Віка дивилася на дочку і тихо плакала.
Марічка була дуже слаба і її скоро не стане… І ніхто і ніщо не могли цього змінити…
Коли донька заслабла, Віка свято вірила, що Марічка видужає і все буде як раніше.
Вони знову ходитимуть у походи, їздитимуть у гори і розгадають ще не одну таємницю всесвіту, але всьому цьому не судилося збутися…
Їхня улюблену, єдина дівчинка, повільно згасала, а вони з чоловіком нічим не могли їй допомогти…
Звичайно, вони намагалися!
Андрій, чоловік Віки і, відповідно, батько Марічки, продав свою частку в бізнесі, але навіть ці гроші не допомогли їх дитині.
Співчуваючі лікарі дивилися на нещасних Віку й Андрія і нічого не могли їм пообіцяти.
Спочатку Віка молилася. Молилася шалено, просячи Бога залишити її Марічку з ними, не забирати її. Але навіть Бог не почув її молитви…
Тоді Віка почала злитися.
Злитися на всіх і все. Її дратувало все. Музика, сміх та радість інших людей. Вона не могла зрозуміти.
Чому?! Чому люди веселяться, якщо її донечки скоро не стане? Коли їй так погано. Чому?!
Віка знову і знову ставила собі це питання і не знаходила на нього відповіді.
Якось вона вийшла з палати доньки для того, щоб купити собі каву й сік для доньки.
Віка стала трохи осторонь людей, де вирішила спокійно дочекатися своєї черги.
Вона не відразу звернула увагу на бабусю, що стояла тут же, і обернулася до неї тільки тоді коли та з нею привіталася.
Вікторії не хотілося вступати в діалог із незнайомою людиною, але виховання не дозволило жінці промовчати у відповідь на вітання бабусі.
– Доброго дня, – бабуся, примруживши очі, пильно подивилася на неї. – У тебе мабуть теж хтось заслаб?
Крізь сльози Віка кивнула головою і тихо сказала:
– Дочка.
Бабуся похитала головою.
– Ой, горе-горе… Скільки ж років дівчинці?
– Тринадцять.
Бабуся, якимись надто ясними для свого віку очима, подивилася на Віку.
– Ти мені скажи як звати маленьку. Я за неї помолюся.
– Марічка. Тільки даремно все це…
– Що даремно, доню?
– Ці молитви. Що толку? Я молилася. Тільки не допомагають вони. Мабуть, не до нас Богу, – зло додала Віка.
Бабуся, після слів жінки, швидко перехрестилася.
– Не гнівай Бога, дівчинко. Йому до всіх діло є, а якщо вже так з твоєю донечкою сталося, то не вина Бога, повір. Сил різних на білому світі багато, і не всі вони, на жаль, добрі.
Віка подивилася на бабусю. Її слова та спокійний голос начебто заспокоювали і давали віру на краще.
– Не знаю, бабусю. Просто сили вже немає. Дивлюсь на Марічку і думаю. Чому не я? Чому такій, ще маленькій дівчинці отакі випробування? За що?!
– Не треба, дівчино. Не думай так. Твоєї доньці зараз здорова мама потрібна і витри очі. Не треба їй твоїх сліз бачити. А Бога не гнівай. Молись. Молитва вона має чудодійну силу. Повір мені, доню.
У руці у Віки задзвенів телефон. Вона глянула на екран. Дзвонив Андрій, який зараз був у палаті з їхньою дочкою.
Віка вибачилася і відповіла. Андрій сказав, що Марічка прокинулася і питає про неї.
Ще раз вибачившись, Віка поспішила до дочки.
Краєм ока вона помітила, що добра бабуся перехрестила її у відповідь.
Марічка справді прокинулася, але почувала себе дуже погано.
Віка постаралася не плакати при дочці, але сльози, зрадницьки і якось самі собою, котилися по її щоках.
Марічка подивилася на маму і несподівано поставила їй питання, яке Віка зовсім не очікувала:
– Мамо, а пам’ятаєш, як я хотіла сестричку?..
Віка здивувалася, втім як і Андрій, що сидів поруч.
– Пам’ятаю, Марічко. Звичайно пам’ятаю.
Марічка посміхнулася до матері.
– Мамо, а ти народиш мені сестричку?
Віка з подивом подивилася на доньку.
– Доню, давай поговоримо про це пізніше…
– А чому пізніше, мамо? Тому що мене скоро не стане?
Після цих слів дочки Віка вже не змогла стримати сліз.
– Марічко, не кажи так! Тебе вилікують! Все буде добре!
