Шлюб Ніни та Віктора наробив у селі багато галасу. Одні обурювалися, засуджували, навіть не віталися з «молодятами» (їй – за 40, йому – за 50), інші – тихенько мовчали. Розуміли: у житті буває всяке…
А почалося все багато років тому, коли Ніна вийшла заміж за свого однокласника Миколу. Хлопець був не дуже тямущий, але – красень! Та й де було шукати розумного? Село маленьке, народу не так багато.
А цей Микола – проходу Ніні не давав ще зі школи. Після служби взагалі прийшов свататися. Офіційно. Люблю, каже, не можу. Виходь за мене заміж. Вона подумала, подумала та й погодилася.
З чого раптом за п’ять років Микола став гульбанити, ніхто не знає. Чи спадковість якась, чи відчував: не любить його Ніна. Раніше хоч розмовляла з ним, а як діти народилися – тільки ними й займається. Та ще й господарством. Яке вже тут кохання?
«Вчити її треба розуму, – похмуро думав добряче «веселий» Микола, – зовсім чоловіка не поважає».
Ну, і «навчав», коли загульбанив вчерговий раз…
Ніна завжди знала, відчувала: «урок» наближається. Тому брала дітей та бігла до мами. Але чоловік знаходив її і там. Після того, як він дав «урок» тещі, переплутавши її з дружиною, Ніна перестала йти в рідний дім.
Іноді йшла до сусідів, іноді – на вулиці, а іноді – у чиїйсь сарай.
І так майже десять років.
Свекруха, яка, до речі сказати, була вдруге заміжня, бачила, що син робить з невісткою та онуками майже так само, як його батько колись з ними…
Тому й заступалася за них, допомагала. Але Миколу все одно шкодувала більше. Навіть виправдовувала:
– Ти, Ніно, це ж через тебе. Довела чоловіка… Тепер закривай на все очі. Дітям батько потрібен, а не чужий дядько.
Її чоловік, а він був молодший років на десять–дванадцять, тільки зітхав, слухаючи подібні поради.
Свекруха, звичайно, намагалася і на сина вплинути, але він навіть слухати не хотів:
– Я сам зі своєю дружиною розберуся.
Не встиг… Одного разу загульбанив так, що і не стало його…
Так до сорока років Ніна залишилася одна із двома дітьми. Заміж не поспішала – «наїлася», як то кажуть. Жила і насолоджувалася: мир у домі, тиша, спокій. Мати та свекруха з чоловіком допомагають матеріально, та й із господарством теж. Гріх скаржитися.
Все б нічого, та чергова проблема настала несподівано.
Свекруха занедужала. Не витримала втрати сина.
Відчуваючи, що їй лишилося небагато, вона заповіла свій дім дітям Ніни:
– Прийми … Не зміг мій синочок про вас подбати … Так хоч я наостанок ….
– А як же ваш старший син? Він не буде проти? Адже там теж онук, – зніяковіла Ніна.
– Він приїде завтра. Все вирішимо, – свекруха так втомилася, промовивши ці слова, що сама не помітила, як заснула.
Приїхав старший брат Миеоли, погодився з рішенням матері, але за однієї умови: Ніна догляне матір. Стільки, скільки знадобиться.
Свекруха протягнула три роки.
Ніна доглядала її, як рідну. Вони з донькою встановили чергування, щоб жінка не залишалася сама ні на мить. Її чоловік, звісно, теж допомагав, чергував. Але чоловік є чоловік: догляд, нехай навіть за рідною людиною – не кожному під силу…
Після прощання зі свекрухою її чоловік поїхав із села. Куди й наскільки нікому не сказав. Будинок спорожнів.
І, оскільки всі вже знали, що він перейде дітям Ніни, то її старша дочка там і оселилася. Через кілька років вона вийшла заміж, і незабаром у Ніни з’явився перший онук.
Тепер вона часто навідувалася до цього будинку. Допомагала дочці по господарству, поралася з дитиною, поки та відсипалася.
Якось, уклавши малюка в колиску, і, помітивши, що він солодко спить, Ніна взялася полоти квітучу клумбу.
– Здрастуйте, Ніно, – пролунав позаду знайомий голос.
Жінка обернулася. Це був Віктор – вдівець свекрухи та вітчим її чоловіка.
– Привіт, – прошепотіла Ніна, розгубившись від несподіванки. – Ти як тут? Звідки?
– Додому приїхав. Приймете?
– Додому? – Ніна з настороженістю та здивуванням дивилася на посивілого чоловіка. – Це будинок моїх дітей. Ти ж знаєш…
– В курсі. Тільки твої діти – як онуки мені. Невже виставите?
– Не виставимо, – озвалася Ніна, чомусь сильно соромлячись…, – і з правнуком познайомимо. Проходь. Годуватиму тебе, – Ніна взялася за ручку колиски…
– Стривай, Ніно, – Віктор поклав свою величезну долоню на її руку:
– Я ж до тебе приїхав… Або по тебе… Як скажеш, так і буде…
– Та ти що, Вікторе?! – Ніна щиро обурилася, забувши, що поряд спить дитина і вона може її розбудити. – Ти ж – мій свекор! Як тільки в твою голову могло прийти таке?
– Чому ні? Ми ж із тобою не родичі. І потім… Я давно люблю тебе, Ніно. З тієї самої хвилини, як побачив. Я ж слова тобі не сказав, поки мої дружина та пасинок були. І не сказав би, якби…
А бач, як повернулося. Я й після говорити не хотів. Виїхав. Більше двох років тримався… А тільки не можу я без тебе, Ніно. Ось повернувся. Виходь за мене. Я ж і дітей твоїх змалку знаю. І люблю, як своїх…
Ніна дивилася на Віктора, наче бачила вперше у житті. Дивилася та мовчала. Не знала, що сказати…
– Мамо! – почулося зовсім поруч голос доньки, яка вийшла за дитиною і почула кінець розмови. – Ти чого мовчиш? Правильно дід каже: одружуватися вам треба. Ми ж і так – одна родина… Впевнена: брат буде за!
Ніна тільки ахнула!
Вона думала майже рік. Віктор залишився жити із зятем та старшою донькою Ніни. До себе вона його не підпускала.
Все думала: Що люди скажуть? Це ж село! На вулицю не вийдеш! Але потім, бачачи, як Віктор ставиться до неї, її дітей та онука, передумала:
– Згодна я. Тільки мій будинок продамо і поїдемо.
– До мене на батьківщину, – підхопив Віктор, не вірячи, що Ніна нарешті наважилася…
Так вони й зробили
Живуть разом майже десять років. Щасливі. Часто відвідують дітей та онуків.
І щоразу, коли разом йдуть вулицею того самого села, чують за спиною:
– Он вони … ну, ті самі, що всередині сім’ї переженилися…