Якось непомітно підкрався той час, коли треба було йти на пенсію. І хоч Ольга тривалий час працювала на важкій роботі, на пенсію йти не хотілося. Але пішла у п’ятдесят один рік. Не хотілося йти, бо дуже дружний колектив, усі майже схожі. Секретів не було, проблеми всі дружно вирішували, радили, співчували і звичайно завжди допомагали один одному.
Щоправда, через кілька днів Ользі вже подобалося на пенсії, часу вільного багато.
Взялася за генеральне прибирання квартири, вимила та вичистила все до останнього куточка.
Ремонт у неї в квартирі зроблено, син постарався півтора роки тому.
Приїжджав один у відпустку цілий місяць, щоб допомогти з ремонтом. Швидко знайшов своїх колишніх однокласників Михайла з Анатолієм, вони саме цим і займаються.
Не довелося Ользі довго сидіти вдома. Якось зустрілася їй на ринку знайома Тетяна, вона набагато молодша за Ольгу, років на дванадцять, розговорилися.
– Як справи Олю, як діти поживають? Працюєш, до пенсії ще скільки? – цікавилася Тетяна.
– Справи нормально, Танечко! Дочка і син живуть своїми сім’ями, все добре, щоправда, сумую за ними, розлетілися в різні боки. А я вже новоспечена пенсіонерка, майже два місяці вільна. От і гуляю магазинами, ринком, а куди час подіти, вже переробила вдома всі справи. Дачі в мене немає, якось про це й не думала.
– Слухай, Олю, якщо хочеш, можу запропонувати попрацювати у мене в кафе.
– А що, я можу попрацювати, вже чимось буду зайнята. А коли приходити працювати?
– Та хоч завтра з ранку, – весело озвалася Тетяна.
– Ну так і вирішили, завтра чекай, я прийду. Ти мене знаєш, якщо вже пообіцяла…
Ольга з радістю вхопилася за цю пропозицію і наступного ранку вже була в кафе. Працювала на кухні, пекла випічку. Тетяна давно знала, що в неї це чудово виходить. Завжди пишна і гарна випічка у Ольги.
Минув якийсь час, приїхала в гості дочка Катя з маленьким Тимком, онуком Ольги.
– Мамо, а чого тобі не сидиться вдома, пенсія у тебе, ти її чесно заробила, сиділа б та й відпочивала, – питала донька.
– Ой, Катрусю, нудно мені одній. Та й відчуваю в собі сили, начебто поки що Бог здоров’ям не обділяє. Тож я не можу так просто сидіти без діла. Ви далеко, так би хоч із внуками поралася. Та й зайві гроші не завадять вам хочеться допомогти.
– Мамо, тоді я тобі пропоную подумати над моєю пропозицією. Чому б тобі самій вдома свою випічку не пекти? З ранку напекла, а потім на ринок, чи у те ж кафе відправити? По–перше, ти вдома, рано–вранці не потрібно нікуди йти. По–друге, вся виручка твоя. А в кафе ти працюєш не на себе, отримуєш лише малу частину за свою працю. Подумай, мамо.
– Ну, не знаю, дочко. А якщо добре подумати, то ти маєш рацію. Вдома краще. Давай поки ти тут, разом з тобою розкрутимо цю справу.
З того часу ось уже близько восьми років займається Ольга бізнесом вдома. Продає над ринком, її випічку швидко розбирають. У фінансовому плані все добре, дітям та онукам допомагає, хоч вони особливо і не потребують, але вона все одно балує їх.
Одну має мрію, нудно їй і хотілося б, щоб поряд з нею був чоловік, з яким було б повне порозуміння. Вона навіть іноді малює собі картинку:
– Стою оце я на ринку і продаю свою випічку, а в цей час до мене підходить елегантний чоловік і каже приємним голосом:
– Пані, напевно, вам важко жити на цьому світі? Важко одній тягнути все на собі. Давайте жити разом! Удвох легше і веселіше.
А я йому відповідаю:
– А давайте, разом веселіше жити!
– От розмріялася, – сміється Ольга.
Звичайно, якщо добре подумати, у житті так і має бути, щоб поряд з жінкою було сильне плече, на яке можна спертися у скрутну хвилину.
Але в нашому житті, особливо зараз, багато жінок самотні, та й чоловіків самотніх багато.
Але чоловіки чомусь не хочуть створювати родину у віці. Відповідальність не хочуть брати на себе чи що, та багато, напевно, причин у кожного своя.
Ось і мріє Ольга, а іноді ділиться із тією ж Тетяною.
– Тетяно ось і ти теж одна, молода ще, мужики не бачать, яка ти красуня і одна?
– Мабуть, не хочуть бачити. Вони швидше за все бояться діловитих і сильних жінок, так що живемо і радіємо самі собі! – сміється Тетяна.
– Ось у мене багато чоловіків купують випічку, і невже вони не розуміють, що мені складно. Навколо є одинокі чоловіки, я бачу та знаю їх. Ось хоч один із них підійшов би і запропонував жити разом. Адже й чоловікам, напевно, хочеться смачно поїсти, і щоб хтось піклувався про них. Так ні, не підходять! Горді бач які, хоч і самі самотні.
Ольга майже тридцять років жида одна. З чоловіком розлучилася, бо дуже гульбанив.
Вирішила, що краще жити одній із двома дітьми, аніж тягнути на собі це лихо. Колишнього вже давно не стало…
Ольга сама виховувала сина і доньку, не скаржилася ніколи, що їй важко.
Якось у неї виходило все, діти росли слухняними і намагалися допомагати матері.
Вона навіть одного разу зустріла чоловіка, він за деякий час запропонував їй заміж. Але Ольга бачила, що його дратують її діти, а цього вона не могла дозволити.
