Після сварки із чоловіком Юля не спала всю ніч. Адже відчувала, що щось не те в їхніх стосунках, але коли він прийшов увечері додому і сказав, що кохає іншу, виявилася не готовою до такого повороту. Він пішов, а вона довго плакала і шкодувала себе.
То їй хотілося повернути його. Але повернути, отже, пробачити зраду. А Юля не була впевнена, що зможе вірити Ігорю.
То хотілося поквитатися з ним, щоб він теж так переживав. Але кохання не зникає відразу, навіть коли тебе зрадили. Тому вона залишила цю думку на потім, а поки почала думати, як жити далі.
Вже перед світанком вона чомусь згадала, як щоліта батьки відвозили її до маленького містечка до бабусі, і як вона була там щаслива. От би поїхати туди, повернутися в минуле, знову стати маленькою дівчинкою.
Але бабусі не стало три роки тому. Юля не пам’ятала, щоби батьки продавали квартиру. Може, бабуся мала ще родичів, і вони тепер живуть там? Потрібно спитати у мами. І з цією щасливою думкою вона заснула.
Вночі їй наснився парк неподалік бабусиного будинку. Бабуся у кремовому старомодному плащі та капелюшку з італійської соломки сидить на лавочці і дивиться, як Юля з якимсь хлопчиком граються із цуценям. “А я знала, що ти приїдеш, чекала”, – раптом сказала бабуся і подивилася прямо на Юлю. Не на ту маленьку дівчинку, яка грала зі цуценям, а саме на неї, сьогоднішню, дорослу.
Від бабусиного погляду Юля й прокинулася. Сон був настільки реалістичним, що Юля довго не могла позбутися відчуття бабусиної присутності.
Що більше Юля згадувала сон, то ясніше розуміла, що це знак. Раз бабуся сказала, що чекає на неї, значить, треба їхати.
– Мамо, що стало з квартирою бабусі після того, як її не стало? Ви її не продали? Там ніхто із родичів не живе? – Запитала вона ввечері.
– Ні звичайно. З чого ти взяла? Не було у бабусі родичів, крім нас. Бабуся залишила листа, в якому казала, що квартиру залишає тобі.
– Отже, я можу в ній жити? – Зраділа Юля.
– Я не розумію, до чого ти хилиш? Ти хочеш поїхати тиди? І що ти там робитимеш? Що за примха? – Почала обурюватися мама.
– Мамо, я не можу так жити. Я заважаю тобі, ти заважаєш мені. Мені потрібно хоч на якийсь час змінити обстановку, подумати, розібратися в собі…
Справа в тому, що квартиру, в якій вони жили з чоловіком, подарували Ігорю батьки. Залишатися в ній Юля не могла і вона переїхала до мами. За два роки вона звикла жити самостійно, без маминих порад та моралі. А тут довелося слухати, що Ігор може схаменутися, повернеться і його треба пробачити, бо такого чудового чоловіка вона більше не знайде.
– Але квартира стара, давно потребує ремонту. Не думаю, що там буде тобі краще, ніж тут. Їдь в Одесу до моря, якщо хочеться змінити обстановку. Кращого місця для відпочинку не знайти.
Іншим часом Юля так і зробила б, але сон не давав їй спокою.
– А ключі в тебе є від бабусиної квартири?
– Ключі? Десь були. – Мама підійшла до шафи і порилася в ящиках. – Ось. На мою думку, це вони. – Вона подала Юлі зв’язку двох ключів. – Поки був тато, він займався квартирою його мами. Я не втручалася. Взагалі про неї забула. Давно треба було її продати, – мама махнула рукою.
– Я з’їжджу, подивлюся, потім вирішимо. Гаразд? – Юля затиснула у долоні ключі.
– Ти справді хочеш їхати туди? А робота?
– Піду у відпустку. Не відмовляй, мені треба поїхати хоч ненадовго.
Наступного дня Юля зі скорботним виглядом, шморгаючи носом, прийшла до своєї начальниці і подала заяву на відпустку. Та перейнялася співчуттям до бідної дівчини, сказала, що всі чоловіки негідники, і підписала заяву.
Увечері Юля зібрала деякі речі, а вранці поїхала на вокзал з думкою, що починається новий етап її життя. За п’ять годин таксі зупинилося біля старого цегляного п’ятиповерхового будинку. Юля піднялася на другий поверх і застигла нерішуче перед фарбованими в коричневий колір дерев’яними дверима.
Тут її наздогнали сумніви у правильності свого безрозсудного вчинку. Адже всім відомо, що в минуле неможливо повернутись, бабусі немає, та й втекти від себе не вийде. Але Юля надто втомилася від дороги, щоб прямо зараз їхати назад. Сподіваючись, що мама нічого не наплутала, вона вставила один ключ у замкову щілину. На її подив він легко повернувся двічі.
Юля відчинила двері та увійшла до квартири. Її зустріли знайомі з дитинства речі. Без бабусі тут все здавалося чужим. Вона відчинила всі вікна, обійшла кімнати, а потім переодягнулась і взялася за прибирання: зняла фіранки, чхаючи від пилу, вимила вікна та підлоги.
