало кінця, але попереду був оксамитовий сезон. Катя з нетерпінням чекала відпустку.
Микола мав п’ять днів вихідних.
– Куди поїдете у відпустку? – спитала одна з колежанок.
– Куди я хочу, Микола не хоче… Тож доведеться вибрати щось подешевше….
Жінка подивилася на Катерину, яка важко зітхала, і натякнула, що дитина дуже просто вирішує питання з весіллям. Катя знизала плечима…
Увечері, коли Микола забирав Катерину з роботи, вона прямо запитала його:
– Миколо, а як ти ставишся до дітей?
Про прості, здавалося б речі вони рідко розмовляли. Всі розмови завжди зводилися до того, що ніяк не стосувалося життя чоловіка і жінки, побуту чи обов’язків чоловіка та дружини. Погода, дорога, кіно, обговорення друзів…
Він з підозрою глянув на неї і вказав на живіт:
– Сподіваюся, що там нікого немає.
– Ні, – відповіла Катя, але питання повторила.
– Я до дітей байдужий, якщо чесно, вважаю, що у такому віці їх рано заводити.
– А я люблю дітей, – усміхнулася швидше сама собі Катя. – І після весілля не маю часу з народженням дитини.
Їй стало так радісно від того, що вона змогла висловити те, що думала. Зазвичай вона намагалася не засмучувати свого коханого і мовчала у подібних ситуаціях.
Микола подивився на Катю знову з певною підозрою, але нічого не відповів.
Біля будинку він висадив свою подругу й поїхав.
Катя ще постояла біля під’їзду і вже збиралася відкрити двері, як з вікна першого поверху визирнула сусідка і почала галасувати, хапаючись за голову:
– Марійки не стало! Ох!
Катя швидко зайшла у під’їзд і забігла в квартиру Марії Степанівни, що жила на першому поверсі.
– Катю, от що це? Я йшла, двері відчинені, а вони біля порога…
Дівчина одразу витягла з сумочки телефон і набрала номер Миколи.
– А я тут при чому? – байдуже запитав він. Дзвоніть у швидку.
Катя тут же поклала слухавку й почала схвильован тицяти по кнопках.
– Слухаю, – пролунав у слухавці чоловічий голос.
– Швидка! Тут жінці недобре…
– Це не швидка, я Ігор.
– Що ж я не туди дзвоню?! Ігорю, любий, ви ж лікар, нам потрібна допомога, якщо можете, допоможіть!
– Викликайте швидку, я вже біжу…
Ігор був біля під’їзду вже через п’ять хвилин. Він, важко дихаючи, забіг на майданчик біля квартири і нічого не розпитуючи, нахилився до старенької.
Вона майже прийшла до тями і спробувала сісти:
– Пігулки, там у мене… – вказала вона на чорну сумку, що лежала поряд з нею.
Коли все найгірше було позаду і Марію Степанівну забрала швидка, Катерина видихнула. Вона зробила це голосно і з особливим полегшенням.
– Так, все обійшлося, – вторив її Ігор.
– Як добре, що ви лікар. Дякую вам, Ігорю.
– Я не лікар, – усміхнувся він. – Я вчитель. Вчитель біології.
Катя від подиву навіть округлила очі. У той день, коли вона тримала в руках модель серця, вона була впевнена, що перед нею лікар!
Кому ще на думку спаде тягати із собою пластикове серце?
Про інші професії Катерина навіть не подумала.
– Давайте я пригощу вас чаєм, Ігорю! Чи поспішаєте?
– Ні, я йшов із роботи. І від чашки чаю, чи склянки води не відмовлюся.
Катерина чомусь застигла на секунду і запитала:
– Ігорю, а як ви ставитеся до дітей?
– Хм, я їх не просто люблю, я їх обожнюю! – розплився він в усмішці. – Чекаю не дочекаюсь, коли настане вересень!
Катерина вказала на двері.
– Ось ми й прийшли.
– Мамо, тату, я не одна…
– О, Микола зайшов у гості? – спитала мати.
– Ні, це Ігор. Він нашій сусідці Марії Степанівні сьогодні допоміг. Її, правда, відвезли на швидкій, але, думаю, тепер все буде добре.
– Здрастуйте, – нахилившись уперед, промовив Ігор.
Мати Катерини стала запрошувати:
– Не стійте у дверях, проходьте! За стіл, за стіл… У мене і вечеря готова. Все розкажіть!
…Наступного року у кабінеті біології на 1 вересня було галасливо.
Ігор Сергійович сказав учням, щоб вони заспокоїлися. Діти притихли, але все ще несли до столу вчителя пакети і квіти.
– Я ж просив не дарувати мені першого навчального дня квіти, не створений я для подарунків…
– А це не вам, Ігорю Сергійовичу, це Катерині Анатоліївні. Вітаємо вас з народженням сина! – сказав староста класу.
– Віта-є-мо! Віта-є-мо! Віта-є-мо! – пролунало звідусіль.