Галина Сергіївна подзвонила у двері до Юлі з новеньким смартфоном у руці, двері відчинилися:
– Ой, Галино Сергіївно, проходь, у мене саме дівчата в гостях, чай п’ємо, та балакаємо. Завтра вихідний ось і сидимо, нікуди не поспішаємо.
– Юля, допоможи розібратися з телефоном, – входячи на кухню, промовила сусідка. – Добрий вечір, дівчатка, як у вас, весело. Юля в мене головний консультант, – із вдячністю дивилася на неї сусідка. – Щоб я без тебе робила, Юля, не розумію, куди тут натискати. Вам все зрозуміло, як два на два, а мені пенсіонерці не під силу сучасна техніка, вірніше, як ви кажете гаджети.
– Нічого і ви навчитеся, – сказала Катя, а друга подруга Ліза кивнула головою на знак згоди.
– Ну так, а куди подітися, Юля мене навчить. Шкода, мої діти та онуки далеко живуть. От і доводиться до моєї сусідки звертатися.
Галина Сергіївна, сусідка Юлі, знала її подруг – і Катю, та заміжня, і Лізу вільну і незалежну дівчину, вона з них найшвидша і найзаводніша. Юля обожнює свою сусідку, у неї немає нікого, виховувала її бабуся, якої три роки тому не стало, і Юля залишилася сама в квартирі. Галина Сергіївна у всьому її підтримує та допомагає, особливо, коли не стало бабусі. Юлії двадцять п’ять років, симпатична, скромна, та й до того ж розумниця, закінчила педінститут, викладає англійську мову в школі.
– Дівчата, а що сидите одні, нудьгуєте і дивитесь один на одного? – Запитала сусідка.
– А що нам ще робити? П’ятниця, ура, завтра вихідний, – посміхалася Ліза.
– А замість того, щоб сидіти і на трьох чай сьорбати з тортом, краще б наречених шукали. Ось у мене пропозиція навіть для вас є, – хитро посміхалася Галина Сергіївна. – Я тут нещодавно до подружки своєї в село Калинівка їздила в гості, звідси майже сорок кілометрів. Так от у неї сусід Ігор, молодий, живе один, дуже гарний хлопець. Пропоную вам покататися у Калинівку – подивіться, познайомтеся, а раптом сподобається?
– Та ти що, тітка Галя, з чого ми раптом поїдемо на нього дивитися? Це непристойно, ну як дівчатам на оглядини хлопця їхати, – здивовано сказала Юля.
– Ага, зараз усе кинули і поїхали, – сміялася Ліза, – раніше хлопці їздили на оглядини, а тепер навпаки?
– Так, тепер навпаки, дівчатам треба потурбуватися, щоб вийти заміж, – переконано сказала Галина Сергіївна.
– Зачекайте, тітко Галю, – втрутилася Катя, єдина заміжня серед подруг. – А наречений то дивний якийсь. З чого б йому одному жити, якщо такий гарний?
– Ну ні, нормальний хлопець, я бачила, господарський, скромний правда та симпатичний.
– Ні, я маю на увазі, може гульбанити полюбляє? – Наполягала Катя.
– Ні-ні, та й моя подруга в селі нахвалювала Ігора.
– А що дівчата, ось завтра і змотаємось к Калинівку, я вас відвезу на машині, – сказала Катя.
– Ти що, Катю? – Запитала серйозно Юля.
– Ось це правильно, їдьте, заразом і відпочинете. У нього в селі будинок другий з краю, як в’їжджаєте в село, під коричневим дахом і паркан такого ж кольору. Загалом давайте, а я пішла. Дякую Юлю за телефон, навчила, – сказала сусідка.
– Ні, ну це нормально їхати невідомо до кого, і що ми скажемо? – обурювалася Юля.
– А я з’їздила б, – усміхалася Катя.
– А тобі навіщо, ти одружена.
– Так, розвіятися і вас відвезти, може комусь із вас пощастить, хоч на весіллі погуляю. Тим більше вільний чоловік, а раптом щось вийде.
– Ой, Катя, сумніваюся я у цьому заході, – казала Юля.
– Все, завтра їдемо, відкинь свої сумніви Юля, ну якщо облом, посміємося, та й повернемося назад, – підтримала Ліза.
Відразу при в’їзді до Калинівки побачили подруги будинок Ігора, біля якого стояв кросовер сріблястого кольору.
