-Сашку потрібен батько!
То була улюблена фраза Марини. Вона говорила так матері щоразу, коли збиралася на чергову гулянку з подружками, чи на побачення з кимось.
Ірина Михайлівна тільки важко зітхала, але відпускала її, адже розуміла, що Сашку дійсно потрібен батько, хоча й мати теж не завадила б.
Точніше було б краще, якби вона більше часу приділяла своєму трирічному синові, якого майже завжди доглядала бабуся.
Марина народила сина у вісімнадцять. Горе-батько, звичайно ж, втік у невідомому напрямку.
Щоправда, трохи пізніше одумався і визнав батьківство, хоч аліменти платив. І на тому спасибі!
Ірину дуже дратувала поведінка дочки, але суперечити вона їй не наважувалася. Знала, що Марина з характером, може образитися й піти з її будинку. І де потім шукати онука?
Одним словом, вона все терпіла і терпіла, доки донька намагалася влаштувати своє життя.
Зовні вона була гарненькою, тому чоловіки часто звертали на неї увагу.
Щоправда, натурою вона була легковажною, тому зазвичай все починалося і закінчувалося в ліжку.
Заміж за ці три роки її ніхто ніколи не покликав, а вона цього так хотіла…
І ось якось після чергового походу в клуб Марина повернулася додому щасливою та окриленою.
-Матусю, я закохалася! – заявила вона, сяючи.
-Знову? – не без іронії запитала мама.
-Цього разу точно! Він такий уважний і ввічливий. Причому, серйозний! Чи ти думаєш, чому я так рано додому повернулася? Прямо джентльмен!
-Ну так, сподіватимемося! – тільки відповіла Ірина.
Вона хотіла дочці щастя, але розуміла, що поки та не порозумнішає, того самого щастя їй не бачити, як своїх вух.
А ще вона розуміла, що найближчими днями знову доведеться щовечора сидіти з онуком, адже Марина бігатиме на побачення…
…Ірина сама виховувала доньку. Чоловік покинув її, коли малечі виповнилося п’ять років, пішов до іншої, але вона на нього майже не злилася.
Не встигла його полюбити так, як у книжках пишуть. Заміж вийшла по зальоту.
Сама по молодості дурниць наробила, тому й Марину зараз не дуже осуджувала, хоч і намагалася час від часу вчити розуму.
Сашка бабуся любила як свого сина. Він був її кровиночкою, найніжнішою частинкою її душі.
Звичайно, часом після роботи хотілося просто полежати та відпочити, але вона розуміла, що з дитиною треба займатися, тому приділяла їй майже весь свій вільний час.
Марина також близько року тому вийшла на роботу. Влаштувалася офіціанткою. Платили непогано, але часто вона поверталася з роботи пізніше, аніж треба.
Свої вихідні донька воліла приділяти собі коханій. Відпочивала з друзями, ходила по клубах, їздила за місто, щоб подихати свіжим повітрям. Сина залишала на бабусю.
Новий залицяльник Геннадій не поспішав знайомитися з майбутньою тещею та пасинком, хоча Марина й не приховувала, що вона має дитину.
Він виправдовувався тим, хто хоче насолодитися спілкуванням саме з нею, тому всі побачення проходили подалі від дому.
Вони зустрічалися майже місяць, коли Марина раптом дізналася, що він одружений. Зрозуміло, що щасливим такий шлюб назвати складно, але не в цьому суть.
Вона три дні плакала на плечі матері, сварячись на нього.
-Як же ти не зрозуміла, що він одружений? – тільки здивувалася мати.
-Та що мені паспорт його перевіряти треба було?
-Ну, можна було б для різноманітності!
-Мамо, мені й так сумно! Припини!
-Гаразд, поплач доню, може й полегшає.
Виплакавши всі сльози образи, Марина знову вийшла на стежку пошуків батька для Сашка.
І незабаром знову знайшла собі чи то кохання, чи то пригоду на п’яту точку.
Загалом, зв’язалася із байкером, який відпочивав у барі, де вона працювала.
Вона любила пригоди, цього в неї не відібрати.
Зрозуміло, той байкер був вітряною людиною, хоч і романтичною.
Погрався з нею кілька місяців, а потім поїхав у невідомому напрямку, навіть не попрощавшись.
Знову сльози у мами на плечі, знову образа на весь чоловічий рід, але Марині треба віддати належне – вона не здавалася. Ішла напролом.
Незабаром вона знайшла собі не просто залицяльника, але й співмешканця.
Із Михайлом вона познайомилася на виставці одного художника, куди її затягла подруга.
Тонка натура Михайла захопила її одразу. Він здавався якимось неземним янголом, умів гарно говорити, майже поетично.
Щоправда, він не мав ні копійки за душею, і жив він то там, то тут, але загалом – непоганий варіант.
Принаймні так здавалося Марині.
Вона сама запропонувала йому пожити з ними, коли дізналася, що в нього знову труднощі. Ірина не дуже зраділа співмешканцю, але й заперечити доньці не змогла.
Тільки незабаром зрозуміла, що Сашку такий тато і задарма не здався! Надто вже дитячий характер, незрілий.
