Настя дивилася надвір із вікна чужого будинку. Вночі випав сніг, у дворі все замело, стрижені кущі перетворилися на білі пагорби. Все це було для Насті незвично.
На вулиці похолоднішало, доведеться спробувати запалити грубку.
Два тижні тому вона засмучена приїхала до подруги на дачу, та так і залишилася тут. Працювати Настя поки що буде звідси. А що робити? Вдома останнім часом стало просто нестерпно.
Батьки Насті і так завжди були незадоволені всім. А коли Настя підсковзнулась, заслабла і була змушена перейти на віддалену роботу, то вдома стало ще гірше.
У результаті Настя вирішила, що житиме де завгодно, але тільки не з батьками, оскільки вона їм і так заважає.
Даринка, її давня шкільна подруга, дізнавшись про її проблеми, тут же ж Настю до себе на дачу й покликала. А потім слово за слово, і Дарина Насті запропонувала:
– Хочеш, залишайся поки що тут. Мої сюди взимку ні ногою, мама і так часто слаба. Сюди взимку приїдеш – хата вся вихолола, поки її прогрієш, то взагалі. А ось ми з Максимом можемо якось приїхати, але це не факт. Тож живи, правда це не котедж, це просто дача. Газу тут і близько немає, але стоїть балон, до плити підключений – можна готувати. Є обігрівачі і піч. Ти грубку палити вмієш? Ні?
Настя засміялася.
– Ну, звідки, Даринко? Бабусь у селі у мене немає, дачі теж. Не вмію звісно.
– Ну гаразд, зараз навчу. Можна й без грубки, але тоді дорого. До мінус п’яти ти грійся обігрівачами, а якщо нижча температура, то пічку пали, гаразд?
Свердловини у нас теж немає, точніше була, але замулилася, ніхто ж не живе постійно. Зате баклажки з водою є, багато, лежать у сараї під будинком, запаслися про всяк випадок.
У підвалі банки, мама насолила помідорів, огірків, лечо є. Ну і варення повно, батько свариться, що все залишається, тож бери, що хочеш.
Там же ж і тушонка і згущене молоко, на полицях борошно, крупи, сіль цукор. Є хлібопічка, та що я тобі перераховую, сама знайдеш. Якщо щось треба – до міста доїдеш, машина в тебе є, тож давай, хазяйнуй, подруго, якщо що – дзвони…
…Настя оглядалася, затамувавши подих – ніколи вона в будинку з грубкою, та ще й так далеко від цивілізації не жила.
– Даринко, ти навіть і не уявляєш, як я тобі вдячна! Знаєш, а мабуть це вихід, тут пожити одній, трохи перечекати, відпочити від усіх, а там розберемося. Слухай, а у вас на дачах хоч хтось взагалі живе, чи я зовсім одна буду?
Настя намагалася не показати, що трохи переживає одна залишатися, але Даринка одразу зрозуміла і засміялася.
– Та ти не бійся, он той сусід зліва, Анатолій, кожні вихідні приїжджає. Між іншим він розлучений, юристом працює, товариський чоловік.
Сусіди справа взимку не їздять, але взагалі багато хто на вихідні сюди приїжджає. До речі, на воротах у сторожці новий сторож, дід якийсь, але я його не знаю, вони часто змінюються. Мало хто отак сам, без умов жити хоче. Тому й беруть аби–кого, міняють шило на мило, тільки сторожа майже всі гульбанять. Так, до речі, за сторожкою фермери живуть, можеш до них, якщо що, звертатися. Ну бувай, Настя, зідзвонимось. І Даринка поїхала.
…Настя відкрила юшку, потім поклала в пічку кілька полін, зверху газети й трісок, і розкочегарила. Коли полінця розгорілися, трохи потріскуючи, Настя обережно підклала ще. Все як Даринка навчила. Прикрила дверцята, і через деякий час пічка почала прогріватися. Виявляється це так приємно!
За вікном первозданно білий сніг іскрився на сонечку. А в будинку годинник цокав на стіні, вдома тепло, затишно, трохи незвично, але Насті дуже подобається. Вона заварила ароматний чай з мелісою і сіла за ноутбук – роботу ще поки що ніхто не скасовував.
У вихідні сюди приїжджав сусід Анатолій із друзями. Вони шашлики смажили. Настя до них не пішла знайомитись, хоча Даринка їй і казала, що Анатолій буде дуже радий симпатичній дівчині.
Але їй і так було добре. Настя навіть не чекала, але це розмірене, мало не самотнє життя було їй тепер до душі. Вранці вона топила піч, чистила великою лопатою доріжки від снігу, що йшов уночі. Годувала птахів – вони Настю зовсім не боялися. Змітала пишні пластівці снігу з ґанку, приносила з сараю баклажки з водою.
Від цих простих турбот, споконвічних, невигадливих, у Насті навіть розігрувався апетит. І каша, що розпарилася на печі, з маслом була неймовірно смачна.
