Так сталося, що зі своєю майбутньою невісткою, Тетяною, Ольга Іванівна познайомилася раніше за сина. І це знайомство не можна було назвати приємним: жінки трохи посварилися в магазині, де Таня працювала продавцем.
Характер у Ольги Іванівни, м’яко, скажімо, був не солодкий. Заперечень вона не любила, просила, щоби все було так, як вона скаже. До того ж, Ольга Іванівна була людиною злопамятною.
– Синку, ти кого до нашого будинку привів? – Зробила погану гримасу Ольга Іванівна, коли побачила на порозі квартири Таню, яку відразу ж впізнала.
– Мамо, це Таня, – трохи розгубився Дмитро. – Я ж попереджав тебе, що приведу свою дівчину знайомитись. Ти збиралася святкову вечерю з цього приводу приготувати.
– Вечерю я приготувала, та не на її честь. Вона нагрубила мені, а я святковою вечерею повинна її годувати?
– Мамо, ти що таке кажеш? Ти з кимось сплутала Таню, вона дівчина ввічлива, вихована. Не могла вона таке зробити.
– Дмитро, у нас з твоєю матір’ю вийшло невелике непорозуміння в магазині, але я не грубила, повір, – сказала Таня, опустивши голову. – Я намагалася вкрай делікатно вирішити проблему.
– Я після твоїх «делікатностей» два дні заспокоїтися не могла.
– Я вам тільки намагалася пояснити, що той товар, який ви хотіли повернути, поверненню не підлягає – це закон так зобов’язує.
– Так, Дмитро, продавщиця твоя двадцять хвилин мене мурижила. Довелося з директором магазину спілкуватись.
– І що тобі директор сказав, мамо?
– Сказав, що права продавщиця, не можна такий товар повернути.
– Ну, ось бачиш, мамо. Даремно ти на Таню образилася, вона просто відповідально виконувала свою роботу.
– А я все-таки досягла свого! Директор сказав їй, щоб вона оформила повернення.
– Таак, мамо, з тобою зв’язуватися – собі дорожче, – посміхався Діма. – Я б на місці директора, напевно, теж сперечатися з тобою не став би.
– Ось бачиш! А вона сперечалася! Та ще й просила, щоб я покинула магазин. Грубіянка!
– Ходімо, Дмитро, – тихо сказала Таня. – Вважатимемо, що знайомство відбулося…
– Мудрувати надумала, так? – Уперла руки в боки Ольга Іванівна. – Ні, синку, ти її сюди більше не приводь. Знову в мене нерви через неї розігралися, – жінка картинно приклала руку до чола.
– Ти маєш рацію, Таню, – сказав Діма. – Ходімо краще погуляємо десь.
– Іди, повечеряй, синку, поки все гаряче. Ти ж голодний.
– Ні, мамо, дякую, знаєш, апетит зник … дякую тобі за привітний прийом …
– Ну вже, який заслужила твоя продавчиня. Вона мене з магазину виставляла, а я чому її повинна з розкритими обіймами зустрічати?
– Давно час про той інцидент забути, мамо. Це ж така дрібниця.
– Не забуваю я таких речей, ти знаєш, синку.
Діма з Танею пішли, настрій у обох був зіпсований. Як тільки Дмитро повернувся додому, мати почала сварити його.
– Ти що надумав, синку? Де ти тільки продавщицю цю знайшов? Адже є для тебе прекрасна партія – Віра Мельник. Дівчина освічена, з вищою освітою, бухгалтером працює, має перспективи. Не те, що ця торгашка.
– Мамо, про Віру ми з тобою вже говорили. І неодноразово. Скільки можна повторювати: вона мені не подобається.
– Зате Віра тебе любить – це ж очевидно, якими очима вона на тебе дивиться! Дружиною Віра буде гарною, з нею завжди будеш ситий, випраний і випрасуваний.
– Мамо, Таня теж гарна господиня, не сумнівайся. Але це не найголовніше… А головне те, що я кохаю Таню.
