Ліля відключила телефон і ображено кинула його на диван. Дзвонила мама і, як завжди з невдоволеннями, примхами, висловлювала, яка в неї дочка невдячна.
– Як мені хочеться поїхати кудись подалі, та хоч на безлюдний острів і хоча б місяць не чути маминих закидів і примх. Ну чому мені так не пощастило з матір’ю? Чому у мого чоловіка мати зовсім не така. Хоч вона мені доводиться свекрухою, але у нас відмінні з нею стосунки… І вік у них приблизно однаковий з моєю мамою, – щоразу після розмови зі своєю матір’ю, думала вона.
– Ліля, ти мене зовсім закинула. Тиждень не з’являєшся, а мені потрібно купити продукти. І взагалі ти мало приділяєш мені часу, – різко й невдоволено висловлювала мати.
– Мамо, ти ж знаєш, я працюю. На тиждень я тобі продуктів закупила, як завжди. Не можна тобі тважке носити, не носи. У тебе є у холодильнику все. Ось у вихідний приїду і закуплю знову все необхідне.
Ліля щосуботи їде автобусом до матері, закуповує їй продукти на тиждень. Іноді з чоловіком приїжджають у неділю машиною, а в суботу чоловік працює. Але іноді й після роботи заїжджають із чоловіком, якщо Павло забирає дружину з роботи. Щоправда, це буває не так часто. Ліля із чоловіком живуть за містом у великому двоповерховому будинку. Скільки разів пропонувала матері переїхати до них, місця в будинку багато, тим більше донька вже одружена і живе в іншому місті. Ліля з чоловіком живуть удвох, зять зовсім не проти, щоб теща жила з ними, навіть навпаки, дружині буде легше.
– Ну, знову до вихідного тебе чекати, ви все хочете, щоб я скоріше на той світ відправилася. Так їжа в мене є, але провідати мене треба, поговорити зі мною. Ніхто зі мною не розмовляє.
– Мамо, але ти щодня гуляєш на вулиці, невже неможна порозмовляти з сусідками? — відповіла дочка.
– Яка ти невдячна, Ліля! Мати нездужає, а їй хоч би що, – намагалася вивести на жалість дочку.
Ліля звичайно переживала від почуття провини, вміє мати натиснути на потрібні точки, знає, що переживає. Але вона задоволена, що вивела з себе на ніч доньку і Ліля знову не виспиться.
– Ось-ось, нехай відчує яке мені одній тут.
Ганні Павлівні сімдесят п’ять років, дочка в неї єдина. Заміжня була один раз, але недовго. З чоловіком прожили близько восьми років, він не витримав її примх, сварок та повернувся до матері. Потім за півтора року одружився на спокійній жінці, з якою живе досі. Лілі вона наговорила купу поганих речей про батька, коли він пішов:
– Ось дочко, підростеш, станеш дорослою, тоді зрозумієш, який негідник твій батько. Лишив нас і поїхав, і дочка йому не потрібна, – налаштовувала вона Лілю проти батька.
Ганна Павлівна не знала, що дочка нишком зустрічається з батьком, він іноді чекає її після школи, вони спілкуються, він приносить їй шоколадки і так що-небудь по дрібниці. Іноді приходить разом із дружиною тіткою Надею, так вона представилася Лілі вперше тихим та ввічливим голосом. Тому вона одразу ж сподобалася дівчинці. Батько просив її:
– Ліля, прошу тебе не кажи матері, що ми зустрічаємося з тобою. Не за себе переживаю, а за тебе. Вона тебе сваритиме і заборонить нам бачитися.
Ліля погоджувалася, вона вже тоді розуміла, що батько дуже добрий і хороший. Коли дочка закінчила школу, мати таки дізналася про зустрічі:
– Ліля, ти зрадниця, зустрічаєшся за моєю спиною з батьком. Цей негідник не гідний називатися батьком. І ти така сама… – вигукувала вона.
