Федір сів на холодну лавку і обернувся обличчям до осіннього сонця.
Хотілося думати про щось хороше, але натомість у голову лізли лише погані думки…
— Як же ж все безглуздо. Як безглуздо життя минуло. Робота – дім – робота. А я ще хотів помандрувати, світ подивитися. — Федір Сергійович закрив обличчя руками. — Тепер усе це вже байдуже.
Він попорпався у чорному пом’ятому пакеті і дістав товсту папку з якої вийняв свою медичну картку.
Казали йому свого часу — вчись на лікаря, зараз би міг сам собі обстеження призначити, чи хоча б розшифрувати результати аналізів…
Федір Сергійович задумливо перегорнув папери і прибрав назад у пакет.
Якщо лікар сказав, що особливого сенсу лікуватися немає, то ні до чого тоді вся ця метушня.
Потрібно просто спокійно доживати свого віку.
— Тату, ну що там? Що сказала лікарка? — Ганна сіла поруч із батьком і взяла його за руку.
Федір раптом прибрав руку, швидко встав і…Заплакав…
— Та що, доню… — його голос затремтів. — Сказала, пів року максимум залишилось. А я ж і жити ще не починав.
— Як пів року? Стривай, цього не може бути… — Ганна напружилась. — Треба перездати аналізи ще раз… Може, сходити в іншу лікарню?
— Ну ні, — Федір Сергійович рішуче підвівся з лавки. — Я довіряю своїй лікарці, вона досвідчена фахівчиня. Просто поки ще є трохи часу, хочеться пожити без цієї біганини і не проводити останні дні життя на лікарняному ліжку. Не вмовляй мене, я все вирішив…
На роботі до рішення Федора поставилися з розумінням. Він пропрацював на заводі більшу частину життя і для багатьох колег був наставником.
— Гаразд, Сергійовичу, — начальник поплескав його по плечу. — Не сумуй, лікуйся…
— Лікуюсь, — безрадісно зітхнув Федір, перекладаючи речі в картонну коробку. — Та чи є сенс?
Начальник здивовано підняв брови.
— Що значить, чи є сенс?! Звісно є. Тобі до пенсії ще п’ять років, ти що?
— Ну хіба що через пенсію тільки, — знизав плечима Федір Сергійович. — Я взагалі для себе вирішив — з сьогоднішнього дня я починаю займатися тільки тим, чим хочу. А то життя минуло, а я все чогось чекаю.
— Це правильно, вже поживи для себе. А то он Ліда й життя не бачила. Одна робота.
Федір підібгав губи. І навіщо він нагадав про Ліду!
Лідія Іванівна була бухгалтеркою із сусіднього відділу і водночас колишньою дружиною Федора. Точніше, не зовсім уже колишньою — вони просто роз’їхалися по різних квартирах.
Так було зручніше жити, але офіційно подружжя так і не подало на розлучення.
Донька давно виросла, кохання пройшло, і тем для спілкування зовсім не залишилося…
У підсумку на сімейній раді вирішили, що Федір Сергійович залишається у спільній квартирі, а Ліда житиме разом зі старенькою матір’ю, у вихідні повертаючись до чоловіка.
Але в житті все сталося інакше. Подружжя стало бачитися дуже рідко.
Коли Ліди раптово не стало рік тому, Федір дізнався про це лише через добу, коли повернувся зі зміни.
— Ну що ж ти, так гарувала на цій роботі, — журився чоловік, дивлячись на фотографію дружини з чорною стрічкою. — У нас же плани були, за кордон з’їздити, онуків побавити…
Він був упевнений, що ця робота забрала всі сили у колись коханої жінки.
Коли сум від втрати трохи вщух, Федір Сергійович твердо вирішив — він виконає всі спільні плани сам.
Залишилося лише дочекатися пенсії, коли вільного часу побільшає.
Але доля вирішила по—своєму, і зовсім несподівано на щорічному огляді йому зробили отакий невтішний прогноз.
— Процедури робити пізно, можемо запропонувати тільки ліки. Але треба буде їздити в область, у нас таких препаратів немає, — поправивши окуляри, «втішила» літня лікарка. — Можемо поки що провести обстеження ретельніше, а там, може й привезуть і до нас ліки…
Федір Сергійович засмутився і якось швидко постарів.
За місяць ходіння по кабінетах він помітно змарнів і розучився посміхатися.
Навіть донька з улюбленим онуком не могли повернути йому бадьорого настрою. І хоча поки погіршення здоров’я не спостерігалося, Федір Сергійович зі страхом чекав того самого моменту, коли стане немічним…
— Що це ти, зовсім розклеївся, Федю. Зберися, життя не дається просто так, — докоряла йому сусідка, старенька жіночка з квартири навпроти.
Їй було майже дев’яносто, але вона, як і раніше, не втрачала інтересу до життя.
— У Ліди зовсім не було часу, швидко пішла. А в тебе є! Не просто так Бог тебе залишив на світі.
Федорові стало соромно. І справді, що це він зовсім розклеївся?
