Автобус наближався до знайомого села. У Галини Михайлівни всередині все застигло, коли вона наближалася до знайомих місць. Скільки років вона тут не була… Ось як вийшла заміж, то більше сюди й не приїжджала. І тільки зараз, після того, як не стало чоловіка, вирішила повернутися додому. Не встигла Галина Михайлівна злізти з автобуса, як її відразу оточили таксисти охочі підзаробити на міській жінці.
– Жінко, вам куди?
– Ні, дякую, я сама дістануся. Мені треба пройтися.
Вона повільно йшла по колись знайомим місцям. Як все тут змінилося, на місцях, де колись були пустирі виросли нові будівлі, а одноповерхові хатки, перетворилися на двоповерхові котеджі. Цікаво, як виглядає зараз її рідний дім? Мабуть, зовсім занепав… Вона йшла вулицею, де розташовувалася школа, в якій вона колись навчалася. Школа стояла на колишньому місці, тільки її було вже не впізнати. Гарна, нова, містка будівля мало була схожа на ту, в якій колись навчалася Галина Михайлівна.
– Краса!
– І не кажіть! Правда, гарно! Як наше село набуло статусу селища міського типу, тут багато що змінилося, он там навіть багатоповерхові будинки будують. Галю, це ти?
– Так а ви? Вибачте, я вас не впізнаю…
– Ну як? Я ж жила на сусідній вулиці! Марина я, невже забула?
– Ой, вибач, голова йде кругом. Я ж стільки років тут не була, все для мене тут у новинку.
– Ти надовго до нас?
– Напевно, назавжди…
– Одна чи із сім’єю?
– Одна. Син одружився і вирішив залишитися в місті, а я захотіла повернутися в рідні краї, щоб не заважати молодим.
– Ну і добре! Заходь до мене на чай, якось. Посидимо, поговоримо, згадаймо молодість! Ой, ти, мабуть, не знаєш про Дмитра та Зіну?
– Вибач, мені не цікаво… Я поспішаю.
Галина Михайлівна прискорила крок, ніби за нею хтось йшов і вже за кілька хвилин була біля свого будинку. Вона постояла трохи біля будинку, і поглядом окинула батьковий будинок. Паркан трохи покосився, а ось будинок не змінився, було видно, що його зводили на совість. Галина Михайлівна тремтячою рукою відчинила хвіртку і пройшла в глиб двору. Дерева також стояли в ряд і деякі навіть плодоносили, а ось квіти без поливу трохи пожухли.
– Бідолашні ви мої, як давно за вами ніхто не доглядав. Вибачте мене будь ласка! Тепер все буде інакше.
Вона відчинила двері ключем і увійшла до будинку. Тут було все, як і залишилося після того, як не стало її батьків, навіть запах зберігся той, рідний, який неодноразово їй згадувався, коли вона заплющувала очі і згадувала дитинство. Батька не стало давно, а ось мати жила у неї в місті і час від часу приїжджала відвідати могилку чоловіка та відвідати хату. Тепер, коли мами не стало, їй самій доведеться відвідувати батьків і доглядати будинок. Галина Михайлівна відчинила всі вікна і впустила в будинок струмінь свіжого повітря. Цілий день вона присвятила прибиранню, зібрала велику гору ганчір’я на викид, таку саму гору на прання і задоволена результатом сіла пити чай. Як добре тут… І на душі так світло-світло… Вона пила ароматний чай зі смородиновим варенням, яке рік тому своїми турботливими руками накрутила мати. Треба, вранці до батьків навідатись, квіточки віднести, могилки почистити, а то не добре, приїхала, одразу за прибирання взялася, а до них так і не зайшла.
Галина Михайлівна піднялася ні світло ні зоря. Вона дбайливо нарвала квітів, які росли у неї під вікнами, і сформувала два однакові букети.
Вона повільно йшла, насолоджуючись кришталево чистим повітрям, яке може бути лише у невеликих населених пунктах. До цвинтаря було кілометрів два-три не менше, але попри це вона вирішила йти пішки. Їй хотілося насолодитися вкритими росою зеленими полями, яскравим сонцем та ароматом лугових квітів. Через деякий час вона підійшла до воріт, і перехрестившись увійшла всередину. Галина Михайлівна, мовчки йшла доріжками, повз могилки знайомих і не знайомих їй людей, і тільки підійшовши до могилки батьків, беззвучно заплакала. Батьків поклали в одному місці, як хотіла її мати. Галина Михайлівна почистила пам’ятники від трави та, поставивши квіти у вазони, трохи заспокоїлася.
Сонце світило все яскравіше і яскравіше, і Галина Михайлівна збиралася назад.
– Ну, все мої дорогі, я пішла. Я тепер частенько вас відвідуватиму. Я тепер тут житиму в батьковому домі.
Вона вже виходила з воріт, як раптом зустрілася з незнайомою жінкою. У цій сивій і недоглянутій жінці, вона не одразу впізнала свою колишню найкращу подругу Зіну, хоча та її одразу впізнала.
– Галю?! – вигукнула незнайомка.
– Так а ви?