Але Ліля витримала її сварку і спокійно сказала:
– Мамо, я вже доросла, я все розумію, не називай так батька. Він дуже хороший. Відстань від нього, і тітці Наді дай спокій, вона теж хороша. Вони про тебе ніколи не говорять поганого, а ти на кожному розі їх засуджуєш. Тобі від цього легше?
– Ще чого, дай спокій. Поки я жива, я псуватиму йому життя, нехай знає і відчуває, що він… – далі йшли не найкращі слова щодо нього.
Тоді Ганна Павлівна дуже образилася на дочку, не розмовляла з нею, але куди дінешся, дочка є дочка. Живе Ганна Павлівна у двокімнатній квартирі, але їй нудно. А все тому, що вона сварлива і неспокійна, і треба їй на когось свій негатив виплескувати. Не подобається їй, коли все тихо. Сусіди теж всі її не дуже поважають за її характер, вічні невдоволення.
Ліля з чоловіком, знаючи її поганий характер особливо не ображалися і навіть згодні жити разом у їхньому будинку, запрошують її. Але Ганна Павлівна сказала раз і назавжди:
– Мені для повноцінного життя необхідно жити у місті, у культурному місці, а не у вашому селі, у лісі. Мені там буде нудно, не проживу там. Хоч ви й хочете, щоб я скоріше забралася з цього світу. Не дочекаєтеся, я ще поживу. Ви обоє з чоловіком невдячні та бездушні.
– Мамо, ну про що ти? Живи, будь ласка, живи на здоров’я!
А вона живе і дошкуляє дзвінками Лілі щодня, висловлюючи, яка не вдячна в неї дочка, хоч і виховувала вона її одна, годувала та одягала, а цей негідник платив мало аліментів.
Здоров’я Ганни Павлівни для її сімдесят п’яти років цілком нормальне. Просто любить себе шкодувати та прибіднятися. А всі примхи виключно від дефіциту спілкування. Мало хто з нею спілкується, знаючи її примхливий характер. А Ліля не може мотатися щодня до матері, розважати її, вона працює.
Нещодавно правда Ліля зраділа, її самотня сусідка Віра вирішила жити у місті. Однією складно за містом у будинку. Чоловіка немає, не стало його два роки тому, і тепер ясно усвідомила, не справляється одна з будинком. Вирішила продати добротний будинок, перед цим порадилася з Лілею, знаючи, що має знайомих ріелторів.
Будинок продали, купила квартиру Віра у тому ж районі, де живе мати Лілі. Чесно сказати, це Ліля порадила знайомому ріелтору підібрати квартиру неподалік своєї матері, з надією на те, що Віра частіше забігатиме до Ганни Павлівни.
Віра запросила Лілю із чоловіком на скромне новосілля, але чоловік відмовився, пославшись на справи, а Лілф із задоволенням приїхала. Поки сиділи, Лілф розповіла, що неподалік живе її мати.
– Вірочка, мені подобається твоя квартира, звичайно, тобі тут легше буде одній. За будинком має стежити чоловік. Тут неподалік живе моя мама, тож можеш відвідувати її. Щоправда, вона в мене примхлива, ну ти в курсі.
Подругу охоплювало бажання якось віддячити Лілі у допомозі з продажем будинку та переїздом.
– Ліля, ти постійно скаржишся, що не можеш часто їздити до матері, а та ображається, так що тепер я відвідуватиму її. Та я хоч щовечора можу забігати до неї. Навіть і у вихідні можу з нею прогулятися, а що, у мене поки що немає тут знайомих.
– Ой, Віро, це чудово. Просто у матері такий складний характер. Не знаю, чи ти перенесеш це? А так я була б рада. Я завжди знала, що в мене найкраща подруга, – обіймала на радощах її Ліля.
– Так, Ліля, вставай, пішли до твоєї матері, знайомитимемося. Що любить Ганна Павлівна, купимо дорогою?
– Цукерки любить «Ромашка», а найбільше любить компліменти.
