Коли задзвонив телефон, Іван вже майже засинав. Але він механічно потягнувся до трубки, невдоволено думаючи про те, що, мабуть, дзвонять по роботі, і треба було вимкнути мобільний.
Він вгадав – на екрані висвітлилося ім’я його начальниці. Іван скривився, але таки підніс телефон до вуха.
– Іване Петровичу? – Запитав награно-бадьорий жіночий голос.
– Ну… – відповів сонним голосом Іван.
– Здрастуйте, Іван Петрович.
– Здрастуйте, Валентина Петрівна. Але з вами ми сьогодні вже бачилися і не раз.
– Я чую, ви не задоволені, що я вам дзвоню?
– Я не задоволений? – Іван нервово хмикнув, потім саркастично вигукнув: – Та я просто щасливий, Валентина Петрівна! Мало того, що ви на мене сьогодні в офісі при всіх насварили, так тепер ще й уночі вирішили мене потурбувати.
– Ну, все, все, Іване Петровичу, не треба на мене ображатися, – квапливо почала виправдовуватися начальниця. – У нас з вами в офісі завжди суто ділові стосунки. До того ж, ви самі були винні. Вчасно не віднесли куди треба платіжки, гроші не пішли на потрібну адресу, і мені зверху за це прилетіло. Моє начальство насварилося на мене, я насварилася на вас. Це ж нормально. Звичайний робочий процес.
– Але я не винен у тому, що на вас насварилися! Я платіжки відніс відразу, як ви сказали! Це бухгалтерія винна!
– Так я насварилася і на бухгалтерію. А вони насварилися ще на когось. Будь-який збій у діловому ланцюжку викликає ланцюгову реакцію. Час до цього звикнути.
– А я не можу звикнути! – Іван, і справді, чомусь знову почав переживати. – І взагалі, ось зараз ви мені навіщо дзвоните? Щоб ще через щось на мене насваритися?
– Ні, що ви? – схвильовано вигукнула вона. – Я вам дзвоню… – Начальниця зробила паузу, – Я дзвоню по суто особистій справі.
– Що? – насторожився Іван. – З особистої справи? Це як розуміти? За якою особистою справою?
– А що ви дивуєтесь, Іване Петровичу? У нас із вами, окрім ділових відносин, хіба не можуть бути особисті справи?
– У нас із вами? – Іван трохи розгубився.
– Можуть?
– Дивлячись які… – ухильно відповів підлеглий, швидко думаючи, до чого хилить начальниця. – І яка у вас до мене особиста справа?
– Людська, Іване Петровичу, – сказала сумно начальниця. – Звичайна, людська.
– Так, Валентина Петрівна, я вас не розумію. Ви на що зараз натякаєте?
– Я не натякаю. Я прямо питаю, ви, Іване Петровичу, ви зараз лежите у ліжку?
– Ну так…
– І ви один?
– В сенсі? – Іванові стало ніяково.
– Ну… поряд з вами немає жодної дружини?
– Я, взагалі-то, не одружений. І ви це чудово знаєте.
– А коханки з вами зараз поряд теж немає?
– Валентина Петрівна! – вигукнув обурено Іван. – Це що за дивна провокація?
– То ви один чи ні?
– Ну, один!
– Якщо ви один, це дуже добре! Скажіть, Іване Петровичу, а машина у вас на ходу?
– А що?
– Ви не можете приїхати за мною в одне безлюдне і дуже холодне місце? На своєму автомобілі.
– Навіщо?
– Мені холодно. Я хочу, щоб ви мені допомогли.
– Допоміг? – Іванові від такого нахабства стало не по собі. – Чим же я вам допоможу?
– Від біди.
– Від якої біди?
– Ви взагалі можете залишитеся без начальника.
– Валентина Петрівна, – вигукнув у телефон Іван, – ви не могли б говорити без цього вашого дивного туману? Скажіть прямо – що з вами, де ви, звідки вас треба забрати?
– І що, Іване Петровичу, ви прямо відразу кинете все, і примчитеся? – Здивовано запитала начальниця.
Іван ледве тримався. Якби це була не начальниця, він відправив би зараз співрозмовника куди подалі, і негайно відключив свій телефон. Але він тільки, скрегочучи зубами, спитав:
– Вибачте за цікавість, Валентина Петрівна, ви десь добре так бачу посиділи, «відпочили»?
– Чому ви мені ставите таке запитання? – Розгубилася начальниця.
– А тому що я чую, як ви говорите!
– Іване Петровичу, – жалібно вигукнула вона, – я б подивилася на вас, якби ви стояли на пустельній трасі в мороз поряд з машиною, у якої не заводиться двигун. У мене вже не тільки язик – у мене все заплітається.
– То ви на трасі, чи що? – Дійшло, нарешті, до Івана.
– Так я ж вам кажу. Машина не заводиться. Схоже, у мене знову щось із акумулятором. Він у мене заряду не тримає. Давно його хочу поміняти, але часу нема. Мені потрібно, щоб я могла від когось завестися. Ну, ви знаєте, як це робити?
– Господи … – Іван почав вилазити з-під ковдри. – І ви не могли мені відразу сказати все це, без цих ваших прелюдій?
– Так мені ж незручно, – не як начальниця, а по-жіночому відповіла вона. – Я ж розумію, що ви вже майже спите. І раптом ви не один? А я трьом своїм родичам зідзвонилася, і всі мене відшили. Уявляєте? Кажуть – евакуатор викликай. І чоловіка в мене немає, який міг би приїхати за мною на край світу. Я теж, як ви, самотня.
– Гаразд, кажіть, де ви застрягли? – важко зітхнувши, сказав Іван. – На якій трасі стоїте?
– Стривай, ви що, правда, чи що, зараз приїдете? – не вірила щастю начальниця.
– Звичайно приїду. Ви ж стоїте там, одна, в мороз. Я уявляю, як вам зараз важко.
– Іване Петровичу! Якщо ви, правда, приїдете, я вас… Я вам…
– Так, Валентина Петрівна, тільки давайте домовимося відразу, – зупинив схвильовану промову начальниці Іван, – про цей випадок ви нікому на роботі не розповісте, героя з мене робити не будете, і дякувати мені теж ніяк не треба.
– Чому? – щиро здивувалася вона.
– Тому що це мені неприємно.
– Що вам неприємно?
– Неприємно мені слухати, Валентина Петрівна, коли чоловіку дякують за те, що він робить звичайні чоловічі вчинки.
– Так?
– Ага. А ви кажіть мені швидше, куди їхати. І я скоро буду. Дуже скоро. Чекайте…
Вже за п’ять хвилин Іван на своєму автомобілі вирушив у дорогу – допомогти жінці.