-Мамо, його вдома вже два дні немає! Два дні… А раптом що сталося? А раптом щось погане, га? – сумно заплакала Люда, притискаючи телефонну трубку до мокрої від сліз щоки.
-Та нічого з ним не сталося! Нічого, я тобі говорю! Заспокойся, погуляє та прийде. Не ти перша, не ти остання.
Годинник мірно відраховував час. Люда ходила з кімнати в кімнату, виглядала у вікно, прислухалася до найменшого шарудіння в під’їзді, але все марно – чоловік не повертався…
…Два дні тому він оголосив, що його посилають у відрядження. Вона особисто зібрала йому валізу. Носилася по квартирі, укладаючи білизну, зубну щітку та все найнеобхідніше, без чого Віталіку було б у готелі не так комфортно, як вдома. Потім, попрощавшись, зачинила за ним двері, трохи засмутилася і заспокоїлася. Робота є робота…
А через два дні подзвонила йому – дуже скучила. Але телефон був недоступний. І так цілий день. Наступного дня, стривожена, вона подзвонила йому на роботу, де їй відповіли, що він вихідний… Мало того, аж п’ять днів. Віталік взяв відгули…
Отже, вдома він не з’являвся вже третю добу. Спочатку вона хотіла дзвонити по всіх службах, але спочатку навіщось подзвонила мамі… Хоча знала і її відповідь, і ставлення до Віталія. Він їй був, м’яко кажучи, несимпатичний… Подзвонила і, як завжди, пошкодувала. Співчуття у маминій душі було не більше, ніж біля бетонної стіни, наприклад…
Витерши сльози, вона шморгнула носом і налила собі чаю. Ну повинен він колись прийти? Адже повинен? І що вона скаже, коли він прийде? Що проплакала всю ніч? Що ніяк не може зрозуміти, що відбувається між ними останнім часом? І що їй сумно без нього і як вона його любить і переживає втратити? Ну так не можна! Вона, зрештою, має гордість!
…Вже давно настав вечір, а Віталій не з’являвся. Телевізор їй дивитися не хотілося. Навіть книгу до рук брати не було бажання. Думки були лише про одне: де він і чому не йде додому? Де вже три дні? Знайшов іншу? Якщо так, то чому не прийде і не скаже про все чесно? І взагалі, що він скаже їй, коли повернеться? Як гляне в очі?
…Вони з Віталієм разом вже сім років. Будинок – повна чаша, жили душа в душу. Єдине, що засмучувало: дітей не мали. Але вони не втрачали надії, бо спеціалісти остаточного вердикту не винесли. Люда багато часу проводила на оглядах, але чоловік завжди був до неї уважним, добрим і ніколи не дорікав.
А нещодавно щось сталося. Віталій став мовчазним. Коли Люда вмикала телевізор, він брав телефон і йшов на кухню. На обід зовсім перестав приходити, мотивуючи тим, що має багато роботи. І чомусь ховав очі. Тепер ось зовсім не прийшов ночувати. Плюс великий, незрозумілий обман з відрядженням.
Людмила не могла сидіти вдома.
– Може, до Ніни сходити? – Подумала вона. – Вона – моя найкраща подруга, повинна зрозуміти, підтримати і щось порадити.
З Ніною вони товаришували зі шкільної парти. Але після школи їхній зв’язок на кілька років перервався. Ніна поїхала на в інше місто у пошуках, як вона говорила, кращого життя та щастя. Але через шість років повернулася із дворічним сином та образою на весь світ.
Людмила за цей час встигла закінчити інститут та вийти заміж. Вони з Віталієм не давали подрузі нудьгувати – часто запрошували її у гості, ходили з нею у кіно, на концерти. І незабаром душа Ніни розмерзлася.