– Ну компліментів у мене вистачить, цукерки купимо, та й чай чи каву?
– Вона любить зелений чай.
Звичайно, Ганна Павлівна дуже зраділа візиту доньки, та ще й з подругою. Про Віру вона чула від дочки і тепер познайомилася. Спілкувалися, потім Лілі зателефонував чоловік, що може забрати її додому, проїжджатиме повз зі своєї будівельної ділянки.
– Мамо, добре я поїду?
– Їдь дочку, а ми з Вірою ще поспілкуємося, – сказала задоволена вона, навіть ні краплі, не образившись на доньку.
Минуло півтора тижні, мати начебто задоволена. У суботу Ліля приїжджала, купила їй продукти. Віра іноді забігає та розважає її вечорами. А тут зателефонувала Віра.
– Ліля, я вчора забігала до твоєї матері, але вона мені не відчинила двері, посварила мене через двері, і сказала, щоб я забиралася, інакше подзвонить куди слід.
– Не зрозуміла, а що сталося, Віро? Ви посварилися?
– Та в тому й річ, що ні. Все в нас було тихо та спокійно.
Ліля негайно набрала номер матері:
– Мамо, привіт. А ти чому не пускаєш до себе Віру?
Але мати відразу вигукнула:
– Ну, що ти в мене за дочка така? Ти чому підіслала до мене цю пройдисвітку та негідницю? Ти хочеш, щоб вона мене лишила без усього. Я знаю, ти хочеш, щоб я швидше на той світ відправилася.
– Мамо, та в тебе й братинічого! Віра добра жінка. Що у вас трапилося?
– А ось твоя подруга так не вважає, що брати нема чого. Чула б ти, як учора вона цікавилася моїм старовинним сервізом, захоплювалася – «ах, як зберігся сервіз, який гарний і яка порцеляна тонка», ось до чого це? А потім давай захоплюватися моїм килимом великим, що на стіні, а потім і меблями, що добре збереглися, а потім і до речей дійшла. Що це? Хіба не пройдисвітка, око поклала на мої речі і все захоплюється і захоплюється. Вона мені стільки компліментів зробила, що за все життя не чула. Я думаю, вона спеціально втирається в мою довіру, щоб потім забрати все… – ображено казала мати.
Ліля намагалася відвернути матір від цих думок.
– Мамо, просто Вірі ти сподобалася, тому вона тобі відсипала компліменти. Заспокойся ти. Вона гарна та доброчесна жінка.
Але Ганну Павлівну не проведеш, якщо вона так зрозуміла, значить так і є. Тепер вона ще довго пригадуватиме доньці її подругу. Але Віру більше не пустить на поріг, це знає дочка.
Ліля заспокоїла Віру:
– Ти подруга моя люба, просто переборщила з компліментами. Мати моя вирішила, що тобі сподобався сервіз, і ти на нього поклала око, ну і так далі. Пробач мені, Віро, я не знала, що тобі дістанеться від матері. Не ображайся, ну що поробиш, якщо вона така.
– Та не ображаюся я Ліля, розумію. Так, це точно переборщила. Ну гаразд, що тепер вдієш. Дорога мені туди зачинена, хотілося мені тобі допомогти, але, на жаль, – сміялася подруга.
Зате з цього дня Ганна Павлівна дочку не діставала, мабуть переживала, що та знову нав’яже в подруги якусь пройдисвітку. Трохи заспокоїлася, щоправда дзвонить щодня, але вже не свариться, а просто й спокійно запитує:
– Доню, як справи? А коли ти приїдеш до мене?
– Приїду мама, приїду у вихідний, як завжди.
Ліля любить свою матір, адже вона в неї одна, вона навчилася не ображатися на Ганну Павлівну, бо поступливий характер їй дістався від батька. Та й добре, а що було б, якби пішла в матір? Так і живе Ганна Павлівна одна, чекає в гості дочку. Але вже з сусідкою поділилася, що, можливо, подумає переїхати до дочки за місто. Роки йдуть.