Через якийсь час Насті навіть стало здаватися, що все, що з нею було раніше, це далекий сон, який вже майже розтанув у часі, і нічого цього по–справжньому з нею і не було.
Не було шумного міського життя, веселих друзів, не було шаленого кохання з Олегом.
А була тільки ця мовчазна рівнина блискучого, що засліплює своєю чистотою снігу, і цей будинок, і тепла грубка з пахнучою хвоєю, смолою і полінами, від яких вона щоразу відколювала тріски на розпалювання.
Дід зі сторожки обходив ділянки двічі на день із вівчаркою. Їй подобалося дивитися з вікна, як сторож у кожусі, чоботах і великій шапці вушанці проходив дорогою. Песик ішов збоку і ловив погляд і кожне слово хазяїна, і Настя відчувала, що вона зовсім одна.
Але одного разу сторож постукав у її хвіртку. Шапка насунута на очі, борода закриває пів обличчя.
– Хазяйко, я Іван, сторож, хочу вас попередити – десь після обіду на добу відключать електрику.
Голос несподівано не старий, та й погляд, хоч як не дивно, молодий. Дивний дід, звісно.
– Дякую, а я Настя, я не хазяйка, я подруга господарів, тимчасово тут живу.
Іван кивнув і пішов, треба ж, який небалакучий! Так, видно доведеться пічку вдруге за день топити, ну а що робити, інакше буде холодно.
За всіма цими клопотами Настя й не помітила, що її нога майже пройшла. Руки зміцніли. На її щоках рум’янець, от бачили б батьки.
Мама б обов’язково ляпнула щось на кшталт:
– Ти, Анастасія, зовсім на сільську перетворилася, не дивно, що ви з Олегом розлучилися. Розтяпа, такого хлопця втратила! А тато мабуть навіть здивувався б, як вона з хазяйством порається, навіть поважав би. Ну і гаразд, Настя їм дзвонила, сказала, що квартиру в передмісті винайняла. Мама тільки хмикнула – у передмісті! Батько промовчав – Настя не маленька, вже тридцять скоро, сама розбереться.
Вирішивши в черговий раз поїхати по продукти, вже на виїзді, Настя побачила Івана. Минулого разу вона його не впізнала – на півдорозі до містечка йшов бородатий мужик у куртці з рюкзаком за плечима.
І тільки–но проїхавши його, Настя зрозуміла, що це сторож.
Незручно, треба було б його підвезти, але повертатися теж безглуздо. Але зараз Настя запропонувала:
– Іване, я їду в магазин, хочете підвезу?
Той вивчаюче глянув на Настю, знову цей погляд, секунду подумав:
– А я мабуть погоджуся, для песика треба корм купити і цукрові кісточки. Багато покупок набереться…
Майже всю дорогу Іван мовчав, а Настя за кермом, їй не до розмов, дорога важка, нечищена. Тільки коли вони назад під’їхали, Іван Насті подякував і додав:
– А ви смілива дівчина. Одна, взимку, без особливих зручностей, це не кожному чоловікові під силу.
Настя посміхнулася, не придумала, що відповісти. Іван теж не став продовжувати, тим більше вони вже під’їхали і песик зустрів господаря привітним гавкотом.
У місті цього не побачиш, а може, Настя й не помічала. Вона іноді виходила пройтися вздовж річечки і захоплювалася, як стовбури та гілки дерев поступово починають насичуватись кольором.
Наче недавно ще все було чорно білим, а сьогодні дерева і кущі вже налилися коричнево–рудим кольором і немов ожили від зимової сплячки в сонячному промінні.
Сніг навколо стовбурів підтанув і на проталинах зʼявилася трава. Скоро весна, вже зовсім скоро!
Дивна несподівана радість наповнила серце Насті, мабуть так само, як і десятки, і сотні років тому у передчутті весни тремтіли жіночі серця.
Настя розвернулася, щоб іти до свого будинку, як раптом застигла від несподіванки. До неї радісно біг великий песик.
Настя посміхнулася й погладила собачку, яка підбігла до неї.
– Ти як тут опинився?! – засміялась вона.
Раптом з–за повороту зʼявився якийсь чоловік. Настя придивилась до нього й оторопіла від побаченого.
– Не може бути, невже це Іван? Чи до сторожа син приїхав? – подумала вона.
Іван побачив її погляд, стримано посміхнувся:
— Настю, не дивуйтесь, сьогодні такий чудовий день. Подивився на себе в дзеркало і зрозумів, що все, настав час голити цю чернечу бороду. Весна на порозі. Я ще й пиріг спік простенький, бабуся в дитинстві навчила, ось хотів вас на чай з пирогом покликати, підете?
У сторожці було тепло й чисто. На старих диванах яскраві флісові пледи. На столі відкритий ноутбук і книги.
Підлога чисто вимита, скрізь порядок і чистота, щось не схоже на тих сторожів, про які Насті Дарина розповідала.