– Ні, мамо. Я відчуваю, що невдовзі мене не стане…
Сльози котилися по щоках Віки, а поряд схлипував завжди стриманий і серйозний Андрій.
Марічка подивилася на батьків.Мамо, тату не треба плакати. Так буде краще. Я втомилася від цього всього, я більше не можу. Я знаю, там буде добре… Там не буде так погано…
Віка дивилася на свою таку ще маленьку та беззахисну дочку. Найстрашнішим було розуміння того, що вона нічим не може їй допомогти, а Марічка тим часом продовжила.
– Мамо, ти обов’язково, обов’язково народи мені сестричку. Нехай вона живе у моїй кімнаті і бере все, що захоче. Ти їй нічого не забороняй, мамо. І ще, мамо. Нехай вона буде Поліна. Я завжди хотіла сестричку Полінку. Гаразд, мамо? А ще знаєш що? Я, мамо, її бачила. Правда, правда! Вона така гарненька! Ти, мамо, її обов’язково народи. Обіцяєш? Я буду її дуже любити і захищати! Звідти з неба.
Віка кивнула. Вона готова була на все погодитись аби донька не переживала…
Марічки не стало через тиждень…
Віка після поминок весь час мовчала. Їй нічого не хотілося.
Що їй тепер робити?! Що робити, коли її донечки більше нема…
Андрій усіляко підтримував дружину, але й самому йому було дуже недобре.
Їх обох ніби не стало разом зі своєю донечкою.
У цьому житті їх уже нічого не цікавило…
…Відтоді як не стало їх Марічки пройшов місяць.
Того дня Віка почувалася недобре, але, в принципі, вона не звертала увагу на свій стан. Їй було байдуже. Погано так погано…
Вона лежала на дивані і байдуже дивилася в телевізор. Показували якісь новини, та вона навіть не чула про що там говорили.
Вона встала і хотіла піти на кухню попити води. Аж раптом сталося несподіване!
Вона опинилась на підлозі…
Ось тут уже Андрій терпіти не став і наступного ж дня повіз дружину у лікарню.
Віка опиралась, але, цього разу, Андрій був твердий як ніколи.
Після обстеження, зненацька для всіх, з’ясувалося, що Віка вагітна!
Всі були приголомшені. Саме цього ніхто не очікував, а особливо була здивована сама Віка.
Першою думкою Віки було не залишати дитинку. Чомусь вона вирішила, що не хоче її. Вірніше навіть не так – їй здавалося, що якщо вона народить, то зрадить пам’ять Марічки.
Андрій же ж, навпаки, був категорично проти.
На цьому ґрунті вони навіть посварилися і вперше за все подружнє життя спали в різних кімнатах.
Віка ночувала у спальні Марічки.
Вона взагалі часто проводила час саме там. Тут вона мала ілюзію того, що Марічка жива і ось-ось повернеться.
Тієї ночі вона лягла на ліжко дочки і сама не зрозуміла як міцно заснула.
Уві сні вона побачила дочку. Марічка не посміхалася. Вона сердито хмурилась і махала матері пальцем.
Віка не пам’ятала, що було далі, але прокинулася вона з цілковито усвідомленим рішенням народити дитину.
Віка, без жодного УЗД знала, що матиме доньку. Поліночку…
Андрій рішення дружини схвалив повністю і був дуже радий, що воно було правильним. Інакше просто не могло бути…
Поліночка народилася вчасно і була маленькою копією Марічки.
Віка та Андрій шалено полюбили маленьку, а вона росла і радувала їх своїми успіхами.
Марічка, відтоді, наснилася Віці лише одного разу.
Вона щасливо посміхалася, а в її руках була зв’язка повітряних кульок.
Марічка випустила їх у небо і радісно засміялася.
Того ранку Віка прокинулася з твердою впевненістю, що її донечці там добре, а головне їй більше не було погано.
У своєму ліжечку заворушилась маленька Полінка.
Віка посміхнулася, підвелася і підійшла до ліжечка.
Поліна відкрила очі і побачивши маму, з усмішкою на маленькому личку, простягла до неї ручки.
Віка теж усміхнулася дочці, взяла її на руки й обняла.
Тепер вона ясно розуміла, що виконала останнє бажання Марічки, яка хотіла, щоб батьки були щасливими.
Вперше за останній час вона звернулася до Бога, тихенько прошепотівши:
– Дякую…
І раптом вона ясно почула слова Марічки:
– Я її бачила, мамо! Чесно чесно! Вона така гарненька! Я буду її дуже любити і захищати! Звідти, з небес…