– Ну от, тітко Валю, приїхали нарешті! До цього кажете під’їзду треба? – Василь ближче припаркував свою стареньку машину, і поставив на ручник. – Фух, тітко Валю, втомився я цим містом вашим їхати, інша справа у нас в селі, по грунтовій! Ну вилазьте, ходімо ваші сумки донесу!
Василь відкрив багажник і витягнув сумки з картоплею, буряком, цибулею й морквою. Та ще й банки з варенням – ото бабця набрала – не дотягнеш!
– Чого ж по моєму місту? Яке ж воно моє? Чуже все тут! – Валентина Ігорівна теж дещо взяла й піднялися на поверх.
Вона відімкнула своїм ключем спільний коридорчик на дві квартири.
Вона перший раз у житті тепер відімкнула ці двері, як господиня і власниця квартири.
Але Валентина Ігорівна ледь сумки не випустила від побаченого в коридорі!
Там у шортах і старій подертій майці, стояв якийсь чоловік…
Навкруги пилюка, наставлено барахла всякого стільки, що не й пройдеш.
А в чоловіка в руках інструмент гуде так, що нічого не чути!
– Це чого це ви тут? – від шуму, пилу й гуркоту Валентина Ігорівна дуже розгубилася.
Василь же ж шмигнув до її дверей, поставив сумки, й назад побіг від гріха подалі.
– Тітко Валю, ну я все, а то стемніє, поїхав я, тітко Валю! – сказав він і вискочив із коридорчика.
Він Валентині Ігорівні не був ріднею, так, по-сусідськи зголосився допомогти, ну а в розбірки всілякі йому не було бажання вплутуватися.
– Так тут же ж наче Іван Михайлович жив? – не втрималася і запитала Валентина Ігорівна.
– Так жив, ага, – мужик брав цвяхи і з гуркотом вставляв своїм інструментом в стіну.
– Ганнусю, ти куди Михайловича завезла?! – гукнув він. – В лікарню, чи що? Ну так, у богадільню і завезла. А як же ж, туди йому й дорога була.
Мужик обтрусив руку об руку і раптом усміхнувся.
– Дивно як усміхається, якийсь нехороший, – вирішила Валентина Ігорівна.
І так їй гірко стало, та хіба ж вона думала, що отак все обернеться? І навіщо вона сюди приїхала?
Спочатку сестри її не стало, а тепер Івана Михайловича сплавили, та що ж це таке?!
– Видно спеціально старого завезли в будинок для людей похилого віку, щоб квартирою заволодіти! – майнув здогад.
Валентина Ігорівна дрібними кроками наблизилася до своїх дверей, відімкнула їх і затягла сумки.
З сусідніх дверей вийшла якась жінка в рожевому халаті й бігудях, і покликала:
– Грицю, ну що ти тут пораєшся, йди давай меблі переставляти!
Все тут же скипіло у Валентини Ігорівни, і вона не стрималася:
– Так от значиться як, діда позбулися?! Виставили старого з квартири, а самі тут господарюєте? Щоб і вам так само доживати в богадільні!
З цими словами Ігорівна затягла останню сумку і скоріше зачинила на ключ свої двері.
Серце її при цьому часто-часто тріпотіло.
Не витримала!
Вона ж самотня, і з нею так можна зробити!
Звичайно, який тепер сенс галасувати, коли діло зроблене, не стрималася, й даремно видно. Тепер боязко навіть буде з квартири виходити, а мужик той як зиркнув?! Лиходії, не інакше…
Квартира Валентини Ігорівни раніше належала її старшій сестрі Антоніні.
Останню зиму Валентина за сестрою доглядала, вже не зимувала в селі, у квартирі з сестрою жила.
Ось і сусід її до них на чай заходив часто – Іван Михайлович.
Та й хто б міг подумати, що йому зроблять таке?
Валентина Ігорівна цього року вирішила теж у квартирі зимувати, важко стало взимку одній на селі. А квартиру на неї сестра переписала.
Банок, картоплі набрала, варення, думала хоч з Іваном Михайловичем буде у темні вечори за чаюванням сидіти, й розмовами про минулі часи. А тут таке!
…На ранок Ігорівна порядок у квартирці навела. Заплакала, згадуючи, як останню зиму з сестрою тут жила.
Портрет її протерла, й поскаржилася, що в неї вийшло, яку відповідь вона дала сусідам.
А тепер ось навіть і не знає, як із хати вийти, переживає через сусідів. Добре, хоч картопля є, та й курку сусідка їй Степанівна свою дала, мати Василя.
Ох, і в селі важко, та там хоч сусіди хороші, а тут як жити – невідомо?
Чотири дні не виходила з квартири Валентина Ігорівна. У загальному коридорі то галас чути, то гуркіт.
Добре хоч у сестри були в квартирі запаси. Борошно знайшла, крупи, курячого супу наварила Валентина Ігорівна, й від безвиході з портретом сестри Антоніни все розмовляла.
– От як склалося, Тоню, ми з тобою різні, я в селі жила, ти в місті, а кінець у всіх один… Та й доля в нас схожа – ні сім’ї, ні діток… А в мене так тепер взагалі жодної рідної душі поряд немає…
Ні, ні, та й гляне у вічко Валентина Ігорівна. А там все, як і раніше, жінка ця, Ганна, й Григорій, чоловік її, господарюють.
Запроторили старого в богадільню, і в вуса не дмуть!
– Ох і часи настали! – сумувала Валентина Ігорівна.
А на п’ятий день сестра їй раптом наснилася. Сміється уві сні, радіє:
– Ну як ти там, Валечко, господарюєш? Ти не засмучуйся, у мене тут все гаразд, а ти там не турбуйся марно, не розібравшись. І на хороших людей не наговорюй марно, не годиться так. Живи, й радуйся, поки живеться, та й Іванові Михайловичу привіт передавай.
Від такого сну прокинулася Валентина Ігорівна в хорошому настрої.
У коридорчику тихо, у вічко глянула – немає нікого, та й начебто прибрано все, вимито.
Тоді Валентина Ігорівна тихенько двері свої прочинила, вирішила обстановку розвідати…
І раптом сусідні двері відчинилися, а на порозі… Іван Михайлович стоїть!
– Здрастуйте, люба Валентино Ігорівно! Як же ж приємно, що ви тепер у квартирі Антоніни Ігорівни живете. Та ви схожі з нею, аж на душі тепло мені, коли вас бачу.
А я спочатку не зрозумів, що ви приїхали. Сам я в лікарні був, підлікуватись вирішив. А тут моя рідня далека з села господарювала.
Грицько, син троюрідної сестри з дружиною Ганнусею.
Усе хвилювалися, що я в лікарні, ти кажуть, дядьку Іване, обережніше там.
Вони в цій богадільні так можуть поналіковувати, що й не вернешся потім! Ремонт мені зробили, поки я там вилежувався, тож запрошую вас на чай з тортом!
Незручно стало Валентині Ігорівні, як вона до хороших людей сварилася, не розібралася…
Взяла Валентина Ігорівна баночку малинового варення та й до Івана Михайловича пішла в гості.
Слава Богу родичі Івана Михайловича обіцяли його відвідати приїхати, тож доведеться пиріжків напекти.
Непорозуміння всякі пиріжки з повидлом, з м’ясом, і з капусткою дуже добре вирішують.
А добрих людей все-таки й справді більше. Слава Богу більше…