Михайло повернувся додому під ранок. Валя, його дружина, всю ніч не спала, бігала від віконця до віконця, чекала, турбувалася…
І ось він стоїть на порозі, вигляд винуватий…
– Що цього разу скажеш? Якою казкою годуватимеш? Давай, бреши вже, я до всіх твоїх відмовок вже звикла!
Михайло зайшов у кімнату, сів у крісло, закинувши ногу на ногу.
– Нічого я вигадувати не збираюся, – раптом сказав чоловік. – Я попрощатися прийшов…
– Може привітатися, ти хотів сказати?! – єхидно сказала Валя. – Тебе всю ніч не було! З роботи ти ще о п’ятій годині вечора пішов.
– А ти певно перевіряла?! – огризнувся чоловік.
– Так, я шукала тебе, турбувалась про тебе, – спокійно сказал Валя.
– А нема чого про мене турбуватися, – відповів Михайло. – Тепер інша це робитиме…
Валентина остовпіла від почутого.
– Яка ще інша? – тільки й промовила жінка.
– Невже не здогадувалась, що в мене є інша? – спокійно сказав Михайло.
– Яка ще інша?! – ахнула Валя. – Опам’ятайся, у нас же ж діти, твої діти!
– Дітям вже по п’ятнадцять років, обійдуться без мене…
– А я?!
– Вибач… Минуло наше кохання… Їй 28 років. У нас любов. Ми вже рік зустрічаємось.
– Цілий рік ти бігав з одного ліжка в інше?! – вигукнула Валя. – Бідненький, і як ти все це витримував!
– Не сварися. Краще допоможи зібрати мої речі… Будь ласка.
– З величезним задоволенням!
Валентина дістала з балкона валізу, поставила її посеред кімнати і почала кидати в неї все, що було хоч якось пов’язано з Михайлом.
Туди полетіла коробка з болтиками та шурупчиками, зламана бритва, зубна щітка, навіть діряві шкарпетки. Приладдя для риболовлі й капці, які вже зносилися, але чомусь все ще валялися у коридорі.
Зверху Валя кинула пару сорочок, спортивний костюм і штани.
– От, все й готово! – вигукнула жінка. – Ой забула…
І вона притягнула з балкона старий велосипед, який Михайло зберігав, як пам’ять.
– Тепер все! І щоб більше я тебе не бачила! Дітям сам скажеш?
– Краще ти сама… Ну я пішов?
– Скатертиною дорога!
Як тільки двері за ним закрилися, Валя притулилася до стіни і сіла на підлогу. Навіть не було сил плакати…
…Там її й побачили діти. Іринка й Дмитрик вийшли заспані зі спальні:
– А що тата все нема?
Тут уже Валя не витримала, гірко заплакала.
– Ні, і не буде… Він знайшов собі молоденьку дружину і пішов до неї, перекресливши вісімнадцять років нашого спільного життя і зрадивши вас. Забудьте про нього…
Дмитрик допоміг матері встати.
– Не переживай так, мамо. Пішов та й пішов. Проживемо й без нього. Я вже дорослий, можу працювати. Іринко, не плач, іди сніданок готуй. Нема чого горювати. Нас троє, ми з усім впораємося!
– Дякую, синку… Ходімо снідати…
…Поступово життя без чоловіка почало налагоджуватися. Діти, наче враз подорослішали.
Не треба було казати вивчити уроки, чи просити прибрати в кімнаті. Усе вони робили самі, без нагадувань.
Тільки все одно подушка Валентини вранці була мокрою… Їй було важко зрозуміти зраду Михайла…
…Минуло пів року, як раптом Михайло знову з’явився!
– Ну привіт, – зустріла колишнього чоловіка на порозі Валя. – Прийшов з дітьми побачитись? А їх нема. Іринка в школі, а Дмитрик на тренуванні. Почав боксом займатися, якщо тобі цікаво.
– Цікаво. Я багато чого передумав, я хочу повернутися. Я зрозумів, що ти найкраща на світі. А Жанка навіть борщу зварити не може, а прове інше я вже мовчу…
– А ти впевнений, що я тебе прийму назад?
– Ти ж сама казала, що у нас діти. Я сумую за тобою, за ними.
– Ну то в них і спитаємо!
Діти сприйняли прихід батька прохолодно.
– Якщо мама пробачить, то залишайся, але переживання, яких ми зазнали через тебе, забути буде дуже важко.
Михайло повернувся. Ні, Валя не жила з ним, як з чоловіком. Вона терпіла його заради дітей. Та й фінансово він допомагав їм.
Рік вони жили тихо, мирно. А потім знову почалося все спочатку. І одного дня Михайло знову зібрав валізу й пішов!
– Сподіваюся, що ти більше не повернешся, – сказала Валя.
Цього разу в неї не було ніяких емоцій.
– Сподіваюся, – сказав Михайло і пішов.
– Хай тільки прийде ще раз – я йому влаштую прийом! – подумала жінка і зачинила двері…
…Валя змінила стрижку, купила нову сукню.
– Настав час починати нове життя, а не чекати з моря погоди! – вирішила жінка.
Забути стільки років спільного життя з Михайлом було важко, але Валя забороняла собі думати про минуле.
– І чим же ж я гірша за якусь там Жанну? Нічим!
Валя поринула в роботу. Там вона й зустріла Анатолія. Почали вони зустрічатися. Якось непомітно він увійшов до їхньої родини. З Дмитриком чоловік одразу спільну мову знайшов. Іринка вже потім відтанула…
Анатолій події не квапив. Вдівець він був. Познайомив їх зі своєю донькою Оленкою, возив усіх до себе на дачу.
Валя й не помітила, як почала сумувати без Анатолія, без його маленької донечки…
…Пролетів ще рік і на порозі знову знову зʼявився Михайло.
– Все, люба, я більше так не можу! – почав він. – Лягаю спати, а перед очима ти стоїш…
– І? – спокійно запитала Валя.
– Я повернувся! – сказав той. – Тепер назавжди. Я усвідомив свої помилки. У мене очі відкрилися…
– Ну, ходімо, – сказала Валя. – Давай свою валізу.
Михайло пішов за Валею в квартиру. Жінка відкрила валізу, вийшла на балкон і… Висипала її вміст на вулицю.
– Сам підеш, чи допомогти? – спокійно запитала вона в оторопілого Михайла.
– Ти що зовсім, чи що?! – обурився той. – Чоловік повернувся додому, а ти отаке виробляєш!
– Та що ти не кажеш! А ти ніколи не думав, що я маю своє життя? І в ньому місця тобі вже давно нема. Запізнився ти трохи. Скатертиною дорога! Ключі залиш, змінювати замок не хочеться. І забудь цю адресу. На аліменти я подала. Іди до своєї Жанни або, як там її звуть. Стій, ось їй кулінарна книга. Передай. А то дуже ти охляв на її харчах. І поспішай, скоро мій новий чоловік прийде!
– Який чоловік?! Ми ж не розлучені!
– На розлучення я теж подала. Ти невиправний.
– Дивися, покличеш ще назад, а я не повернуся!
– І не сподівайся. Нам і без тебе непогано.
За Михайлом закрилися двері. У Валі тягар з душі спав.
– Настав час вечерю готувати, скоро хлопці зі школи прийдуть, Оленку з садка Анатолій приведе, – подумала Валя. – Щастя – це коли всі рідні вдома…