Наталя прийшла на роботу, поправила перед дзеркалом зачіску, підфарбувала губи і зібралася працювати, як раптом задзвенів її телефон.
Дзвонила її мати Ірина Петрівна.
– Привіт, мамо, – сказала Наталя у слухавку. – Як справи, чого так рано дзвониш.
– Доню, справа термінова! – раптом сказала Ірина Петрівна. – Скажи йому, що зі мною так розмовляти не можна!
– Він це хто? Батько мій, чи мій чоловік? – замислилась Наталя. – Це важливо, оскільки так називати мама може їх обох…
– Мамо, скажи, будь ласка, а кому йому? – уточнила вона в Ірини Петрівни.
– Василеві своєму! – вигукнула мати. – Кому ж іще?!
– Вже легше… – подумала Наталя. – Значить, зять зранку мамі моїй настрій зіпсував. Хоча тепер потрібно з’ясувати, а чим саме?
– Матусю, а що зробив мій чоловік, якщо не секрет? – поцікавилася Наталя.
– Не міг він з мамою посваритися, він для цього дуже добре вихований, – міркувала Наталя. – Та й робота в нього така, що він звик швидше залагоджувати сварки, аніж безпідставно сваритися.
Він же ж юристом у сімейних справах працює, а там часом такі чвари під час розлучень бувають, але клієнти Василя завжди його роботою задоволені, та й не лише його клієнти, а й їхні опоненти теж. Моїм чоловіком задоволені всі, але тільки не його теща…
– Зателефонувала я, значить, Василеві пів години тому і попросила, щоб він до нас у село приїхав сьогодні ж, а він мені відмовив, – сказала Ірина Петрівна. – Ніколи йому, бачте…
– Мамо, Василь – відомий у місті юрист, у нього кожна година розписана, а ти хочеш, щоб він усе покинув і приїхав серед тижня до тебе в село?
– Саме так!
– Але він не може, мамо! Сьогодні не може…
– Він так і заявив мені… Попросив почекати до вихідних. Я мені ніколи його чекати!
– А що за такі справи у тебе термінові? – Ірина не розуміла, що відбувається.
– Я вирішила замінити паркан! І він мені потрібен, щоб вирахувати кількість матеріалу, домовитися з майстром, який його робитиме, і визначитися, коли вони з твоїм батьком почнуть його встановлювати!
– Мамо, який паркан? Сподіваюся не у вашого тата вдома?
– У нього, звісно. Де ж іще?
– Але, мамо, Василь з татом тільки два роки тому новий паркан біля вашого будинку встановили… Так?
– Так! І що? Цей паркан мені більше не подобається. До речі, твій чоловік з самого початку мені казав, що червоний металевий паркан виглядає не дуже і просив встановити зелений.
– І що? Ти тепер що зелений паркан робити надумала?
– Ні, люба моя, я вирішила, що нам з батьком перед будинком потрібна огорожа з візерунками…
– Яка? З візерунками? Ти серйозно? Тобто весь твій дім, город, сад, та й ти сама будеш постійно на виду у всього села? І тобі це не буде заважати?
– А чому мені це має заважати? Сад у нас доглянутий, на городі жодної травинки, хата, як з картинки виглядає… Та й я сама в халатах ніколи не ходжу, тільки в спортивному костюмі… Тож якщо комусь цікаво, то нехай милуються!
– Мамо, ти не жартуєш?
– Повторюю, ні! Я не жартую!
– І тато згоден?
– А хто його питає? Він намагався було заперечити, але я швидко його на місце поставила… Он ходить тепер по городу, сердиться… Зате справ купу переробив. І, якби не твій Василь, я б уже старий паркан його змусила розбирати…
– Мамо, давай так, я сьогодні ввечері з Василем поговорю і тобі передзвоню… Але раніше вихідних ти нас все одно не чекай…
– Добре, я почекаю. Але тільки до вихідних, не довше! Ти мене зрозуміла? – уточнила у Наталі мама.
– Зрозуміла, мамо. До побачення…
Увечері Наталя, змушена була вислухати інший бік, а саме чоловіка Василя.
Зробити вона це вирішила після вечері, щоб апетит не зіпсувати ні собі, ні йому. Отже, ситно повечерявши, вона почала за розмову.
– Васильку, скажи, будь ласка, а тобі сьогодні моя мама не дзвонила?
Василь посміхнувся.
– Вже поскаржилася? Ну, скажи чесно, адже ж нажалілася вже?
– Гірше, Васильку, вона сказала провести з тобою роз’яснювальну роботу… Ну? Давай швидше…
– Наталю, ти розумієш, коли два роки тому твоя мама вирішила, що паркан біля її будинку буде яскраво–червоного кольору, я її попереджав, що згодом він почне дратувати її. Але вона наполягла на своєму. Ми з Іваном Анатолійовичем зробили все так, як вона хотіла… І ось минуло два роки, і мама твоя стверджує, що дивитися на цей паркан не може… Не подобається він їй, бачте…
Я запропонував їй паркан цей перефарбувати, і навіть майстра пообіцяв знайти, так ні, цей варіант її не влаштовує… Вона хоче тепер візерунчасту огорожу.
– Доведеться дзвонити батькові. Його точку зору з цього питання я ще не чула. Значить так, любий, на вихідні ми їдемо до тещі твоєї на деруни…
– Огорожу встановлювати тобто?
– На деруни, Василю. А з огорожею подивимося, що робити.