– Ой, – закрила рота рукою Ольга Іванівна. – Як же вона тебе так обкрутила? Чим привабила? Е-ех, не розумний ти… Ні, синку, ти гідний найкращої дружини.
Як не намагалася Ольга Іванівна відмовити сина від шлюбу з Танею, він наполегливо стояв на своєму.
На весілля Ольга Іванівна не пішла.
– Я не хочу дивитися, як мій єдиний син губить своє життя, – заявила вона.
Відносини між невісткою і свекрухою були натягнуті, розмовляли вони рідко. Таню такий стан справ навіть влаштовував. «Нехай краще мовчить із незадоволеним виглядом, ніж постійно говорить» – думала вона. Під одним дахом із Ольгою Іванівною молодята прожили лише чотири місяці, а потім у Тані не стало дідуся, від якого дісталася однокімнатна квартира.
Спочатку сімейне життя Тані та Діми складалося щасливо, через рік після весілля донька у них народилася, а ще через два роки – син. Тісно було сім’ї з чотирьох чоловік у «однушці», але мріяти про розширення житлоплощі найближчим часом не доводилося.
Діма просив матір помінятися квартирами: вона – у їхню «однушку», вони – у її двокімнатну.
– Я зі своєї квартири нікуди не поїду! – рішуче заявила Ольга Іванівна, Діма розумів, що переконати матір – заняття марне.
Сім років прожило подружжя в коханні та злагоді, а потім Діму ніби підмінили, до гульбанити почав. І звичка з часом лише посилювалася.
Таня витримала два роки, а потім зібрала його речі та виставила за двері. Невдовзі на розлучення подала.
Діма приходив, каявся, вибачення просив. Обіцяв зав’язати. Тільки Таня не повірила його словам, і Дімі нічого не залишалося, як повернутися до матері.
– Що це, син твій гульбанить чи що? Ніколи його таким не бачила – здивувалася сусідка.
– А як йому не гульбанити? Довела його дружина. Не послухав він мати, як я благала сина не одружуватися з цією торгашкою. Відчувала, що добра від цього шлюб не буде. Материнське серце все відчуває… Одружився б він з Вірою – зовсім інакше життя склалося б. Віра вже головним бухгалтером працює! А невістка моя, що була за прилавком, і так далі стоїть.
– Так і синк твій по службі не дуже просунувся. Та ще й гульбанити тепер почав. Нема чим йому похвалитися.
– Все це через Таньку, негідницю, – закипіла Ольга Іванівна. – Все життя вона йому зіпсувала. Довела, чоловіка, у нього руки й опустилися.
Дмитро ніколи не насмілювався грубити матері, а тут перестав соромитися у виразах.
– Це все вона, – махала пальцем Ольга Іванівна. – Хамка ця, твоя дружина колишня, навчила тебе так з матір’ю розмовляти!
Ольга Іванівна не заспокоювалася і звинувачувала колишню невістку буквально у всьому. Зіпсувала вона їй синочка!
Після розлучення з Танею Діма витримав лише два роки. Не стало його від такого життя.
Ольга Іванівна важко переживала втрату недолугого сина, але на людях трималася стійко – ні сльозинки не пролила. Дивно, але колишню невістку в тому, що трапилося, вона не звинувачувала.
А Таня з дітьми спокійно жила у своїй квартирці, про те, що не стало колишнього чоловіка дізналася не відразу, бо вони не спілкувалися. Дітей Діма не відвідував, хоча Таня була не проти їхніх зустрічей. Але в тата були інші інтереси.
Ольга Іванівна не проти була б побачитися з онуками, але зустрічатися з Танею вона категорично не хотіла, тож діти росли, не бачачи ні батька, ні бабусі.
Заміж Таня більше не вийшла, якось навіть не думала про це, весь свій вільний час вона присвячувала дітям, не до наречених було. Хоча залицяльники періодично з’являлися.
