Ганна їхала в автобусі і не могла стримати сліз… Яка ж вона нерозумна, що не погодилася святкувати Новий рік з бабусею… Зараз би не було всі цих розчарувань, як зараз.
А що зараз? Тепер уже нічого не повернеш, це не фільм, який можна перемотати назад, а життя.
Те, що мало статися, сталося, шкода тільки, що перед святом…
…Ганна рано втратила батьків, але не дивлячись на це виросла в любові і ласці.
Її бабуся Катерина Валеріївна дуже старалася, аби улюбленій внучечці дати все найкраще.
І молочко в неї було найсвіжіше, і сметанка, і сир, і яйця, навіть одяг намагалася купувати наймодніший, щоб ніхто не казав, мовляв, сирота.
А таких було хоч греблю гати. У селі взагалі всі все один про одного знають, і отриману інформацію використовують по–різному – хто на благо, а хто на шкоду.
Але Катерина Валеріївна не тільки виховала внучку, а й ще відправила її в місто вчитися.
– Нехай вчитися, поки я жива, – міркувала літня жінка. – Може, й чоловіка свого майбутнього там зустріне, і професією потрібну здобуде.
У їхньому селі не було лікарні, була лише амбулаторія, якою завідував старенький лікар Васильович.
Всі давно вже скаржилися на нього, але замінити його не було ким, тому й терпіли. Була надія, дочекатися, коли Ганнуся довчиться і повернеться до них працювати.
І Ганна, відчуваючи всю важливість покладеної на неї місії, старанно вчила ази медичної науки.
Вона навіть на побачення ходила рідко, весь час над книжками сиділа.
– Ось тому, мабуть, мій Миколка таке й зробив… – сумно подумала вона.
Згадавши свого коханого Миколу, Ганна знову тихо заплакала…
…Ганна намагалася дзвонити бабусі щодня. Ось і цього разу, розповівши, про події минулого дня, вона збиралася сісти за підручники, поки всі сплять і не заважають.
– Ганнусю, ти на Новий рік приїдеш? – запитала старенька.
– Не знаю, бабусю… – задумалась Ганна. – Напевно ні. Мене Микола запросив Новий рік зустрічати з ним.
– Ну, гаразд, внучечко, – сказала бабуся. – Діло молоде, тільки подзвони потім, щоб я не турбувалася. А Микола, він який? Не балуваний?
– Що ти, бабусю! – ахнула Ганна. – Він такий! Такий! У мене просто слів немає… На архітектора вчиться, будинки будуватиме, мости, лікарні, школи…
– Хороша професія… – погодилася бабуся. – Головне, щоб і він сам був хорошою людиною.
Мабуть бабуся щось таки відчула недобре за Миколу, але просто не хотіла засмучувати внучку. Дозволила самій набратися досвіду…
…Ганна з самого ранку крутилася перед дзеркалом. Вона зробила гарну зачіску, випрасувала весь одяг, а потім ще й приготувала торт.
Подружки та сусідки по кімнаті роз’їхалися хто куди, тільки Люда її близька подруга нікуди не збиралася.
Вона недавно розлучилася з хлопцем і зараз сиділа сумна.
– Ганно, а ти куди це так чепуришся? – запитала вона. – І тортик кому спекла? До Миколи, чи що?
– Ні, не до Миколи, – сказала Ганна. – Мені треба до бабусиної подруги заскочити і привітати її. Бабуся дуже просила… А потім я одразу сюди, в гуртожитку повернусь.
Ганні було соромно залишати подругу одну, коли ту тільки недавно кинув хлопець, тому їй довелося збрехати про подругу бабусі.
– Ну, тоді я теж, мабуть, прогуляюся, – сказала Людмила. – Піду в центр, потім може, до Маринки заскочу. Вона запрошувала…
Людмила зробила ще пару дзвінків, напахнилася парфумами і вискочила з кімнати.
