Віра Іванівна відчинила двері та увійшла до квартири.
– Оля! Ти знову пиріжки смажиш? Ах, які аромати.. Ось я вчасно прийшла в гості.
Дівчина вибігла в коридор і обняла бабусю.
– Проходь, проходь, давай до столу, поки гаряченькі. Я поставлю чайник.
– Ось ти пішла в мене. Я теж готувати обожнюю. А твоя мати не взяла в мене цю навичку, нічому не навчилася до ладу. Ні пирогів пекти, ні шити, ні в’язати. Ну хоч ти не підвела. Запевняю, що в житті тобі це стане в нагоді, – казала задоволена бабуся, допиваючи чай.
– Звичайно, стане в нагоді, хіба кожна господиня не повинна вміти добре готувати? Ось я навіть вирішила вступати на кухаря вчитися. Схвалюєш? – Поділилася Оля своїми планами.
– Ого, молодчина. Хоча професія не легка. І на ногах весь день, навантаження фізичне велике, і відповідальність.
Бабуся трохи помовчала і додала:
– Але ти впораєшся. Головне – хотіти. Ось і вийде продовження професії. Спадкове це у нас із тобою, виходить.
– Ага, ти на мене вплинула. Адже давно все навчила. Думаю, що мені легко буде й навчатись. Так би мовити, теорію освою, а з практикою вже в мене непогано. Так? – засміялася Оля.
– Ти почекай хвалитися. Тепер багато нового у цій професії з кожним роком. І вчитися всьому важко. Кожен народ – своя кухня. Вік живи вік учись. Це і про кухарів, – зробила висновок бабуся.
– Так, кулінарія – це цілий всесвіт … І вона має свої тонкощі і таємниці … – мрійливо сказала Оля. – Давай ще пиріжок? У мене вони сьогодні всі з начинкою. З якою тобі? Є з гречкою, м’ясом, рибкою чи з картоплею?
– О, ні, об’їлася вже, – заперечила бабуся. – А що там, моя подруга, твоя сусідка, Ніна Олександрівна, здорова? Занесу їй пару пиріжків, навідаю, бо два тижні не бачилися.
– Неси вже більше, – Оля накладала в гарну тарілку пиріжків. – Привіт їй від мене.
Віра Іванівна пішла, а Оля прибрала в кухні, а пиріжки, що залишилися, в тарілці поставила на віконце, накривши серветкою.
Незабаром почулися кроки в коридорі, і одразу чийсь голос:
– Оля, ви вдома?
Оля з подивом вийшла в коридор і побачила там хлопця років двадцяти п’яти. Він простягав їй ту саму тарілку, яку бабуся забрала до сусідки. Тільки тепер у ній лежали не пиріжки, а цукерки.
– Що це? А ви хто? – Запитала Оля, дивлячись то на цукерки, то на хлопця.
– Я онук вашої сусідки, Ніни Олександрівни. Приїхав ось лише три дні тому. А мене ваша бабуся пиріжками пригостила. Ось вам подяка.
– Зрозуміло, – посміхнулася Оля. – Ну як вам пиріжки? Нічого?
– Нічого – це не сказати нічого. Дуже дуже смачні. Їх вже немає. І соромно зізнатися, я майже все і з’їв. Велике спасибі.
– То хочете ще? – Запитала Оля. – У мене он на віконці ціла тарілка залишилася.
– Ні вистачить. Велике спасибі. Мене Стас звуть. Радий, що познайомилися, – хлопець простяг руку. І Оля, витерши долоню об фартух, потисла його велику теплу долоню.
– А що там наші бабусі? – Запитала Оля. – Мабуть розмовами зайняті?
Стас кивнув головою, а Оля запросила його до столу.
– Якщо з’явилося стільки цукерок, треба спробувати, вип’ємо чаю? За знайомство? – запропонувала вона.
