Валентина прийшла на базар купити всього свіженького. Вона добре закупилася продуктами, а ще зайшла в магазин і набрала побутової хімії.
Валентина взяла важкі сумки і швидким кроком попрямувала у бік зупинки.
Попереду неї, дуже повільно, опустивши голову, охаючи і ахаючи, з важкою сумкою, йшла якась жінка.
Було очевидно, що кожен крок дається їй важко.
Наздогнавши її, Валентина весело запропонувала:
– Агов, жіночко! Давайте я вам допоможу!
Жінка підвела голову. Валентина глянула на неї і застигла від несподіванки.
Вона впізнала свою сусідку… Вони були не дуже знайомі. При зустрічі віталися, але не спілкувалися.
– Дякую, – озвалася сусідка. – Давайте разом сумку понесемо – ви за одну ручку, я – за іншу. А то якось незручно…
– Чому ж незручно?! Давайте, мені не важко!
Валентина забрала у сусідки сумку:
– Мене, до речі, Валя звуть.
– А мене – Ніна, – представилася жінка.
– Ну от і познайомилися, – посміхнулася Валентина.
Вона бадьоро рушила далі. Здавалося, що додаткова ноша ніяк її не обтяжувала. Як не намагалася Ніна крокувати в ногу з Валентиною, нічого не виходило. У результаті Валентині довелося пригальмувати:
– Втомилися? – співчутливо запитала вона.
– Не те слово, – зітхнула сусідка. – Погода зовсім змучила. У мене від цих перепадів температури зовсім здоровʼя нема. Ледь іду.
– Співчуваю…
– А вам я бачу погода байдуже, – сказала Ніна дещо заздрісно. – А ми ж, схоже, ровесниці. Ви давно на пенсії?
– Третій рік.
– І я теж. Працюєте?
– Ні.
– Дивно. Щоранку кудись бігаєте, і ввечері частенько…
– Ви що, за мною стежите?! – Валентина засміялася.
– Ні звісно. Просто люблю біля вікна посидіти, на світ подивитися. От і бачу хто і коли з під’їзду виходить – вікно якраз над входом.
– Ясно, – усмішка не сходила з обличчя Валентини.
Складалося враження, що вона постійно чомусь радіє.
– То куди ж ви постійно бігаєте, якщо не працюєте? До дітей? До онуків? І де тільки сили берете?
Сусідки вже прийшли на зупинку. Ніна з насолодою сіла на лавку, Валентина сідати не стала.
– Діти і без мене чудово справляються, – відповіла вона. – А онуки вже студенти – їм нянька не потрібна. Я нікуди не ходжу. Я просто гуляю по місту.
– Як це?! – здивувалася Ніна. – Просто гуляєте? Але навіщо?!
– Щоб настрій був хорошим, а здоров’я – міцним.
– Не зрозуміла, – Ніна дивилася на сусідку з подивом. – І допомагає?
– А то як же ж! – вигукнула Валентина. – Півтора року тому я так само, як і ви ледь ходила, на погоду скаржилася, купу пігулок приймала. А тепер – жодних ліків! У природи нема поганої погоди! І десять кілометрів для мене – це не відстань.
– Не може бути! – Ніна недовірливо похитала головою. – І все через прогулянки?
– Ну звісно! З якого дива мені вас обманювати?
– Цікаво. А чому ви у місті гуляєте, а не тут?
– Ходити одним і тим же маршрутом нецікаво: набридає швидко. Приходжу на зупинку, сідаю в транспорт, що приходить першим, і їду до міста. Отже, виходячи з дому, я ніколи не знаю, куди прямую. Сюрприз, так би мовити.
– А потім?
– Виходжу і пішла в бік будинку. Все місто вздовж і впоперек кроками зміряла. Знаю, скільки кроків між різними точками. Поки десять тисяч не пройду – додому не повертаюся. Буває й більше, якщо захоплюся!
– Захопитеся?! – Ніна слухала сусідку з відкритим ротом – настільки неправдоподібним їй здавалося те, що та говорила.
– Ну так. Я ж не просто ходжу. Я слухаю ще й книги в телефон! Це просто свято якесь! Вдома швиденько всі справи перероблю, навушники у вуха і пішла! Стільки всього цікавого дізналася.
– Мабуть, справ не так багато у вас…
– Вистачає. Просто я тепер не ставлю їх на головне місце. Як відомо, домашня робота ніколи не закінчується. А в мене є справи важливіші.
– Прогулянки?
