– Уявляєш, старалася для сім’ї, старалася. Хотілося, щоб не гірше, аніж у людей, а навіть краще. А він мені недавно:
– Жадібна ти, Віро, до грошей!
Це я жадібна?! – Віра Антонівна проковтнула гіркі сльози від образи і сумно зітхнула,
– Ось так, моя люба, до чого я дожилася. А потім, як мій на квартиру від мене поїхав, я у церкву пішла.
Сповідатися вирішила, думаю, може й справді щось зі мною не так?
Дочка із зятем поїхали, за ними чоловік, і що я їм поганого зробила? Так священник мені так і сказав:
– Гріх це, користолюбство, зайве накуповувати.
А я ж до нього за допомогою прийшла, за порадою! А він мені ось так!
Ну як же ж так?! Адже він священник, втішити б міг!
Ну ти тільки уяви, як мені це було почути!
Віра Антонівна задумливо відпила з чашки вже охололий чай, і продовжила:
– А я все священнику про себе на сповіді розповіла. І про чоловіка свого Сергія…
Ні, ну сама подумай, стільки років прожили, і раптом він мені, жадібна, каже.
А в чому жадібність?
Я знаю, Оксанко, ти думаєш, що він добрий, а от і на тобі!
Я всього ж лише запитала його – що ж це він на такому вигідному місці заробити більше не може?
А він мені знаєш що, Оксано, на це сказав?
Змінилася ти, каже, Вірочко! Жадібна ти стала, все тільки грішми міряєш. Ну, що тобі, каже, не вистачає? Ну, навіщо нам треба машину змінювати? Навіщо стару хату перебудовувати, якщо вона ще міцна? Не про те ти думаєш.
Ось раніше ти просила мене – заграй на гітарі! Або на озеро ми їхали купатися і нам не було важливо, що ми на машині старій, а не на крутому джипі.
І дачі спочатку взагалі не було, а тепер тобі палац подавай!
Що з тобою трапилося, Вірочка, чого тобі постійно не вистачає?
Це він мені каже, а я ж завжди все в дім, ну а як же ж? Як інші живуть? Все так і намагаються урвати побільше, а то невдаха скажуть.
А доньку як я просила – не виходь Ганнусю за Романа, у нього ні копійки за душею!
У злиднях жити будете, а потім зрозумієш, та пізно буде. Ну яке кохання, коли достатку немає? Сором один!
Не послухала, поїхала моя Ганнуся, і носа тепер не показує, а я ж їй добра хотіла.
Ну ти уявляєш, Оксанко!
Ну, і що мені тепер робити? Сергій у квартирі тепер один живе, сюди не приїжджає, каже – не хочу тобі, Вірочко, заважати насолоджуватися життям, якого ти завжди прагнула.
А я самотності ніколи не прагнула.
Але тепер живу тут, добре що будинок теплий, навіть взимку жити можна. Та тільки як жити? Подивилася вранці я на себе в дзеркало, а там баба стара на мене дивиться, стара жадібна, і як так сталося?
Будинок весь речами завалений, за знижками купувала, не могла втриматись.
У шафах три праски у коробках. Дві хлібопічки нові, три холодильники в будинку. Барахлом все завалено, а я одна.
Ну як так жити, Оксанко, як? Добре, хоч ти зі мною, є з ким поговорити.
Віра Антонівна погладила кішку Оксанку по м’якій спинці і навіть заплакала, що їй було раніше зовсім не властиво.
– Мр-р-р, мур-мр-р-р, – Оксанка розуміюче замуркотіла, потершись мокрим носом об руку господині.
– Ну ось, тільки ти одна мене й розумієш, – Віра Антонівна встала, пішла й дістала з комірчини ту саму гітару.
Раніше гітара в старому будинку на самому видному місці була, а потім Сергій її прибрав, видно не співалося йому більше.
Це коли Віра йому виказала, що одними піснями ситий не будеш.
Як же вона була не права… Тільки зараз, коли вона одна серед цього достатку залишилася, то зрозуміла, що їй від усього цього ні гаряче й не холодно.
Ніяк їй від цього, коли близьких людей немає поряд!
Тільки ось як тепер усе виправити?
Віра Антонівна лягла спати раніше, залишивши світло в кімнаті увімкненим.
Вперше їй раптом стало незатишно в холодному величезному порожньому будинку.
А вранці сталася дивна подія…
Спочатку на світанку, біля їхньої брами зупинилася якась машина.
Хвіртка відчинилася і в будинок заскочив стривожений Сергій.
– Вірочко, ти як, у тебе все гаразд?! – з порога вигукнув він.
Одразу ж задзвонив телефон. Віра взяла його в руки і очам своїм не повірила – Ганнуся дзвонить!
– Мамо, ми завтра з Романом приїдемо до тебе в гості, як ти там, матусю? – запитала дочка.
Коли нарешті пристрасті вщухли і все з’ясувалося, Віра Антонівна дуже здивувалася.
Спочатку Сергій розповів, що йому дивний сон наснився.
Прямо марення якесь… А наснилося йому, що бачить він наприкінці алеї жінку в хутряній шубці.
Зі спини вона дуже на Віру була схожа.
Сергій її покликав, жінка обернулася, а вона й не жінка зовсім, а… Кішка.
Сіра, кудлата, ну викопана їхня кішка Оксанка! І так Сергію тривожно стало, він одразу за кермо, і на дачу помчав.
Поки їхав – Ганнуся подзвонила, каже, що мамі ніяк не може додзвонитися.
Прокинулася з думкою, що мамі треба зателефонувати, уявляєш?
– Та в мене звук на телефоні був вимкнений, ніхто давно мені не дзвонить, – навіть розгубилася від такої уваги Віра Антонівна.
А Сергій Михайлович, як приїхав до дружини, так більше й не поїхав.
Зайшов у будинок, побачив гітару свою на колишньому місці, і все без слів зрозумів.
Віра Антонівна швидко на стіл накрила, вона завжди мала запаси.
Навіть дочка із зятем їдуть, дарма вона думала всяке. Нормальний хлопець Роман, старається заради дружини, а головне – люблять вони один одного.
Може сповідь допомогла, а може, ще щось, тільки ні з чоловіком, ні з донькою Ганнусею, Віра Антонівна більше не сваряться.
Інакше вона на себе подивилася і сама собі не сподобалася. Раніше вона і співала, і вишивати любила, а тут все мало, та й мало їй стало, не до пісень, ледь себе не втратила…
Зате в гості тепер добре ходити – нову хлібопічку в коробці сусідам подарували.
Та й інші нові речі роздарували потихеньку – куди їм стільки.
Адже невдовзі підуть онуки, нехай у домі буде просторіше, та й на душі легше.
А коли Сергій гітару в руки бере й співає їй, як раніше, Віра Антонівна себе знову молодою почуває.
Але найбільше задоволена кішка Оксанка – вдалося їй сім’ю й затишок зберегти.
Адже це і є її головне котяче призначення…