– Дивися, Юля, у нареченого будинок пристойний і машина. Шикарний варіант, а що? – Захопилася Катя.
– Ну, будинок не новий, та й машина теж. Але загалом, загальне враження задовільне, – сказала Ліза, а Юля промовчала.
– Ой дівчата, ми ще й знати нічого не знаємо, а ви вже навигадували. Я щось переживаю заходити, що скажемо? – обурювалася Юля.
– Ти що, Юля, всю дорогу мовчала, а тепер здулася і в кущі? Приїхали вже й відступати нам нема куди, – наполягала Катя.
– А що скажемо? – не вгамовувалася Юля.
– Та так і скажемо, – відповіла Ліза, – їхали повз, знайомі дали адресу, а що нам молодим і незаміжнім?
Дівчата дружно вийшли з машини і попрямували у двір. Хвіртка відкрита, попереду йшла Катя, за нею Ліза, а Юля позаду. Двері на веранду були відчинені, вони постукали, але відповіді не почули, увійшли.
З коридору попрямували до кімнати, де побачили біля телевізора, відсунутого в бік, порався хлопець середнього зросту у світлій футболці та джинсах.
– Здрастуйте, господарі! – голосно сказав Катя.
Хлопець озирнувся і здивовано відповів: – Здрастуйте, – роздивляючись непроханих гостей.
Подруги дивилися на господаря, з подивом відзначаючи, що він гарний собою.
– А ви Ігор? – продовжувала Катя. – Якщо Ігор, то ми до вас.
– Ну, проходьте, я тут телевізор налагоджую.
– Вибачте, ми тут повз… – пробелькотіла Юля.
– Та нічого, чаю чи кави?
– Можна каву, – раптом осміліла Ліза, посміхаючись Ігореві. – Я Ліза, це Катя, а це Юля, – якось загадково дивлячись на Ігора, продовжувала вона. – Я допоможу, де тут кава? А ось вона, – вийшовши на кухню, говорила Ліза і потяглася за кавою та чашками.
– А ви звідки … – намагаючись збагнути, звідки з’явилися в будинку три симпатичні дівчата.
– А нам сказали, що є класний хлопець Ігор тут у Калинівці, – сміливо казала Ліза, – неодружений, адже так? Я до речі теж незаміжня і Юля вільна.
– Ліза, припини, ходімо звідси, – серйозно казала Юля.
– Ну навіщо так одразу «ходімо», давайте поспілкуємось і мені веселіше. Зрозуміло, отже дві наречені
Ліза розвинула бурхливу діяльність, видно було, що хлопець їй сподобався, в дорозі їй здавалося все це розвагою, а тут раптом такий красень.
А Юля навпаки хотіла якнайшвидше піти звідси, її природна скромність тиснула на неї, та ще дратувала безцеремонність Лізи, яка заявила, що вони незаміжня. Та ще й усміхається так Ігору.
Але через кілька хвилин вони вже всі сиділи за столом, весело балакали з Ігором, начебто знали його давно.
Раптом у проході кухні з’явився ще один хлопець, не такий симпатичний, як Ігор, але теж нічого, трохи нижчий на зріст. Він застиг, коли побачив дружну компанію за столом. Подружки здивовано переглядалися, не чекаючи більше побачити нікого.
– Привіт всім! А це… це до мене чи що? – німе запитання застигло на його обличчі.
– А ось Ігоре, я тут твоїх гостей розважав, поки тебе не було, – сказав хлопець, якого щойно вони називали Ігором.
– Ігор?! – хором спитали подруги.
– Ну так, я Ігор, а це Олег. А ви до кого приїхали, це ваша машина за воротами?
Подруги дивилися на Олега, той трохи зніяковів, а потім із винною усмішкою сказав:
– Так, я Олег, знайомий Ігора, – промовив усміхаючись той, а потім звернувся до хазяїна будинку. – Загалом Ігоре не виходить на місці відремонтувати телевізор, доведеться везти до міста в майстерню. Сподіваюся, потерпиш без телека?
Ігор, мабуть від розгубленості, був готовий прожити без телевізора якийсь час. Ліза не приховувала розчарування, а Юля стояла збентежена, не знаючи, куди подіти очі.
– Ми це … ми хотіли картоплі відро у вас купити, – дивлячись на Ігора пробелькотіла Юля, червоніючи і опускаючи очі.