Коли втомлена вона плюхнулася на диван, сил не було навіть дійти до ванної. Зате їх не залишилося, щоб шкодувати себе, і журитися за Ігорем.
Коли вона все ж таки зібралася в душ, вирішивши, що на сьогодні подвигів вистачить, пролунав дверний дзвінок.
На порозі стояла повненька жінка років під п’ятдесят, з круглим усміхненим обличчям і дрібними знебарвленими кучерями на голові.
– Вітаю. Ви нові мешканці? А я думаю, хто тут шумить?
– Ні. Я онука Антоніни Борисівни. Ось приїхала … але домовити Юлі гостя не дала.
– То ти Юля? А я Лариса Вікторівна, можна просто Лариса. Не пам’ятаєш мене? Ти колись до бабусі приїжджала, з моїм Ігорчиком грала. Жаль Антоніну, така приємна жінка була…
Хвилин десять Лариса говорила, не зважаючи на те, що Юля ніяк не підтримує розмову.
— Ви ж не приїжджали сюди. А в мене син ось-ось одружується. Ми купили б у вас квартиру. Знаєте, дуже зручно, коли син мешкає за стінкою. Начебто й окремо, і в той же час зовсім поряд. Жаль, що ти приїхала. Ой, я рада, звісно, що приїхала. Але шкода, що квартиру не продаєте. Якщо надумаєте, нікому не пропонуйте, ми купимо, – нарешті Лариса замовкла на мить.
– Ой, забалакалася я, заважаю тобі. Якщо що, клич, ми в сусідній квартирі живемо, – почала прощатися Лариса на радість Юлі.
Від балаканини сусідки стало ще важче. Юля після її відходу залізла в душ, потім випила чаю, а потім пішла за новими фіранками. Старі пожовтіли і їх уже не випрати.
На другий день вона прокинулася пізно, все тіло нило після вчорашнього прибирання. Натомість крізь нові фіранки у вікно світило радісне червневе сонце.
У ванній капав кран, на раковині залишилася іржава пляма. Скільки Юля не намагалася закрутити його, нічого не виходило. Юля засмутилася. Невже доведеться і новий кран купувати? Приїхала, називається, відпочити, подумати.
Юля згадала про слова сусідки і вирішила попросити допомоги у чоловіка Лариси. Двері відчинив сам Геннадій. Він був повною протилежністю своєї невисокої круглої дружини – довгий і худий. Геннадій узяв інструменти та погодився подивитися кран.
– Зроблю. Зараз заміню прокладки, і кран ще прослужить десятки років, – порадував він Юлю.
Коли Геннадій зробив кран, Юля запропонувала йому чай. Було б не чемно відпустити його просто так. Юля поставила на стіл дві чашки і тільки розлила чай, як у двері подзвонили. Йдучи до дверей, Юля подумала, що сьогодні ж піде і купить новий, бо цей дзвінок дуже не подобався їй.
На порозі стояла Лариса і, як завжди, відразу почала розповідати, що в обідню перерву вирішила провідати чоловіка, він трохи занедужав, а ключі забула в плащі на роботі. Зранку було холодно, а зараз розігріло. А чоловік не відчиняє двері, напевно, на огляд пішов, хоча вона не пам’ятала, щоб він говорив.
Юля мовчки впустила її у квартиру, сподіваючись, що та побачить Геннадія, і вони удвох покинуть її квартиру. Але не так просто було зупинити Ларису.
Вона ахала, яка Юля господиня, як перетворила стару бабусину квартиру, які гарні фіранки купила. Дешеві? Не може бути!.. Нарікала, що бідної Антоніни не стало. От би синові таку дружину, як Юля…
Говорила вона хвилин п’ятнадцять, перескакуючи з однієї теми на іншу, не залишаючи Юлі жодного шансу вставити хоч слово.
Голова Юлі від такого потоку слів стала важкою. Але вона була вихована, а тому мовчки слухала, направляючи Ларису на кухню, де за столом мав сидіти її чоловік.
– А що це у тебе дві чашки на столі? Ти не одна? – Запитала розгублено Лариса і відразу здогадалася, з ким Юля збиралася пити чай. – Ах ти, негідник… , – вигукнула вона і почала бігати по квартирі, заглядаючи у всі шафи та кімнати в пошуках чоловіка.
Юля теж приєдналася до пошуків, бо Геннадія ніде не було. Вона навіть зазирнула на балкон, але сховатись на ньому неможливо.
– Ну де він? – Лариса встала перед Юлею, уперши руки в круті боки.
– Я попросила кран полагодити у ванній. Може, він по трубах додому пішов? – сказала Юля перше, що спало на думку.
Лариса застигла з відкритим ротом, вперше не знайшовши, що сказати. Потім підхопилася і побігла додому.
– Геннадію, виходьте, – голосно покликала Юля, вставши посеред кімнати.
З-за штори з’явився Геннадій.
– Я піду, доки вона не повернулася. Скажу, що в магазин ходив. – Геннадій прочинив двері і вислизнув у вузьку щілинку на сходовий майданчик.