Ганна ще довго збиралася і нарешті о дев’ятій вечора вона вже була готова і збиралася виходити.
Таксі швидко домчало її до потрібної адреси і Ганна, поспішаючи, побігла сходами нагору.
– Який знайомий запах, раптом подумала Ганна. – Приторний, як… Ах, так, як парфуми у Люди. Вона завжди любила все яскраве, яскраві кольори, яскравий макіяж, отакі парфуми пахучі…
Ганна дійшла до квартири Миколи і раптом побачила, що двері прочинені.
– Дивно, – подумала дівчина і тихенько зайшла всередину.
У цій квартирі Ганні було знайоме все. Микола часто сюди її привозив, коли батьки були у відрядженні.
От і зараз вони поїхали святкувати Новий рік на дачу, дозволивши синові вперше святкувати так, як хочеться саме йому, тобто з друзями і дівчиною.
З кімнати Миколи чулася приємна музика, а легкі відблиски новорічних вогників надавали всьому незвичайну атмосферу.
Ганна зняла пальто, взяла пакет з подарунком і пішла на звук музики. Вона відкрила двері в кімнату Миколи і так і застигла від побаченого.
Микола і Людмила, які тільки п’ять хвилин тому насолоджувалися самотою застигли від несподіванки.
– Ти ж казала, що поїдеш до бабусиної подруги… – пробурмотіла Людмила.
Ганна мовчки розвернулася й пішла. Дочекавшись першого автобуса, вона вирішила поїхати в село.
– Ганнусю, ти чого приїхала? – ахнула Катерина Валеріївна. – Щось сталося?
– Сталося! – заплакала Ганна. – Микола мені зрадив! З подругою! З найближчою! Людкою!
– А-а-а! – розуміюче кивнула бабуся. –То це нічого! Все можна виправити! Було б погано, якби він зрадив тобі після весілля, або коли б у вас були дітки. А зараз це добре… Добре, що заздалегідь дізналася, ким він є…
– А що ж тепер робити? – плакала Ганна. – Як я тепер одна?
– Ніяк. Молода ти ще, зустрінеш свою долю, – сказала бабуся. – Зараз тим більше святки, можна на нареченого буде поворожити.
Я так свого діда наворожила. П’ятдесят років разом жили, і далі жили б, якби живий був…
Ти давай роздягайся, зараз чай будемо пити, а потім я тебе навчу, як ворожити…
Ганна уважно прислухалася до кожного слова, що їй казала бабуся. Спочатку їй було сумно, потім стало смішно, а потім вона зовсім махнула на все рукою, вирішивши, хай буде так, як буде.
Однак напередодні вона Різдва передумала і все–таки наважилася поворожити на нареченого…
…Олег проїжджав повз будинок Катерини Валеріївни, коли його машина остаточно зупинилася.
– Бензин скінчився, треба в когось попросити, – подумав він. – Всі давно вже сплять, мабуть… А ні… Там он світиться. Може, там бензин знайду, або хоча б переночую…
…Ганна пам’ятала, що треба закинути свій чобіток подалі, куди він прилетить звідти і суджений прийде.
Вийшовши на подвір’я, Ганна зняла чобіт з ноги і з усієї сили закинула його за ворота.
– Що це таке! – раптом почулося звідти. – Чого це ви взуттям кидаєтесь?!
Молодий чоловік стояв перед Ганною тримаючи в руці її чобіт.
– Ой, вибачте, так незручно вийшло… – залепетала Ганна. – Ви проходите.…
– Ганнусю, хто це до нас прийшов? – почувся з хати голос бабусі.
– Я тут чобіт кидала і… Ось… – сказала Ганна.
– От і доля твоя завітала! – засміялася бабуся.
Олег спочатку довго сміявся, коли почув історію про чобіт, а потім одразу серйозним став, задумався.
А згодом Олег повернувся в село, щоб зробити Ганні пропозицію…
Вони й досі щасливі разом…