Песик віддано ліг на порозі і шумно і звучно зітхнув. Іван усміхнувся:
– Заздрить, що в мене в гостях така гарна дівчина, а ви роздягайтеся, Настю, ми зараз з вами чай будемо пити.
Настя глянула на себе в дзеркало – ну і ну! Рум’яна, у квітчастій хустці, козячому кожушку та білих чоботах, які дала їй Дарина. Так, Настю мало хто впізнав би з її знайомих. Втім, що про це думати – вона прийшла пити чай до сторожа Івана, вбрання якнайкраще підібране для такої події.
Пиріг із грушею був дуже смачний. Вони говорили про якісь нісенітниці, й Настя відганяла від себе думки, що їй подобається цей спокійний, не особливо балакучий чоловік, як виявилося зовсім і не старий. Він просто сторож, до чого вона докотилася.
Але він їй і справді подобався, і незабаром Настя зрозуміла, що їй абсолютно все одно, хто він. Іван, як і Настя, працював віддалено, схоже в нього була причина, так само, як і в Насті, поїхати від усіх у цю глухомань.
Тепер ранкові та вечірні обходи вони робили втрьох. Попереду гордо йшов песик, а слідом, тримаючись за руки, йшли Іван та Настя.
Вона навіть не помітила, коли вони почали ходити отак, за руку. Їй подобалося не квапити себе, пити цю закоханість по крапельці. Подобалося, як у Івана темніли очі, коли він дивився на неї, подобалося, що він стримує себе.
Після обходу зазвичай заходили в сторожку і пили чай. До Дарини додому Настя вважала незручним гостей водити. А весна наступала, розбурхувала, на річці лід тріскав і крижинки жваво пливли за течією. Першими прилетіли жайворонки – вісники справжньої весни.
І одного разу Іван узяв руку Насті у свою і просто спитав:
– Ти вийдеш за мене заміж?
Просто спитав, і Настя зрозуміла, що чекала від нього цього.
Безумство! Вони ж так мало знають один про одного.
Мама завжди одразу запитувала Настю про її знайомих – хто він, з якої сім’ї, де навчався, ким працює, яка у нього квартира…
Настя на жодне запитання не знала відповіді. Але вона знала, що Іван добрий, він любить тваринок.
Хазяйський, сильний, надійний живе скромно, видно, як і Настя, заробляє небагато, але не це головне.
Настя відчувала, що Іван любить її і вона танула від цієї думки, бо вона теж його любила. Перший раз у житті поряд з нею чоловік, з яким вона готова жити хоч у цій сторожці, народжувати йому дітей, зустрічати разом світанки та проводжати заходи сонця. Невже це вона, Настя?
– Ти вийдеш за дачного сторожа, га Настя? – Іван вдавав, що готовий до будь–якої відповіді, але Настя бачила – він боїться її відмови.
Боїться, як хлопчисько! І вона зробила крок у його обійми.
– Звісно вийду, Іване.
Вона хотіла пожартувати, що завжди мріяла бути дружиною сторожа, але промовчала, запереживала образити.
Їх розписали через тиждень у найближчому містечку. А невдовзі подзвонила Даринка.
– Привіт, Настю, як ти там живеш? Дякую, що за будинком приглядала, я своїм розповіла, то мама одразу запропонувала, якщо що, хай Настя живе і влітку, на другому поверсі місця багато.
До речі, у нас знову нові сторожі? Знайомі передали, що бачили у сторожці якусь молоду пару. Той дід теж видно гультяй ще той!
– Спасибі, за пропозицію, Даринко, – Настя ледве стримувала сміх. – Та все гаразд, приїдеш сама побачиш.
По осені Настя й Іван таки зіграли весілля. Іван зізнався Насті, що поїхав у це село від розпачу, друг підставив його в їхньому спільному бізнесі, хотів все на себе перетягнути й Іван добряче тоді втратив.
А дівчина, на якій він думав одружитися, його одразу кинула.
Й Іван, випадково натрапивши на оголошення – терміново потрібний дачний сторож, зрозумів, що це шанс зникнути.
Самотність буває корисною, допомагає зібрати думки. Іван потихеньку поправив свої справи у бізнесі, розлучився з тими, хто його зрадив, і почав усе спочатку.
На весіллі доньки Ганна Едуардівна переможно поглядала на запрошених – її дочка Анастасія нарешті взялася за розум і обрала собі дуже хорошого, гідного чоловіка.
Втім, що тут дивуватися, адже це її дочка!
Юрій Іванович теж був радий за дочку, видно, що Іван людина хороша, і це головне.
Іван хлопець хороший, нормальний, такий, як треба!
– Гірко! – загомоніли гості. А Іван шепнув Насті, – Думаю треба купити будиночок у селі, як думаєш?
– Я за! – прошепотіла йому Настя, і під схвальні вигуки вони закріпили своє рішення довгим поцілунком.