Роки пролетіли, діти виросли. Син у Київ поїхав навчатися, роботу там знайшов. Одружитися він не поспішав, холостяцьке життя його цілком влаштовувало.
А донька, Наталка, завжди мріяла бути учителем початкових класів, відучилася у місцевому університеті, потім улаштувалась до школи, в якій колись навчалася сама.
У школі Наталя зустріла своє кохання. Петро був старший за неї на п’ять років і працював учителем фізики. Незабаром Наталя та Петро сім’ю створили, син у них народився, через три роки – другий.
І тут несподівано Ольга Іванівна, яку не бачили і не чули останні п’ятнадцять років, з’явилася. Виявилося, що вона занедужала, днями виписалася з палати і їй був потрібний догляд.
Тетяна, на відміну від колишньої свекрухи, була людиною незлопамятною, тому на її біду вирішила відгукнутися.
– Мамо, давай краще я доглядатиму за бабусею, – запропонувала Наталка. – Ви ж з нею ніколи не ладнали. Дивно, що вона взагалі вирішила згадати про нас.
– Навіщо тобі це, Наталко? Ти свою бабусю не знаєш, людина вона примхлива, з нею важко порозумітися. Я звикла, а тобі вона нерви напевно помотає… А згадати вона про нас вирішила, бо крім нас звернутися по допомогу їй більше нема до кого.
– Може, й не варто їй допомагати? Тебе вона завжди недолюблювала. Ми, онуки, їй не потрібні.
– Так умову вона поставила: якщо я за нею доглядатиму – квартиру вона тобі перепише, а якщо ні – каже знайде доглядальницю і їй квартиру відпише. Каже, що жити їй залишилося – всього нічого, місяці зо три, не більше.
– І ти погодилася на її умову? Нехай віддає квартиру доглядальниці, не потрібно мені від неї нічого.
– Як же можна квартиру двокімнатну упускати? Дочко, ви ж із Петром вже п’ятий рік із двома діточками по орендованих квартирах. Я тільки через тебе і онуків своїх погодилася за Ольгою Іванівною доглядати.
– Мамо, не потрібно. Побережи свої нерви.
Але Тетяна вже все вирішила: вона взяла відпустку і почала доглядати сварливу свекруху. Колишню.
Як і передбачалося, спокою Тетяні Ольга Іванівна не давала, купу справ для неї знаходила, дзвонила та просила до неї приїхати з приводу і без. Ольга Іванівна була цілком ходячою, але навіть ті побутові справи, з якими вона цілком могла впоратися сама, вирішила доручити колишній невістці.
– Читай мені, Таня, новини, очі у мене сильно втомлюються, коли читаю, – говорила примхлива свекруха.
– Ольга Іванівно, давайте я вам телевізор увімкну, там зараз якраз новини йдуть, послухаєте.
– Ні, не потрібний телевізор. Краще ти мені почитай…
І Тетяна читала.
– Мамо, залиш ти цю справу. Адже вона до тебе спеціально так відноситься, – просила Наталка. – Або давай все-таки я до неї ходитиму, все одно поки в декреті сиджу. А ти за дітьми наглядатимеш.
– Пропонувала я їй такий варіант. Ні, каже, хочу, Таня щоб ти за мною доглядала …
З того часу минуло три роки, Ольга Іванівна почувається бадьоренько, поки на той світ не збирається. А з Танею вони по-справжньому потоваришували. Ольга Іванівна колишню невістку «дочкою» почала називати.
Шкідлива старенька напрочуд перестала бути шкідливою, вона погодилася переїхати до Тані в її квартиру, звільнивши свою квартиру для Наталки з сім’єю. Жалкує про одне Ольга Іванівна: що не бачила, як ростуть її онуки.
– Якби можна було час назад повернути… – часом важко зітхає вона.
Таня на Ольгу Іванівну не скаржиться, та і прибереться у квартирі, і вечерю приготує, доки Таня на роботі. Золото, а не свекруха!