Після чаю молода пара пішла гуляти, щойно повернулася бабуся. Стас розповідав про свою роботу, плани на майбутнє. Він житиме поки що у бабусі, щоб доглядати за нею. Ніна Олександрівна в останній рік часто нездужала.
– А ось моя бабуся все норовить до мене прийти та допомогти. Така невгамовна. Але це, з іншого боку, і добре. Турботи і рух продовжують життя, – сказала Оля. – Але прибираю в будинку і готую тільки я, – а вона нехай ходить, перевіряє та знімає пробу з моїх страв.
Тепер Стас і Оля стали часто зустрічатися у під’їзді, зазирали один до одного на кухні, коли готували. Ніна Олександрівна була рада їхній дружбі і наставляла Стаса:
– Дивись, онук, яка порядна та господарська дівчина Оля. І добра, і симпатична.
– Бачу, бачу, бабусю… – Стас сміявся. Але Оля справді запала йому в душу. Спочатку він захоплювався її фірмовими пирогами та салатами, а потім розглянув і спрямовану в професії особистість, і цікаву співрозмовницю, і приємну дівчину.
А Оля навчалася на відмінно і через рік вже екстерном склала випускні іспити і отримала диплом. Вона влаштувалася працювати в один із найкращих ресторанів міста, почала брати участь у кулінарних конкурсах.
Стасу вона подобалася, але зізнатися Олі він ніяк не наважувався. Чим більше Оля подобалася Стасові, тим більше він переживав і соромився. То вона здавалася йому неприступною, а іноді він переживав від думки, що дівчина відкине його залицяння і все піде нанівець.
Так їхня сусідська дружба і тривала б ще довше, але одного разу Стас побачив Олю у сквері, і не одну.
Поруч із нею йшов представницький молодик, вони щось гаряче обговорювали. Оля була зацікавлена, дивилася хлопцю в очі і посміхалася.
Стас, утиснувши голову в плечі, спостерігав за ними, переживаючи бути поміченим. У його голові промайнули найгірші думки про те, що він, проворонив таку дівчину, а вона вже зустрічаєтся з іншим і навряд чи тепер щось можна змінити.
Стас повернувся додому і тиждень не заходив до Олі. Але одного вечора в його двері подзвонили. На порозі стояла Оля з тарілкою пиріжків.
– Ти? – Запитав Стас. – До нас? Заходь…
– Ти занедужав? – запитала Оля замість привітання. – А бабуся як?
Вона передала тарілку Стасові і стурбовано глянула в його обличчя.
– Ти втомлений, змарнів. Ну чому не сказав, що занедужав? Я давно б допомогла, сходила б купила все небхідне.
Дівчина приклала прохолодну долоню до чола Стаса. Він стояв як укопаний, і не зводив погляду з Олі. Вона хотіла було відібрати долоню, але він затримав її руку своєю долонею.
– Ні, ні, не забирай. Потримай трохи. Так мені краще. У тебе рука прохолодна… – почав він.
– У тебе лоб гарячий. У ліжко негайно. Я принесу все необхідне.
Стас ліг на диван, а Оля пішла до себе. Коли вона повернулася, Стас все також слухняно лежав на дивані.
– Я зараз бульйон швидко зварю, питимеш – швидше стане краще.
Вона сиділа на краєчку дивана, хотіла вже підвестися, але Стас затримав її, взявши за руку.
– Не треба ніякого бульйону… Тільки скажи мені … – Стас обдумував фразу, а потім вирішив сказати все, як є.
– Я бачив тебе в парку з хлопцем тиждень тому. Хто він?
– З хлопцем? – Здивувалася Оля. – Ах, так … Це Євген Леонідович. Ну, не такий він і молодий. Просто виглядає добре. Йому майже сорок років. Це директор нашого ресторану. Ішли після роботи, от і поговорили про насущне. Бажаємо нову лінію страв випробувати. Здорове харчування. Це тепер модно і привабить нових клієнтів… А що?
Оля подивилася на Стаса і зрозуміла.