Юля зачинила за ним двері і розсміялася. Так, сімейка. Ні, більше вона не проситиме допомоги у Геннадія. Юля чула, як за стіною довго сварилася Лариса. Коли набридли її вигуки, Юля вийшла надвір.
Містечко купалося в зелені та квітах, співали птахи, яскраво світило сонце, і на душі було весело та спокійно. Юля довго гуляла вулицями, насолоджуючись відпусткою, сонцем та свіжим повітрям. Потім зайшла до магазину.
Дорогою додому Юля задумалася і пішла через дорогу, не подивившись на світлофор. Коли поруч різко пролунав звук гальм, вона від несподіванки випустила з рук пакет.
– Дівчино, ви б дивилися куди йдете? – гукнув з відкритого вікна машини молодий чоловік.
Юля тільки моргала очима і безпорадно дивилася на пакет, що валявся біля ніг. Чоловік вийшов із машини і став збирати покупки. Виявляється, у пакета відірвалися ручки та залишилися в руці Юлі.
Молодий чоловік склав продукти на заднє сидіння, посадив Юлю в машину ну і відвіз додому.
– Ви що, у цьому будинку живете? – Запитав він, коли Юля попросила зупинити біля цегляного будинку.
– Юля, це ти? – Здивовано вигукнув він біля дверей її квартири. – А я ніяк не міг зрозуміти, звідки твоє обличчя мені знайоме. Мама ж казала, що ти приїхала, але з її слів так важко щось зрозуміти.
– Це так, – підтвердила Юля.
Вона дивилася на Ігора і не впізнавала в здоровенному молодому чоловікові колишнього худенького хлопчика. Вони розмовляли, згадуючи дитинство і забувши про час. Неприємний звук дверного дзвінка повернув їх у реальність.
– Господи, я викину цей дзвінок, – роздратовано сказала Юля.
На порозі стояла Лариса.
– А я побачила Ігорову машину, а вдома його немає. А потім почула голоси за дверима … – пустилася вона у розлогі пояснення.
Побачивши Ігора, Лариса напустилася на Юлю, що не встигла та приїхати, як спочатку чоловіка хотіла відвести, а тепер взялася за сина.
Ігор добре знав свою матір. Знав, що виправдовуватися і суперечити їй марно. Він просто повів її додому. Юля з полегшенням зітхнула. Цього разу сварки за стіною вона не чула.
Настрій зненацька піднявся. Ось так, не докладаючи особливих зусиль, Юля поквиталася з чоловіком та ще й з двома чоловіками. І неважливо, що нічого не було. Лариса, з її здібностями, роздмухає плітку і повідомить усьому світу.
Юля сіла на диван і глянула на знімок бабусі у рамці. Вона ще першого дня зняла з куточка чорну стрічку. Напевно, цей знімок стояв на столі під час поминок.
Бабуся не просто посміхалася Юлі, а хитро примружила одне око, ніби хотіла підморгнути їй. Чи так тільки здалося Юлі?
– То це ти все влаштувала, га? – спитала вона вголос, дивлячись на портрет.
Наступного дня Ігор приніс новий дзвінок і сам установив його над вхідними дверима. Юля більше не здригалася від різкого деренчливого звуку. Ігор розповів, що жодної нареченої у нього не було і немає, що мама мріє одружити його та займатися онуками. Працює він програмістом, на дівчат просто нема часу.
Але з появою Юлі він вечорами залишав свій комп’ютер і вони ходили в кіно або просто гуляли містом.
Коли у Юлі закінчилася відпустка, вона поїхала додому. Мама відразу виклала новину, що Ігор приходив, просив сказати, куди поїхала Юля.
– Я не дала твою адресу, нехай попереживає. Але він тебе кохає. Зробив чоловік помилку, з ким не буває? Юля, він добрий, у нього квартира, іншого такого чоловіка ти не знайдеш. Помиріться нарешті і живіть далі, – умовляла мама.
Саме вона й повідомила Ігоря, що Юля повернулася. Цього ж вечора прийшов чоловік, просив вибачення, говорив про кохання…
Юля з радістю пробачила б його, якби він повернувся до її від’їзду. Але тепер у її душі оселився інший Ігор. Юля сказала чоловіку, що подасть на розлучення і поїде назавжди.
Вона звільнилася з роботи і повернулася до містечка. Лариса ввечері прийшла з тортом і вибачалася за те, що наговорила їй. Вони ось-ось стануть родичами, Юлю сам Бог послав, і тепер збудеться її мрія – син одружиться на гарній господині і житиме окремо, але зовсім поряд, у сусідній квартирі.
Тільки раділа Лариса недовго. Поки Юля чекала на розлучення, вони з Ігором продали квартиру і купили іншу, подалі від мами, щоб вона не втручалася в їхнє життя.
У новій квартирі Юля поставила знімок бабусі на полицю шафи.
– Дякую, бабусю, – сказала Юля.
А бабуся хитро посміхалася з портрета в рамці, трохи примруживши одне око і ось-ось підморгне онучці…