– Я Зіна. Ти мене що не пам’ятаєш?
– Таке не забувають.
– Ну, вистачить про минуле… Тим більше, стільки часу минуло… Я дивлюся, ти все гарнішаєш і гарнішаєш…
– Дякую. Гаразд, я поспішаю.
– Не хочеш дізнатися, до кого я прийшла?
– Вибач, мені це не цікаво. Я, правда, поспішаю.
Галина Михайлівна прискорила крок. Їй було неприємно розмовляти із Зіною. Незважаючи на те, що минуло багато років, і вона була щаслива у шлюбі, Галина Михайлівна не могла забути зради. Вона вже не пам’ятає, як дійшла до будинку, всередині все вирувало від обурення і емоцій, що наринули. Як вона посміла до неї підійти та заговорити після того, що вони накоїла? Безсоромна! І тільки зайнявшись справами, вона поступово прийшла в себе і забула про ранкову подію.
Галина Михайлівна вже закінчувала розвішувати випрану білизну, як у двір увійшли дві її однокласниці.
– Галю! Скільки років скільки! Нарешті побачилися!
– Проходьте, мої дорогі! Як я рада вас бачити! Проходьте до хати, зараз чай питимемо!
Подруги довго розмовляли, згадуючи про все. Галина Михайлівна була рада, що повернулася туди, де все було таке рідне, знайоме.
– Галю…
Обережно розпочали подруги.
– Ти ж коли поїхала, ми так і не зрозуміли, що сталося, і чому ти лишила Дмитра в день весілля.
– Мені неприємно про це згадувати.
– І все ж… Тоді такий переполох почався! Зіна сказала, що ти з новим хлопцем поїхала в місто, а потім, через деякий час вона за Дмитра вийшла заміж. Може, розкажеш, що сталося? Вибач, але жіночп цікавість не дає спокою. У вас же таке кохання було… Ух! Таке не забувається!
– Гаразд, я розповім. Я готувалася до весілля. Весільне плаття вже висіло в шафі, білі туфлі на каблучках лежали в коробці, а все ніяк не могла вирішити зробити мені модну стрижку або залишити волосся довгим. Потім прийшла Зіна. Я одразу помітила, що вона дивно виглядає. На всі мої розпитування вона мовчала, а потім заявила. Каже, що Дмитро її обманув і тепер вона чекає від нього дитини. Я тоді собі вирішила, що заміж за нього не вийду. Не потрібен мені негідник, який обманює відразу двох жінок, та й їхня дитина ні в чому не винна.
– А твої батьки, невже вони не могли тебе зупинити?
– Мамі я тоді сказала, що не люблю Дмитра, що сумніваюся у своїх почуттях, що переживаю помилитися, а потім взагалі в місто поїхала. Через кілька років я свого Миколу зустріла, заміж вийшла … Ну, от і все, решту ви знаєте.
– А Зіна все інакше розповідала. Казала, що ти з міським сплуталася, що вагітна від нього, тож і поїхала.
– Дмитро після того випадку довго мене шукав, все листи передавав через матір, але я не хотіла його бачити. Прикро мені було, що він мене на найкращу подругу проміняв. Та й яка вона мені подруга після цього… Адже я за Миколу вийшла заміж без кохання. Думала, що час допоможе, що колись я забуду Дмитра, але ні. Не змогла. Так і прожила з чоловіком без кохання.
– Бог їй суддя! Головне зараз у всіх все добре.
– Ой, не скажи! Не скажи…
– Зіна то обманом на собі одружила Дмитра. Потім вони довго дітей не могли мати, лише через десять років вдалося їй завагітніти. Минулого року їхнього сина не стало, Зіна зараз сама не своя, а Дмитро… Недовго йому лишилося, недуга підступна у нього.
– Ой, хто це прийшов?
Галина Михайлівна поспішила до дверей та побачила на порозі Зіну. Та переступала з ноги на ногу і не знала, як розпочати розмову.
– Може, сходиш, провідаєш його… Він зовсім поганий став. Весь час лежить обличчям до стіни. Тяжко йому, ти б сходила до нього, він повинен знати, що ти його вибачила, хоч він не винен зовсім. Це все я…
– Йди звідси! Все життя ви моє загубили, осоромили мене перед усім селом!
– Але ж ти так його любила! Та й я тобі не чужа, найкращими подругами були, як-не-як. Ну, пробач мені! Сама не знала, що робила…
– Кохала, а тепер не кохаю. Іди, Зіна. І ніколи не приходь сюди більше.
Жалобна процесія проїхала повз її будинок. В одній із машин Галина Михайлівна помітила заплакане обличчя Зіни і все зрозуміла. Вона увійшла додому, переодяглася в темну сукню, накинула на голову чорний мереживний шарф, і зірвавши букет темно-бордових троянд, поспішила на цвинтар. Коли вона вже підійшла до цвинтаря, багато людей вже розійшлися. Біля могилки стояла тільки Зіна і ще кілька людей. Галина Михайлівна підійшла до могилки до колись дорогої для неї людини, поклала на неї букет, і ледве чутно прошепотіла:
– Спочивай з миром, я тебе вибачила.