– Світлано, ну ж ти сама все бачиш, мені завжди на чоловіків не щастило.
Ну ти зрозумій мене, мені реально нема за кого заміж виходити!
Мені не те, що заміж, мені взагалі ніхто ніколи не пропонував, ти ж розумієш, про що я? – Марічка хотіла взяти ще один еклер, вже руку простягла, подивилася на Світлану, і… Не взяла.
– Ну, що ти так на мене дивишся? Взагалі не має значення, зʼїм я ще один еклер або не з’їм.
Пам’ятаєш, як я тоді схудла? До стиліста з тобою ходили, потім ти мене на вечірки тягала, на виставки, з друзями знайомила. І що?!
Все те саме! Як я ніколи нікому не подобалася, так уже мабуть і не сподобаюся. Карма в мене така, що я можу зробити?
– Марічко, ну ти ж сім’ю хотіла! Пам’ятаєш, ми якось у Маринки відпочивали, ти плакала, казала, що нам із Маринкою добре, у Маринки донька Іринка і чоловік Володька, вони її люблять.
А в мене мої хлопчики, Вадимчик і Данилко – радість на все життя, а Валерчик, чоловік мій – золотий просто!
Казала? Говорила? І що ти теж так хочеш, щоб сім’я, діти росли, а ви з чоловіком раділи, навчали їх, щоби потім онуки. Ну казала ж, чого відмовляєшся?
А ще казала, що мати тебе без батька народила, і що ти так не хочеш, як вона, без батька дитину народжувати.
Бо сама без тата, знаєш, як це. Але ж так, Марійко, замкнене коло виходить!
– І що мені тепер робити? Що ви до мене причепилися, ніяк не зрозумію? Відпочити не дадуть! – Марія з образою подивилася на Світлану й Марину.
Вони в перерву в кафе зустрілися, взяли комплексний обід, каву з тістечками, вони працюють поруч.
І подруги знову цю тему завели! Марії вже майже тридцять сім, вона сама живе, звикла. А подругам все нейметься!
– Ти не дослухала, – Марина взяла собі еклер, що залишився в коробочці, – Треба прямо діяти!
Ти хочеш дитину, так? Так.
Без батька дитини ти не хочеш, так? Так.
Значить, що треба зробити? Вийти заміж особливо не роздумуючи!
Принаймні дитину матимеш. Ну і взагалі це хоч якийсь розвиток подій, є від чого відштовхуватися. Марія недовірливо дивилася на Світлану й Маринку – вони що, серйозно це говорять?
Ну як були жартівниці–авантюристки такими й залишились!
– Цікаво, а де я взагалі знайду цю людину, за яку вийду заміж? – поцікавилася Марія.
– Ось! – зраділи подруги. – Ось це ми з тобою і хотіли обговорити!
…А в цей час, на іншому кінці міста, у гаражах, брат Марини Ігор допомагав своєму товаришу по роботі Віктору лагодити його автомобіль.
З Віктором Ігор уже багато років разом працював,
Віктор класний мужик, надійний, ніколи не підведе. Тільки якийсь неприкаяний.
Видно тому, що неодружений. Ігор порався під капотом машини, зняв старий ремінь, Віктору дав, новий поставив.
Масло перевірив. Віктор у Ігоря на підхваті, він Ігорю інструменти й розхідники подає.
Їздить він добре, акуратно, а ось в машині сам погано розбирається.
Якщо що – Ігоря просить. Але Ігореві не важко другу допомогти.
Віктор йому теж багато в чому допомагає, на те вона й дружба.
Але сьогодні Ігор мав ще одне завдання – з другом поговорити.
Хотів Ігор допомогти другу. Одружити його з сестрою Маринкою надумали.
Віктор хлопець домашній, хазяйський. А сім’ї не вийшло, не діло це!
– Чуєш, Вікторе, знаєш що? – Ігор ніяк не знав, як розмову розпочати.
– Що, Ігорю?
– Та–а, дай мені ось той щуп, так, так, цей. І шланг той новий дай, ми новий до бачка охолодження приєднаємо, може, у ньому вся проблема?
Чуєш, а мій Сашко мені вже знаєш, як допомагає? Ще й як! От у тебе б синок підростав, то ти б з ним гори звернув, скажи, Вікторе?
Віктор мовчки кивнув і почав акуратно складати інструменти в ящик.
– А ти сам, що про це думаєш, га Вікторе? – не відставав Ігор.
– Та не знаю я, тему ти якусь зачепив. Живу та й живу, як можу, що тепер робити? – Віктору явно ця тема не подобалася.
А кому таке питання сподобається, якщо з дівчатами у Віктора не складалось ніколи.
Видно, щось з ним не так, у нього вже давно переживання якісь через це.
– Одружитися тобі треба, ось що, – без подальших передмов видав Ігор.
– Ти жартуєш! – Віктор навіть розсміявся. – Хто ж за мене піде? Я ж варіант нижчий за середній у всіх сенсах.
Не потрібний я такий нікому, давно це ясно. Та й взагалі нічого в мені немає гарного, облиш цю тему, не хочу я, зрозумів?
– Брешеш, – впевнено і спокійно сказав Ігор. – Я твій друг, і знаю тебе краще, ніж ти сам. Слухай мене і буде тобі щастя. Треба пробувати, Вікторе, під лежачий камінь вода не тече!