Ігор ще більше здивувався: – Ну, не знаю, треба подивитися, у льох треба спускатися, зараз подивлюся.
– Не треба, не треба, – голосно сказав Юля. – Ми вже їдемо.
Ліза докірливо дивилася на Олега: – Ех ти, пожартувати значить вирішив?
– Слово честі я не хотів, так вийшло, ви ж не питали моє ім’я, – виправдовувався з винним обличчям Олег, – сам не очікував.
– Ну гаразд, кавалери, не нудьгуйте, бувайте, – бадьоро сказала Катя і всі дружно вийшли на вулицю, посідали в машину, поїхали.
– Довго всі троє мовчали, потім Ліза сказала:
– А шкода, цей Олег такий красень, мені він сподобався.
– Негідник цей Олег, – сказала Юля.
– Та ніякий він не негідник, ми йому не дали одуматися, коли з’явилися перед ним, ось так і вийшло. А ти чого зі своєю картоплею полізла, – спитала Ліза у подруги.
– А я, а мені… а що я мала сказати, що ми на нього подивитися приїхали? А я, а мені… дівчата, дуже сподобався Ігор! – Раптом сказала Юля.
– Хто? Ігор? Цей який справжній, – здивувалася Катя.
– Так, справжній!
– Це коли він встиг тобі сподобатися, ми всього нічого його бачили, – здивувалася Ліза.
– Ось тоді і сподобався, – сказала Юля, що зашарілася.
– А я думала, що це ти червонієш, коли справжній Ігор увійшов, та ще й ця картопля… А хочеш повернемося? – Запропонувала Катя.
– Ні, нізащо! Мені не зручно.
Увечері зайшла до Юлі сусідка Галина Сергіївна:
– Юль, як мені по ватсапу дзвонити, навчи будь ласка. Внучка в інституті вчиться, хочеться щось їй написати. Нехай порадіє за бабусю, що я така просунута стала, вже майже розібралася з новим телефоном, звичайно, з твоєю допомогою. Спасибі тобі.
Юля пояснила сусідці і зітхнула спокійно, коли та пішла, не спитавши про Ігора. Задзвонив телефон, Юля прочитала повідомлення від Галини Сергіївни. Та, мабуть, відправила пробне повідомлення Юлі, вона посміхнулася, порадівши успіхам сусідки. Потім через деякий час знову брязнув телефон.
– Мабуть, щось не виходить у неї, – подумала Юля, але відкривши повідомлення, прочитала: «Є відро картоплі, коли привезти? Ігор».
Нерішуча Юля в цей момент зовсім не роздумувала і відповіла: «У суботу». Потім, трохи подумавши, перед нею чітко склалися пазли.
– Це Галина Сергіївна дзвонила своїй подрузі до села… або надіслала повідомлення.
У суботу у двері подзвонили і Юля, відкривши їх побачила Ігора з букетом квітів та великим пакетом картоплі. Так у гості до неї ще ніхто не приходив із картоплею.
– Можна, – спитав Ігор.
– Можна, можна, проходьте, адже ми минулого разу не питали, втрьох заявилися до вас. А звідки мою адресу знаєте, я забула написати… Ой, зрозуміла, це моя сусідка повідомила, а їй ваша сусідка.
– Таак, чесно сказати, я здивувався, коли побачив вас. Зате тепер із Олегом щодня зідзвонюємося, згадуємо, як ви в гості приїжджали, шкода, що я тоді розгубився.
У Юлі з Ігором все склалося. Він сподобався їй з першої хвилини, і вона йому теж. Зустрічалися близько півроку, а потім одружилися. На весілля прийшли подруги та весело сміялися, згадуючи ту поїздку у Калинівку.
– Нічого Ліза, ми і тобі нареченого знайдемо, – радісно говорила Катя, дивлячись на подругу. Ось Юлине весілля відгуляємо і ще кудись з’їздимо, цього разу твоя черга заміж виходити.
Подруги підозріло дивилися на Катю, яка уплітала солоні огірочки:
– Ну судячи з того, як ти захоплюєшся солоним, наступна поїздка у нас не скоро буде, – говорила Ліза.
– Так, дівчатка, так, це те, про що ви подумали, у нас із чоловіком скоро буде малюк. Ліза, слово честі, все в тебе буде добре, – пообіцяла Катя.
– А я і не сумніваюся, дівчатка, – обійнявши подруг, засміялася Ліза.