– Ще не дай Боже, сваритимуться, – думала вона. – Ні, не піду я за нього заміж. Діти для мене – це найцінніше, що є у моєму житті. І якийсь чужий мужик ставитиме їм свої умови. Ні. Нам і так добре, утрьох.
Відмовила Ольга своєму другові, а той так і не зрозумів нічого, посварився і пішов. Було це давно, діти ще навчалися у школі.
З того часу Ольга більше не намагалася створити сім’ю. Вона переконалася, що окрім Бога і себе, більше нема на кого покластися в цьому житті.
– Діти виростуть, вивчаться, заведуть свої сім’ї, ось тоді й можна подумати про себе, – говорила вона колегам на роботі, коли дехто питав у неї, чому вона відмовляє чоловікам.
Адже дехто справді хотів створити сім’ю.
Часто сидять вони з Тетяною у кафе, Ольга іноді заходить до неї, ведуть бесіди. А розмови постійно зводяться на теми самотності та чоловіків.
– Ось що це за життя таке, га Тетяно? Іноді думаю, коли дивлюся фільми, яка величезна різниця між нашим життям і тим, що показують у фільмах, різниця, як між небом і землею. У фільмах завжди до самотньої жінки підходить чоловік і пропонує їй свою допомогу. Все так гарно. А та жінка спочатку відмовляється від його допомоги, чоловік умовляє, і потім у них все добре виходить. А де ж у нашому житті такі чоловіки, котрі завжди готові допомогти нам? – якось розчаровано запитувала вона свою знайому.
– Знаєш, Ольго, краще про це не замислюватись. Я теж раніше про це думала, а зараз не стала, вирішила будь, що буде. Така доля у нас самотніх жінок. Просто ще не час, мабуть, колись знайдеться і для нас одинокий чоловік.
…Ольга закінчувала продавати випічку, майже всі вже розібрали. Надворі було по весняному свіжо.
– Здрастуйте, можна мені дві булочки солодкі, ось ці! – раптом почула Ольга чоловічий голос. – Не знаю, як це називається зверху на булочках.
– Глазур, це називається! – підводячи голову, посміхнулася жінка.
Перед нею був високий чоловіка в невеликих окулярах у тонкій оправі. Він дивився на неї своїм теплим поглядом карих очей, їй здалося трохи з іронією.
На вигляд років шістдесят йому добре одягнений.
– Ага, значить, глазур… – теж посміхнувся він. – Ось, люблю я бачте солодке. Іноді себе балую, а тут ще й дивлюся, такі апетитні булочки. Просто не міг пройти повз!
– Ось будь ласка, – складаючи булочки в пакет, сказала Ольга. – Приходьте ще, як сподобаються. Смачного.
– Дякую вам, а можна дізнатися ваше ім’я? Мене звуть Матвій Миколайович, але можна просто Матвій.
– Ольга, – відповіла вона, простягнувши руку.
– Дуже приємно, Ольго. А ви що тут часто продаєте свої булочки?
– Так, майже щодня, якщо в магазині все не приймають, доводиться решту тут продавати. Не нести ж додому. Завтра вони не свіжі вже будуть.
Наступного дня Матвій знову став покупцем свіжих булочок. Вона ще здалеку побачила його, бо чекала на його прихід. Але, можливо, він одружений? Такі чоловіки самотніми не бувають, акуратні, доглянуті і привітні…
– Здрастуйте, а це знову я! – усміхаючись, привітався Матвій.
– Здрастуйте, ну як булочки?
– А ви хіба не зрозуміли, якщо я знову опинився тут, значить дуже було смачно! – радісно обізвався він. – Ольго, можна мені ще дві штучки, а ще в мене до вас виникло одне запитання. Чим ви займатиметеся ближче до вечора – це перше. А друге – може, обміняємося номерами телефонів?
Ольга оторопіла. Вона ніяк не думала, що він так одразу зацікавиться нею. Вона вже відчувала, що не даремно Матвій тут. Але швидко прийшла до тями, і навіть проскочила думка, що він, мабуть, самотній…
– Ближче до вечора я абсолютно вільна. А номерами телефонів я не проти обмінятись.
– Я дуже радий. Ближче надвечір я подзвоню, а ви скажете, куди під’їхати. Поїдемо разом повечеряємо.
У кафе, куди привіз її Матвій, було затишно, грала музика, людей було небагато. Він вручив їй білі троянди зі словами:
– Пані, я зачарований вами та вашими булочками з глазур’ю!
Ольга тихо засміялася, їй дуже сподобалося, як він звернувся до неї. Вечір пройшов добре. Матвій розповів, що вже три роки живе один, дружини не стало. Єдиний син живе зі своєю родиною в іншому місті.
Матвій був цікавий співрозмовник, Ольга навіть не помітила, як пролетів вечір.
– Чомусь раніше я не заїжджав на ринок, а тут наче мені хтось підказав, щоб я зайшов і побачив тебе. Не інакше це доля. Хтось там нагорі вирішив за нас! – тихо говорив Матвій.
– Напевно, це доля, я згодна. Я також дуже рада, що познайомилася з тобою. Ми ніби сто років знайомі, мені легко і просто. Я до речі мріяла, що зустріну колись такого чоловіка. І не важливо в якому віці, але мрія збулася.
З того часу минуло п’ять років. Ольга з Матвієм живуть щасливо, випічкою вона вже не торгує. Вона готує і пече різні смаколики для свого Матвійчика, який не проти поласувати свіжими солодощами.
Тетяна рада за Ольгу. Вона досі одна і десь у душі заздрить їй, але по–доброму. Буде ще й на її вулиці свято, тим більше, що їй лише п’ятдесят два роки!
А в наш час жінка в п’ятдесят два ще зовсім молода й життєрадісна!