Люда поспіхом одягнулась і вийшла надвір. Подруга жила в їхньому кварталі, і за п’ять хвилин Людмила вже була біля її будинку. Їй пощастило – під’їзд був відкритий навстіж – носили меблі. Подзвонила у двері. Тиша. Подзвонила ще й ще. Зрештою Ніна відкрила. А коли побачила подругу, якось знітилася, навіть здригнулася, як здалося Люді.
– Я думала це мама. Навіть у вічко не глянула… Вибач, я була у ванній. А ти чому так пізно? Я на тебе сьогодні не чекала. Могла б і зателефонувати спочатку… Попередити.
Зайшовши на кухню, Люда ще не знала, з чого почати.
– Пробач, Ніно, мені просто дуже потрібно з кимось поговорити. Мама моя, сама знаєш, як на все це дивиться… Одна ти в мене, як допомога. – Вона спробувала посміхнутися, але вийшло не дуже. – Я тобі вже казала, Ніна, що з моїм Віталієм останнім часом щось коїться. А тепер він вже взагалі ночувати не приходить… І що робити не знаю – зітхнула зі сльозами на очах Людмила.
– Ти ж казала що він у відрядженні? Чи вже ні? Заспокойся, нічого поганого не трапилося, – почала заспокоювати її подруга.
– Як?!
– А так! Погуляє, погуляє та повернеться. Усі вони, чоловіки, однакові! Я знаю їх добре. У вир із головою стрибати люблять, але дружин своїх не залишають, їм просто потрібно іноді випустити пару. От і все. – авторитетно заявила Ніна.
– Ні, мені здається, я б так не змогла жити. Знати, що в нього є інша, і вдавати, що нічого не сталося? Таке життя не для мене… – тихо сказала Людмила.
– Тоді розлучайся з ним! Розлучись! – майже вигукнула Ніна.
– Але ж я ще точно не знаю, чи є у него коханка! Може й справді щось сталося… – Люда подумала, що Ніна сьогодні була теж якась схвильована…
– Ну тоді не переживай! Все обов’язково налагодиться! Прийде твій Віталік і все з’ясується. Може й справді по роботі якісь непорозуміння. – запевнила подруга.
Вони ще трохи побалакали. Потім Ніна сказала, що їй зле, і Люді нічого не залишалося, як попрощатися і піти.
Як тільки за нею зачинилися двері, Ніна підійшла до ванної і тихо сказала:
– Виходь, Віталік! Все нормально. Люда нічого не помітила. Вона пішла…
…А Людмила повільно йшла до будинку і якась думка не давала їй спокою… Що ж це було? Що? Раптом вона зупинилася, як укопана – підсвідомість підказала їй. Портмоне. Портмоне, що вона купувала своєму чоловікові на новий рік. Відмінний шкіряний гаманець із його ініціалами – ВЛ… Віталій Леонідович. І це портмоне лежало на тумбочці, у коридорі її найкращої подруги. Потім його закрив шовковий, фіолетовий шарф, швидко накинутий Ніною. Але ініціали Люда встигла побачити чітко. ВЛ…
І вона все зрозуміла. І зміна в поведінці чоловіка останнім часом, його відлучки і головне – раптом починали блищати очі Ніни, коли вона до них приходила. А як Люда раділа, що Ніна знову відчула смак до життя! Ще б! З її чоловіком!
Сум, неземний сум охопув жінку, Людмила ледве дійшла до хати, переживаючи заплакати прямо на вулиці. Від образи та безвиході. Вдома вона дала волю сльозам і, наплакавшись, почала збирати чоловікові чемодан. Закінчивши це робити, зателефонувала мамі і все розповіла. Мати, почувши нотки безвиході в її голосі, сухо сказала, що щось подібне вона й передбачала. І все ж таки добре, що квартира не його. Увечері вона надішле слюсаря змінити замки…
Люда поклала слухавку і деякий час безглуздо дивилася на неї. Вона ще не до кінця зрозуміла, що сьогодні втратила двох близьких людей. І її життя більше ніколи не буде колишнім. Вона без них… І це не виправити. І не змінити, як дверні замки…