У нього кожен день на рахунку, а він їх так бездумно проводить.
І ось тремтячою рукою він поставив підпис на заяві про звільнення.
Неймовірно шкода було кидати таку рідну роботу, але сусідка мала рацію — йому треба було надолужити те, що він не встиг за ціле життя.
— Ганно, мені потрібна хата з землею, — заявив Федір Сергійович. — І чим швидше тим краще.
— Тату, ти що надумав? — здивувалася дочка. — У тебе ж є гарна квартира.
— Не сперечайся. Допоможи мені краще вибрати дачу, — насупився чоловік. — Ліда завжди хотіла ділянку, тепер це моє завдання — виконати її мрії.
Ганні залишалося тільки кивнути — сперечатися з батьком було марно.
Вже через два тижні Федір тримав у руках ключі від невеликого дерев’яного будиночка, розташованого на прямо березі річки.
Будинок був точно як він собі уявляв: з червоним черепичним дахом, верандою і крихітною альтанкою під розлогою яблунею.
Дивлячись на свої нові володіння, він витер сльозу — було шкода, що Ліда не побачила цієї краси.
— І що тепер? — допитливо подивилася на батька Ганна. — Які плани? Може, все—таки займешся здоров’ям?
Замість відповіді батько лише відмахнувся.
— Я нормально почуваюся. Скільки є життя, стільки й буде. Тепер купи мені путівку в Карпати.
— Куди?! — ахнула від подиву Ганна.
— В Карпати, в санаторій, — твердо повторив Федір Сергійович. — Я все життя мріяв подивитися на гори.
— А як здоров’я? — продовжувала наполягати донька.
— Чому бути, тому не минути, — зауважив чоловік. — Тільки давай швидше купуй, поки літо не скінчилося. У мене ж лише пів року, не забувай.
Сперечатись із Федором Сергійовичем було марно, і вже через десять днів він сидів у поїзді до Івано—Франківська.
У душі був дивовижний спокій. Вперше за багато років, він був впевнений, що робить все правильно.
Все попереднє життя тепер здавалося прелюдією до сьогодення.
— Уявляєш, Ганно, от нісенітниця, — звернувся він до дочки, що сиділа в сусідньому кріслі. — Мені треба було отак заслабнути, щоб побачити всю цю красу.
Дівчина визирнула у вікно — за склом було видно зелені квадрати полів і лісів. Маленького Володю довелося залишити з чоловіком та свекрухою, доки вона сама супроводжувала Федора Сергійовича у подорожі.
— Підʼїжджаємо, тату, — посміхнулася Ганна і міцно стиснула батькову руку.
Майже місяць батько і дочка їздили по Карпатах. Колись у молодості Федір Сергійович побачив по телевізору ці місця, і з того часу пристрасно мріяв побачити все це на власні очі.
Самій собі ця пригода здавалась справжнім сном, настільки були несхожі краєвиди на те, що чоловік бачив у житті.
— Ти знаєш, я ніби заново народився, — сказав новоспечений турист, коли вони вже збиралися назад. — Не знаю, чи я собі вигадую, чи просто відпочив як треба перший раз у житті.
— Друге, напевно, — погодилася Ганна. — Чим займешся після повернення?
— Хочу ставок зробити на ділянці і гойдалки для Володі придумати, — почав перераховувати Сергійович. — Камін би ще перебрати…
Дивна річ: він і справді ніби отримав друге дихання.
Вдома він негайно взявся за облаштування дачі, ніби й не сталося з ним нічого. Умовити Федора Сергійовича продовжити обстеження не виходило, довелося Ганні кликати на допомогу Тетяну Петрівну — маму чоловіка.
— Гаразд, що з вами робити, жінки, — махнув рукою Федір Сергійович. — Сходжу ще раз, обстежусь. А мені з того що?
— Ну я можу з вами повечеряти, як у винагороду, — запропонувала Тетяна Петрівна і почервоніла під здивованим поглядом сина та невістки.
Через кілька місяців вони не розуміли, що відбувається. Нові обстеження не могли виявити зовсім нічого!
— Може, аналізи в поліклініці переплутали, коли вперше здавав? — дивувалася Ганна, розглядаючи новий висновок лікаря.
— Ні, швидше за все мене чисте карпатське повітря вилікувало, — глянув на неї Федір Сергійович. — Енергетика там, усе таке. Тетянко, ну що там з пирогом?
Тетяна Петрівна дістала з духовки рум’яний пиріг і поставила на стіл.
— Федю, ти б камін запалив, сьогодні прохолодно, — зіщулилася та, дістаючи з серванту гарні тарілки. — До речі, я нам купила квитки на поїзд, їдемо через місяць на Світязь!
Федір усміхнувся. Хіба він міг собі уявити, що помилкові результати обстеження настільки змінять його життя.
Новий будинок, кохана жінка поруч та подорожі місцями, про які він і не мріяв.
Йому ніби дісталося друге життя, яке він тепер просто зобов’язаний прожити інакше…