Ти ж віриш своїм друзям? Віриш. Ми тебе хоч раз підводили? Ні жодного разу.
Тоді довірся нам повністю, що тобі втрачати, раз у самого не виходить.
Якщо що – розлучишся, не маленький. Друзі тобі поганого точно не порадять, а з рештою речей ти сам розберешся. Ну що, Вікторе, спробуємо?
Віктор глянув на друга недовірливо, головою покрутив, рукою махнув і… Зрештою погодився…
…Марія приміряла світле плаття і сама собі дивувалася – на що вона погодилася, нісенітниця якась!
Це ж гірше за квест якийсь, який вона терпіти не може.
Вийти заміж за незнайомця, про якого вона майже нічого не знає!
Але подруги Світлана й Марина неймовірним чином переконали Марію, що це непогана ідея! На фото Віктор виглядав не дуже.
Ну, з іншого боку, Марія теж не красуня, та й характер, якщо чесно так собі… Ну гаразд, познайомитися можна, а далі буде видно…
…Знайомство пройшло на пікніку на дачі у Марини та Ігоря.
Марина з Ігорем сиділи за накритим столом і лукаво поглядали то на Марію, то на Віктора.
Віктор так і крутився за столом. То олівʼє йому треба взяти побільше, то собі картопельки накладе і до Марії кидається, чи вона має.
Він намагався жартувати, соромився і червонів.
– Вікторе бачу Марійка тобі сподобалася! – сміявся до друга Ігор.
– Та ну тебе… До чого тут це? – соромився той.
А Марія тільки й ховала очі.
Марія, як глянула на Віктора, то одразу помітила, що він нижчий за неї зростом і у нього животик вже намічається.
Але пікнік ішов своїм ходом, Віктор був приємним співрозмовником і незабаром Марія перестала це помічати.
Віктор теж спочатку був напружений. Марія виявилася спортивнішою, вищою, аніж він.
І така статна, не худа. Він проти неї якийсь… Ну та гаразд, зате в неї очі добрі, і щічки пухкенькі, як і в нього!
…А через два тижні сталося несподіване! От і настав той самий день і всі друзі зібралися в улюбленому кафе.
Вони заздалегідь домовилися, що тягнути не будуть, бо Марія і Віктор почнуть думати роздумувати, та ще й побояться й передумають!
Адже поки не спробуєш – не зрозумієш.
Ігор передав другу оксамитову коробочку – боявся, що Віктор у потрібний момент може розгубитися.
І ось! Віктор відкрив коробочку і простяг на долоні Марії обручку:
– Марічко, ти будеш моєю дружиною?
Обличчя при цьому у Віктора було таке, що він ніби й радий, але не зовсім розуміє, що взагалі відбувається.
Марія розгублено озирнулася – невже це не сон?! Може не треба? Може потім? Що ж робити?
Але друзі чекали на її відповідь. І Віктор чекав.
Марія зустрілася з ним поглядом і побачила надію і розпач. І ще багато чого такого, що змусило її сказати:
– Так я згідна!
Марія та Віктор вирішили жити в її квартирці. Бо Марія так захотіла.
Але Віктор все одно потихеньку натягнув зі своєї квартири всякої всячини – гітару, кавоварку, музичний центр.
І в них стало ще затишніше.
Віктор дивився на Марію, яка крутилася на кухні, і дивувався, як взагалі він міг раніше без неї жити!
А Марія слухала, як Віктор співає під гітару і згадувала, як колись давно у відпустці мріяла, щоб ось так, тільки їй однієї, співав її коханий…
Ще до народження малюка Віктор і Марія з’їхалися – обміняли дві своїх однокімнатних квартири на затишну трикімнатну.
– Ну що, Марійко?
Світлана й Марина запропонували разом пообідати.
Марія в декрет ішла.
– Ну що, Марійко, ти як, розлучатись ще не надумала? – пожартувала Світлана.
Маринка легенько підштовхнула подругу.
– Світлано, ну й жарти в тебе. Ти ж глянь на них, тільки й чути:
– Мій Вітя сказав, мій Вітя вирішив!
А Віктор як змінився – впевнений став, усміхається, такий чоловік симпатичний! Та й тобі, Марійко, вагітність дуже личить, погарнішала, хлопчик напевно буде! Вгадала?
У Марії та Віктора син народився, назвали Ігорем.
Вирішили, що друга буде донька – Маринкою назвуть, і друзів своїх запросять бути хрещеними їхнім дітям.
Адже завдяки Ігореві й Марині їхня щаслива родина склалася, ніби ця доля вела їх такими хитромудрими стежками!
Вони зустрілися ніби випадково, ніби це була авантюра їхніх друзів.
Але тепер їм уже здавалося, що вони чекали один одного на все своє життя…
…Марія сиділа в кріслі під торшером і годувала маленького Ігорчика.
Віктор тихо стояв біля дверей і, затамувавши подих, дивився на дружину й синочка.
Марія відчула його погляд, обернулася, прошепотіла одними губами.
– Вітю, що?
– Я люблю тебе, Марічко, я і не думав, що так буває, не мріяв, а тепер люблю тебе й Ігоря!
Марія ніжно посміхнулася, як Мадонна з немовлям на фресці.
– Вітю, ти найкращий у світі! Я теж люблю тебе, і знаєш, я дуже щаслива…