Повернувшись додому, Ліля застала вдома дивну компанію. Батько чоловіка та його брат сиділи за столом на кухні. З ними сиділи дві жінки. Усі були вже добряче «веселі». Не встигнувши скинути пальто, Ліля почула почула кроки біля дверей, у квартиру зайшов її чоловік.
– О, нарешті прийшла. Гостей повний будинок, а поїсти нема чого. Давай, приступай, – сказав з порога Дмитро.
– А чому ти не сказав, що приїдуть до нас? І хто ці жінки? – здивувалася Ліля.
– Це нова дружина батька, ну майже нова. А друга сестра.
– А мати знає? Олександра Василівна в курсі? – запитала дружина.
– Я й не питав. Ти давай нам швиденько приготуй щось і приєднуйся.
– Ти знаєш, що я не вживаю. І надовго вони до нас?
– Я що питати одразу буду. Адже батько додому її не повезе.
– То вони тут хочуть розважатися? А ти мене запитав? – невдоволено запитала Ліля.
– Ми ж одна сім’я. Він же мій батько.
Ліля швидко зварила вареників непроханим гостям і пішла до кімнати. Їсти не хотілося. З Дмитром вони були одружені два роки, а знайомі чотири. Іноді у вихідні Дмитро міг дозволити посидіти з друзями в кафе, але не більше. А тут. Перше її бажання було виставити непроханих гостей. Але це все ж таки батько Дмитра. Решту вона взагалі не знала. Брата його батька вона бачила лише на весіллі. Ліля сиділа і думала, як їй вчинити.
Телефон. Вона зовсім забула про телефон. Сумка так і залишилася у коридорі. Треба зателефонувати і дізнатися в Олександри Василівни. Вона пішла за сумкою, а заразом подивитися, як там гості. У її сумці вже копалася одна з жінок. Ліля забрала свою сумку у неї з рук.
– Якщо в мене щось пропало, пеняй на себе.
– Ага, – нахабно заявила вона і пішла у ванну кімнату.
Все було на місці, Ліля з полегшенням видихнула. Від свекрухи вже було багато пропущених. Вона зазвичай дзвонила синові. Видно щось термінове. Ліля набрала її номер.
– Ну слава Богу. Я розхвилювалася. Дімі дзвоню, не відповідає. Як у вас справи?
– Навіть не знаю. А ви знаєте, що Віктор Іванович у нас?
– У вас? Він же у відрядженні. На два тижні відправили їх. І зовсім у інший бік. Навчання у них якесь підвищення кваліфікації.
– Їх – це кого? Його та його брата? – перепитала Ліля.
– Так.
– Отже, ви нічого не знаєте. Ви тільки не хвилюйтесь. Вони сидять у нас на кухні гульбанять. Це ще не все. Мені не дуже приємно говорити, я навіть не знаю, але…
– Говори. Я все зрозумію.
– Вони з жінками.
– Зрозуміло. Я давно почала підозрювати. Навіть знаю, хто це. Почекай, я скоро приїду. Допоможу тобі всіх виставити.
Свекруха сама давно водила машину. Їхати їй було близько двох годин, але приїхала вона раніше. Зателефонувала на телефон.
– Відчиняй, я біля дверей.
На кухні сидів лише брат свекра. Точніше він спав,. Чоловік Олександри Василівни спав на дивані в обіймах із тією самою, про яку вона й думала. Дмитра не було, але невдовзі з’явився він. Разом із тією, другою. Вони повернулися із магазину. Дмитро вже погано розумів, що відбувається.
– А нічого, що ми тут? – Почала Ліля.
– О. Ти вже вдома? А в нас тут тато приїхав, – пробурмотів Дмитро.
– Ти мені вже казав. А ще у нас мати приїхала.
– Мама? Навіщо? Не треба мами.
Ліля взяла з рук Дмитра ключі і виставила його за двері. На шум із кімнати вийшов батько Дмитра.
– Що відбувається? Олександра, а ти…
– А я все знаю. Вже давно.
Не встиг він зрозуміти що до чого, як опинився на сходовому майданчику. Його брат підвівся і вийшов сам. Перед цим він довго вибачався.
З останньою непроханою гостею довелося повозитися. Вона ніяк не прокидалася, а лише відмахувалася.
– Ну зараз я тобі влаштую! Ліля, ножиці є. Великі, – запитала Олександра Василівна.
– Не треба. Ви що?
– Та не переживай, – усміхнулася свекруха.
Свекруха її підстригла. Як вийшло, де пусто де густо. Все волосся їй у шапку, шапку на голову, і взявши під руки відправили даму на вихід. Там на неї вже чекали.
Ніхто з них навіть не наважився постукати у двері.
– Як ви її. Я б не здогадалася. Та й не посміла б. Круто. Уявіть тільки, шапку зніме і… Сміх. А якщо вона заявить на вас?
– Ну ти ж мене не видаси, а ці не пам’ятають. Відчиняй вікна, все провітрити треба. Я допоможу тобі. А чоловіків у світі багато. Ти головне не кисни. Мені теж тяжко, закривала очі давно. Але все скінчено. Тепер назавжди. У тебе хоч своя квартира. А у нас будинок у шлюбі збудовано. Прийдеться ділити.
– І що робити збираєтесь?
– Розлучення та поділ. А ти? Пробачиш? Я теж пробачала, але тільки зараз зрозуміла. Жаль Дмитра, але це його життя. Сама думай.
– Він нічого ще й не робив, перебрав зайвого, а на душі погано. Все могло статися. А взагалі, він добрий, любить мене. Це вперше у нас так. Він не гульбанить.
– Якщо хочеш, я з ним поговорю. Це його батько надоумив.
Вони сиділи та пили чай. Був вже ранній ранок. У двері дуже тихо постукали.
– Мені здається, я вже давно чую цей стукіт.
– Мені також здалося. Треба подивитися. Піду відкрию.
То був Дмитро. Він сидів перед квартирою на килимку.
– Ліля. Вибач. Ну, батько приїхав. Не розумний я. Дуже не розумний. Даремно я його пустив. Ще із цими. Вибач. А що було? Чому я тут?
– А ти де був всю ніч? – суворо спитала його мати.
– Та тут я був. На килимку сидів. Я ж всю ніч стукав. Тільки тихо, щоби сусіди не чули.
– А подзвонити не здогадався?
– Так телефон вдома.
Ліля справді чула дуже тихий стукіт. Тільки вона подумала про сусідів. У них іноді таке було.
– Можна я ввійду?
– Ну, увійди. Ні. Стривай, сміття винеси.
Ліля його вибачила. А ось її свекруха подала на розлучення. Будинок довелося продати, а гроші поділити. Вона переїхала до своєї матері, бабусі Дмитра.
У Лілі та Дмитра народилася дочка Олександра. Бабуся дуже любить онучку. І Лілю. Гарна дружина для сина. Дмитро перестав сидіти з друзями навіть у вихідні. І з татом так і не помирилися. Навіть не знає, де той зараз перебуває.