Катя помішувала у сковорідці засмажку для курячого супу, коли на кухню зайшов її чоловік Федір.
– Ой, привіт коханий! – посміхнулася Катя. – А ти рано сьогодні, я ще супчик тільки доварюю.
Федір якось дивно глянув на дружину й сів за стіл. Він важко зітхнув і втупився в одну точку.
– Господи, любий, ти чого?! – здивувалась Катя. – Щось сталося?
– Так Катю, сталося, – нарешті відповів чоловік. – У мене для тебе новина і вона тобі дуже не сподобається…
Катя так і застигла з лопаткою в руках. А Федір продовжував:
– Катю… Я був з іншою жінкою…
– Що ти сказав? – нарешті перепитала вона.
– Вибач! – Федір пройшовся по кухні туди–сюди, нервово скуйовдив волосся на голові. – Я не знаю, як так вийшло… Я тебе кохаю! Пробач мене!
– Як не знаєш?! – Катя нарешті отямилася й відклала лопатку на блюдце. – Ти що таке говориш?!
Катя відчувала, що зараз заплаче.
А Федір бубонів далі… Про те, що просто вона, та сама з якою зрадив, вона з роботи, що перекинулися парою слів, а потім якось він зайшов до неї, бо вони тоді з Катею посварилися і ось, все й сталося…
Він говорив, що він винен і знову вибачався, говорив, що любить, дуже любить і йому зараз теж недобре, але він вірить, що вони сім’я і з усім впораються.
Катя все це вислухала, а потім просто пішла у ванну, замкнулася там і від душі розплакалася.
Відкрила крани на повну щоб вмитися і не чути ті звуки, які видавав чоловік.
А він у двері стукав, просив і благав йому повірити.
Скільки ж разів він це заповітне слово «люблю» сказав за цей час, з моменту зізнання у зраді? Разів двадцять, п’ятдесят, а може, й усі сто? А раніше ж… Вона чула це слово рідко, може, раз на місяць–два, бо Федір говорив про себе завжди, що він не сентиментальна людина.
– Гаразд, досить, – зовсім спокійно сказала йому Катя, коли вийшла з ванної десь через годину.
Голос дружини був спокійним. Таким спокійним, що Федір просто кивнув.
– Давай вечеряти. Суп зараз доварю… – додала жінка й пройшла на кухню.
Їли в повній тиші. Лише одного разу він попросив передати сіль.
– Я до Бориса, – сказав Федір уже з коридору, де одягав куртку і взувався так поспішаючи, ніби від цього залежав виграш у якомусь змаганні. – У нього машина зламалась… Треба б допомогти!
Катя нічого не відповіла, тільки знизала плечима, зачинила за чоловіком двері й пішла мити посуд. Потім у залі прибрала трошки. А потім підійшла до шафи, де було дзеркало й уважно на себе подивилася…
Блондинка, двадцять вісім років, фігура нічого так, очі світло–сірі, на носі і по щоках ластовиннячко. Катя зітхнула…
Цікаво, чому він зрадив?
Тому що вона недостатньо гарна? Та здається, нічого так!
Тому що несмачно готує? Катя похитала головою і посміхнулася — це теж навряд, бо вона, хоч і працювала зараз бухгалтеркою, але закінчила до цього кулінарний технікум.
То чому ж?
Їй просто не вірилося у те, що сказав чоловік, що це… Якось так вийшло! Бо…
Катя подумала про те, що це зашпортатись можна випадково, дати зайві гроші на базарі, забути про те, що у когось із рідні сьогодні день народження, наприклад…
А зради, вибачте, випадково не трапляються!
Притулившись чолом до прохолодного дзеркала, Катя заплющила очі і подумала про те, що ж робити далі…
Якщо вона розповість про це мамі й тату… То вони, звісно, її підтримають! Але ще піде хвиля пліток по рідні…
Вона, ця рідня, а також знайомі та друзі, звісно ж, поділяться на два табори і почнеться! А кому від цього буде легше? Нікому…
Значить, все це повинна вона сама вирішувати. І якщо вже доведеться найважче рішення приймати, то найкраще розійтися тихо, всю правду, все сміття з хати не виносячи.
Зітхнувши, Катя відкрила дверцята шафи і потяглася до найвищій полички, де зберігалися речі, якими користувалися дуже рідко.
Вони ж з Федором у відпустку цього року разом збиралися, в першу спільну відпустку за чотири роки шлюбу!
А потім ще й дітей планували! Але тепер…
Катя ніколи не вірила долі та її знакам, але коли вона виходила з під’їзду і вже передавала таксисту свої сумки, раптово повернувся чоловік.
– Ти куди?! — округлив очі Федір.
– Ми розлучаємося, – просто сказала вона.
– Що? Тобто… Ти чого, люба? Нікуди ти не поїдеш! Ходімо, поговоримо!
– Я їду. Сумку пусти! – вона повернулася до таксиста. – Я їду. Все добре.
– Але… Ось це тобі! – Федір простяг букет.
Розкішні, червоні троянди… Губи у Каті затремтіли, але її улюблені квіти все одно вирушили в смітник біля під’їзду.
– Ми поговоримо, але потім, – сказала Катя і потягла на себе дверцята машини. – Я до бабусі… І якщо ти хочеш, щоб ми спокійно поговорили, вона уважно подивилася на чоловіка. – Ти не станеш усе, що між нами трапилося, нікому розповідати. Добре?
– Добре, – кивнув Федір, для якого було дуже незвично бачити дружину ось такою.
Він сподівався, що вдасться помиритися з коханою! А зустрів після повернення зовсім не те, що очікував.
Але вона не сказала ані слова про розлучення. І це Федора втішало.
– Значить, – подумав він, дивлячись услід таксі. – Мені вдасться повернути дружину!
Він їй все пояснить. А вона, звісно ж, пробачить! Вони ж стільки років разом. У них стільки планів на спільне майбутнє!
– Проблеми в родині? – обережно запитав таксист.
– Вже ні, я вже все вирішила, – відповіла Катя і відкинувши голову на спинку сидіння поряд із водієм, прикрила очі.
Вона думала про те, що для початку, їй просто треба відпочити у бабусі в селі.
Там тихо, море півоній та іншої зелені, співають птахи.
Каті треба було просто зараз відпочити. Вона знала, що сьогодні ж зателефонує рідним і ще на роботу.
Начальству скаже, що їй потрібен терміновий відгул, або хочте звільняйте…
Рідним скаже, що вони посварилися з Федором, але самі розберуться.
Катя знала, що їй ще треба дуже багато чого оцінити й переосмислити…
Ось тільки їй здавалося, що вихід попереду може бути тільки один – розлучення.
Бо зрада це не випадковість. А значить, ніякого кохання більше немає…