– Так, прогулянки! Я зараз краще почуваюся, аніж десять років тому. Влітку в Київ їздила, то родичі за мною вгнатися не могли. Вони ж звикли до масштабів великого міста. Стільки за день ходила, що ого–го. От ви б змогли?
– Ні, звісно…
– А я могла. Легко! А мені вже шістдесят.
– Неймовірно…
– Чому? Спробуйте. Самі переконайтеся.
– У мене часу немає на марні прогулянки містом…
– Ну, зрозуміло, – у голосі Валентини почувся якийсь сарказм. – Краще біля вікна сидіти, і на світ дивитися. Ви давно дивилися на хмари? Вони цього року – дивовижні! І взагалі, кожна пору року стільки радості дарує! Тільки встигай приймати!
…Під’їхала маршрутка. Сусідки розташувалися в салоні. Розмова перервалася – Ніна, яка сіла біля вікна, чомусь відвернулася. Валя її не чіпала…
Вони проїхали майже половину шляху, коли Ніна несподівано запитала:
– Цікаво, а якщо півтора роки тому ви ходили так як я, то як наважилися почати ходити? Це ж дуже важко.
– Важко. Згодна. У мене тоді вибору не було – або ходити, або лежати. Я обрала перше. Дуже не хотілося стати тягарем для чоловіка й дітей. Ось і почала…
– Як?
– Спочатку кроків не рахувала. Пам’ятаю, вперше вирішила погуляти бодай пів години. Вийшла, пройшлася довкола будинку, до магазину й назад. Уся мокра додому повернулася.
Наступного дня повторила. Потім ще і ще. За два тижні вже план призначила – три тисячі кроків. Ну, а далі потихеньку додавала.
– Все так просто? ‒ Ніна недовірливо дивилася на сусідку.
‒ Важко було лише одне – ходити на прогулянку щодня, за будь–якої погоди. Але повірте – воно того варте. Зараз для мене прогулянка – спосіб життя. Якщо раніше шлях коротший вибирала, куди б не йшла, то тепер навпаки – чим далі, тим краще. І ніякі домашні турботи мене не зупинять!
Жінки вийшли на своїй зупинці. Валентина з двома сумками бадьоро попрямувала до будинку, Ніна попленталася слідом.
Біля під’їзду, де на неї вже чекала сусідка, вона зупинилася, присіла на лавку віддихатися. І раптом спитала:
‒ Валю, може разом погуляємо? Одній якось боязко…
‒ Давайте! Тижнів зо два. А далі самі. Домовились?
‒ Домовилися. Тільки, якщо я опиратимусь, ви вже мене якось змусьте. Добре?
– Ну ні. Ваше здоров’я – це ваша турбота. Боротися з вашою лінню я не буду. Ну що? Завтра – о восьмій ранку?
– Так рано?!
‒ Пів години погуляємо. Ви повертаєтеся додому, а я їду в місто, – не відповідаючи на запитання твердо сказала Валентина. – І врахуйте – я чекаю лише п’ять хвилин…
Більше місяця Ніна старанно крокувала по сусідніх дворах у супроводі сусідки. Кожен день!
Нарешті, Валентина запропонувала поїхати у міський парк, що був на березі річки. Там було обладнано пішохідну доріжку.
Вперше за довгі роки Ніна насолоджувалася природою. Вона навіть не знала, що у центрі міста є такі чудові місця.
– Це наша остання спільна прогулянка, – сказала Валентина. – Далі ти сама.
‒ Згодна. Я вже й навушники купила. Ось і книги завантажила на телефон!
‒ Чудово! Я теж з нього почала, – усміхнулася Валентина. – Значить, все йде так, як треба.
– Спасибі тобі, Валечко. Як подумаю, що того дня не хотіла на ринок їхати, аж страшно стає…
– Пропоную тиждень погуляти поодинці, а щонеділі – разом їздити в ліс. Знаю недалеко одне місце. Поки тепло, треба надихатися досхочу. Ну що, згодна?!
– Ти ще питаєш?! Звісно поїхали! Сто років у лісі не була.
– А через рік поїдемо в Карпати! ‒ Валентина весело подивилася на Ніну. ‒ Як тобі такий план?
‒ Хороший план, от тільки…
‒ Ніяких «тільки». Головне – ходи, раз почала. А Карпати – це ціль. І стимул. Я впевнена – якщо не кинеш ходьбу, відставати більше не будеш. Перевірено!
І так і вийшло! Молодці дівчата! Бабусями їх назвати – язик не повертається!