– Ну, на деруни я згоден хоч завтра. А огорожу я їй встановлювати не буду. І навіть заради тебе, люба…
– Не будеш, Василю, не будеш… Тільки треба придумати, як зробити так, щоб вона сама передумала… Але це ми з батьком зараз вирішимо!
Ще через 10 хвилин Наталя зателефонувала батькові. Іван Анатолійович довго не відповідав, але Наталя вміла добиватися свого…
– Алло, доню. Ти щось хотіла?
– Хотіла, татусю. Поясни мені, будь ласка, що за огорожу мама вирішила встановити біля вашого будинку?
– Доню, це щось неймовірне. Вона зібралася встановити навколо нашого будинку чорний візерунчастий паркан… Ти уявляєш? Мало того, що я буду у всього села, як на долоні. Це ще пів біди. Але не це мене з себе виводить. Я ж живий ще, Наталочко, а житиму, як на цвинтарі. Якщо Василь твій цю огорожу тут встановить, то я подам на розлучення з Іриною і переїду до вас жити… Я не жартую!
– Я все зрозуміла, тату. Не хвилюйся, ніякої нової огорожі у вас не буде. До побачення, чекайте в неділю на деруни…
Поговоривши з батьком, Наталя здивовано подивилася на чоловіка.
– Василю, вона хоче чорну візерунчасту огорожу ставити… Точно ж, таке тільки на цвинтарі побачити можна! І як мамі таке тільки спало на думку?
– Люба, не хвилюйся… Я маю один план. Завтра я разом з одним чоловіком навідаюсь до твоєї мами. Обіцяю, що після цього візиту огорожа їй різко перестане подобатися!
– Любий, ти там акуратніше. Мама дуже нервова жінка.
– Не хвилюйся, Наталю, все добре буде…
…Наступного дня Василь зателефонував своєму знайомому Олегу Борисовичу, якому належало ритуальне агентство, і вирушив разом з ним до тещі й тестя.
Приїхавши на місце, Василь насамперед познайомив Олега Борисовича з тещею.
– Люба Ірино Едуардівно, дозвольте вам представити власника кращого в місті ритуального агентства: «В останню путь!»
– Радий знайомству, – заявив Олег Борисович.
– А навіщо ти до мене цього чоловіка привів? – ахнула Ірина Петрівна.
– Ви не хвилюйтеся, пані, наше агентство – найкраще у місті. Коли на цвинтар поїдемо? У мене все наперед розписано, і я до вас приїхав тільки тому, що ваш зять мій хороший знайомий.
– На який ще цвинтар?! – не зрозуміла Ірина Петрівна. – Для чого нам туди?
– А де ж ви чорну візерунчасту огорожу встановлювати зібралися?
– Біля будинку, звісно… Де ж іще?
– Серйозно? Ви вирішили, що спочиватимете прямо тут, біля свого будинку? І з сільрадою вже домовились?
– Що? Я тут жити збираюся, а не спочивати! Зятьок, ти кого до мене привіз? – закричала Ірина Петрівна.
– Мамо, люба, такими огорожами, яку ви вирішили біля вашої оселі встановити займаються тільки ритуальні агентства… Так що домовляйтеся, не соромтеся…
– Як це тільки вони? – сплеснула руками жінка. – І більше ніхто?
– Ні… Я все місто вчора об’їздив. На жаль, тільки вони. Не переживайте…
– Спочивати будете з миром! – продовжив за Василя Олег Борисович. – Ой, вибачте, пані, звичка у мене вже… Жити будете довго й щасливо!
–Т а що ви говорите? За цвинтарною огорожею я житиму довго й щасливо? Зовсім вже, чи що? Іван, а ти чого мовчиш?
– Ірино, ти ж ще вчора сказала мені з цього приводу ні слова не казати. Ти сама все вирішила, сама й розбирайся. А ми тут із Василем чаю краще поп’ємо…
– І мені налийте теж… І гостю цьому дивному… Василю, ти, знаєш що, я, мабуть, згодна на те, щоб твій майстер приїхав і перефарбував наш паркан у зелений колір… І ромашки нехай на ньому намалює, як ти вчора пропонував… До вихідних він упорається, сподіваюся?
– Впорається, Ірино Петрівно. Він майстер своєї справи, ручаюся… А з Олегом Борисовичем що робити? Ви його послуг не потребуєте?
– Олег Борисович нехай почекає років п’ятдесят… Ось коли мене не стане, тоді й запросиш його мені пам’ятник та огорожу на цвинтарі встановлювати.
– Та що ви, пані? Ви ще сто років проживете… І вже тоді мої спадкоємці встановлять вам чудовий пам’ятник, і найкращу в місті огорожу, я вам обіцяю, – знову встряв у розмову господар ритуального агентства і всі весело засміялися.
Василь, як і обіцяв, знайшов майстра, якій перефарбував тещин паркан у зелений колір, і навіть ромашки на ньому намалював.
У неділю, коли вони з Наталею приїхали до її батьків на деруни, їх зустрічав щасливий тесть, і не менш задоволена теща.
– Наталочко, який паркан у нас чудовий тепер. Все село милуватися ходить… – раділа Ірина Петрівна. – Ходімо деруни їсти, любі мої. Свіженькі, щойно досмажила.
Вся компанія вирушила в хату.
– Який же ж Василько в мене молодець, – думала Наталка. – Якби не він, стояла б через місяць перед батьківською домівкою ця чорна огорожа, бо ні я, ні батько маму нізащо не змогли б переконати.
І Наталка, з любов’ю подивилася на свого чоловіка…