Марина це зрозуміла не відразу, їй знадобилося майже півроку, поки вона не виставила свого співмешканця за поріг. І той пішов, прихопивши із собою кілька цінних речей із квартири, але про це вони дізналися набагато пізніше.
Шукати його не було сенсу, адже кочове життя могло завести його будь-куди.
Сашкові виповнилося шість років, коли його мамі нарешті пощастило зустріти гідного чоловіка. Степан працював керівником у якійсь фірмі, добре заробляв, жив у окремій квартирі…
…Якось Марина прийшла додому під вечір. Вона відкрила двері своїм ключем і діловито зайшла в квартиру.
-Мамо! – гукнула вона з порога. – Ти тут? Знов щось смажиш, запах аж у підʼїзді стоїть!
Ірина вийшла з кухні витираючи руки рушником.
-Привіт, дочко. Що сталося, чого ти кричиш? – запитала вона.
-Мамо, я хочу жити зі Степаном! – раптом сказала дочка. – Я завтра ж переїжджаю!
Ірина застигла від несподіванки.
-Ти хотіла сказати, «ми» переїжджаємо? – поправила її мати. – А як же ж твій син?!
Марина тільки й махнула рукою.
-Ні, ми поки що вдвох поживемо, притремося. Мамо, він такий хороший, не хочу його одразу лякати всіма цими клопотами. Ну будь ласка!
-Марино, ти взагалі розумієш, що в тебе є син, який любить тебе і постійно сумує за тобою?! – обурилася Ірина.
-Матусю, так я ж заради Сашка стараюся. Адже йому потрібен батько!
Що робити? Відпустила її мама і цього разу. Донька забігала в гості час від часу, щоб поділитися новинами.
Вона виглядала такою щасливою, що Ірина не могла за неї не радіти. І тільки дивлячись на ображені очі онука, щоразу, коли мама йшла, вона не могла вибачити дочці її легковажність.
Може, Ірина й сама робила помилки в житті, але свою доньку вона ніколи не кидала, тому ніяк не могла зрозуміти її зараз.
Марина й Степан прожили разом пів року. Здавалося, вистачило часу, щоб пізнати один одного, але забирати сина вона не планувала, а одного разу і зовсім приголомшила матір новиною.
-Ми вирішили переїхати зі Степаном у Київ. Йому там хорошу посаду запропонували!
-А як же ж Сашко?! – Ірина аж присіла від несподіванки.
-Матусю, ну хай він поки що з тобою поживе! Ми вам гроші надсилатимемо!
-Марино, ти ніби ж Сашку батька шукала, а в результаті тільки собі штани знайшла. Тобі не здається, що це вже перебір?!
-Мамо, де я ще такого знайду? Ось народжу Степану дитину, тоді й Сашка заберемо, обіцяю!
Марина поїхала. Дзвонила рідко, а потім стала ще рідше.
Гроші надіслала тільки раз чи два, і то кумедні суми.
Приблизно через рік Ірина дізналася, що донька все ж таки народила Степану заповітного синочка, але забирати Сашка вона все одно не поспішала.
То грошей не вистачало, то часу, а по суті лише бажання…
Якось Ірина сама зателефонувала дочці і прямо їй сказала:
-Ти як хочеш, а про Сашка можеш забути. Тепер він мій син. Не потрібна йому така, як ти!
Марина не стала виправдовуватися. Такий варіант її цілком влаштовував. Вона вже давно зрозуміла, що Степан не прийме чужої дитини, просто не знала, як сказати про це матері.
З того дня її дзвінки взагалі припинилися, ніби не було у її житті більше ні матері, ні старшого сина.
Наближалося Різдво. Ірина з Сашком ходили по магазинах, купуючи мандарини, цукерки та продукти для святкового столу. У них був чудовий настрій, незважаючи ні на що.
Бабуся, яку вже давно хлопчик називав мамою, вибирала зелений горошок, коли раптом помітила на собі зацікавлений чоловічий погляд.
Вона повернулася, щоб краще розглянути його і побачила стильно одягненого, ефектного чоловіка років п’ятдесяти.
Він з явною цікавістю розглядав її і навіть не приховував цього.
Деколи Ірина забувала, що їй і всього сорок п’ять. Вона вже давно поставила хрест на своєму особистому житті, зосередившись на онуку.
І раптом цей його бурхливий погляд розбудив у ній почуття, які тихо спали десь глибоко всередині.
Чоловік, помітивши її зацікавлений погляд, підійшов, щоб познайомитись.
-Доброго вечора, пані! Чи можу я допомогти вам у виборі такого важливого продукту, як зелений горошок! – пожартував він. – Мене звуть Сергій! І я експерт із зеленого горошку!
-Ірина! – трохи червоніючи, сказала вона у відповідь, а про себе подумала. – «А чому б і ні, адже Сашкові потрібен батько!».
На Новий рік було вирішено запросити ще одного гостя.
Сергій виявився приємним у спілкуванні розлученим чоловіком.
Він мав чудове почуття гумору і добру вдачу.
Через кілька місяців Ірина й Сашко переїхали у його невеликий будиночок в одному з найкращих районів міста, а ще через півроку вони одружилися.
Сашко вперше у житті дізнався, як це, коли в тебе є батько.
Він став називати його татом ще до того, як Сергій одружився з його бабусю.
Тато, до речі, був зовсім не проти…