– Директор… Зрозуміло, – прошепотів він.
– Що тобі зрозуміло? – Посміхнулася Оля. – Євген Леонідович – зразковий сім’янин і батько двох синів, між іншим, а ще дуже гарний керівник.
Стас помітно підбадьорився і сів.
– Оля, та я місця собі не знаходив. Не спав усю ніч і докоряв собі у всьому, що втратив тебе.
Стас узяв Олю за руку і спитав:
– Я хочу бути з тобою поруч. Розумієш?
– Ми й так з тобою поряд. Живемо на одному сходовому майданчику… – почала Оля.
– Ні, ти чудово зрозуміла, що я мав на увазі, Оля… я люблю тебе і не можу навіть допустити думки, що ти будеш з іншим…
– Тихіше, тихіше, – зашепотіла Оля. – Ти розбудиш бабусю. Лягай, відпочивай, завтра поговоримо. Ранок вечора мудріший. А я таки принесу тобі бульйону.
Вона обережно вийшла з кімнати і за двадцять хвилин повернулася з чашкою теплого бульйону. Стас поцілував руку Олі, і вона пішла собі.
– Так нічого і не сказала… – задумливо промовив Стас. Тут із сусідньої кімнати вийшла бабуся.
– А що вона скаже? – відповіла вона онукові із загадковою усмішкою. – Молодець дівчина, не кидається на хлопця, ціну собі знає.
– Господи, бабусю, ти що, все чула? – Запитав Стас, посміхаючись.
– Ну, припустимо, не все, а те, що треба, я зрозуміла. І вже давно.
– Та вона мені поки нічого не сказала.
– Як не сказала? А це що? – бабуся вказала худорлявою сухою рукою на чашку бульйоном.
– Це бульйон.
– Ось і воно, – продовжила бабуся. – Дбає вона про тебе, значить любить. Прямий доказ. Кращого й не треба. А ти киснеш. Он, аж занедужав. Дай бульйону скуштувати.
Бабуся налила чашку Стасу та чашку собі. Присіла на диван до онука і сказала:
– Давай Стасе за кохання. Все у вас налагодиться. Не переживай. Ну і не нахабній. Дівчата люблять і скромність. І навіть більше…
Вони цокнулися і тягли бульйон із такою насолодою, наче це дороге ігристе. Бабуся задумалася про щось про своє, але допивши, сказала:
– Ох і Оля. Ох і смакота!
Вранці Стас прокинувся здоровим. Не довелося й на огляд йти. Він помився і бадьоро попрямував на роботу. А ввечері з’явився до Олі з букетом троянд.
– Оля, ти чарівниця! Мені вже краще від твого бульйону!
– Це у нас, кухарів, професійне… – радісно відповіла Оля.
– Чим я можу віддячити?… – почав було Стас.
З кухні тепер показалася бабуся Олі, Віра Іванівна. Сміючись, вона сказала:
– Так, тепер зобов’язаний одружитися …
– Бабуся… – зніяковіла Оля і повернулася до Стаса:
– Вона жартує.
– А я згоден із нею. І я не жартую, – раптом підтримав бабусю Стас. – Виходь за мене.
Бабуся поспішила піти в магазин, а Оля та Стас пройшли на кухню. Оля поставила квіти у вазу і залюбувалася ними.
– Ну ось. Ти знову відмовчуєшся, Олю… – зітхнув Стас.
– А я сьогодні пиріжки спекла, – сказала Оля і поставила перед Стасом тарілку. – Поїж… Твої улюблені.
Її очі сяяли як сонечка.
– Це ти – моя улюблена, а вже за пиріжки я тебе ще більше любити буду …
Вони засміялися. А потім Стас обійняв Олю, і вони цілувалися, доки не повернулася з крамниці бабуся. Вона принесла пляшку ігристого і сказала:
– Це не зараз, а після того, як заяву подасте. І мене не забудьте пригостити. А зараз мені додому час.