– Що сумуєш, Ніна Іванівна? – підсіла на лавку сусідка Євгенія.
– Навіт і не знаю, хвилює мене щось. Все життя у місті прожила, працювала. А як на пенсію пішла, заняття собі знайти не можу. Нічого не мило. Подруг близьких зроду не було. Точніше була одна, яка Славка мого відвела, з тих пір зареклася, – чомусь відверто відповіла жінка.
– Так вам треба кудись з’їздити, розвіятися – порадила сусідка. – Або заміж вийти!
Ніна Іванівна замахала руками: – Ти що, Женя, яке заміж. Мені скільки років? А поїхати, то пенсії ледве на комуналку і на прожиття вистачає.
Євгенія задумалася, а потім і каже: – А не хочете на літо в село з’їздити? У мене там родичі живуть. А в них доньці вступати треба. От і обмінялися б. Вони у вас поживуть, ви у них. Ви подумайте. І вони всі справи зроблять, і ви на свіжому повітрі відпочинете.
Прийшла Ніна Іванівна додому, налила собі чаю і задумалася. Все літо сидіти в чотирьох стінах, у спеку сильно по місту не погуляєш. А вечорами переживаєш гуляти, мало що. Нарешті, Ніна поставила чашкою на стіл і сказала: – Один раз живемо! – і вирішила погодитися.
Все так швидко закрутилось. Не встигла вона дати свою згоду, як за два дні стояла перед невеликим будиночком. Хазяйка Олена швиденько пояснила де що стоїть і лежить і тільки пил стовпом за машиною.
– Допомогти? – виглянув з-за рогу нестарий ще чоловік.
Ніна глянула на нього. Руки, одяг брудні, наче з підземелля виліз.
– Обійдуся, – гордо сказала вона і потягла валізу до хати.
– Ну якщо щось, звертайся. Мене Іванович кличуть. Поруч живу, – гукнув він їй услід.
– Ага, робити мені нема чого, як таких у гості кликати, – пробурчав вона.
Ранок був чудовий. Ніна одягла сарафан із метеликами по краю подола і вийшла на ґанок. Тільки підняла голову, подивитися на сонечко, як через хвіртки пролунало
– Хазяйка, молока не хочете купити?
За хвірткою стояла жінка з літровою банкою молока. Ніні так відразу захотілося теплого молочка, і тільки вона відкрила рота, щоб погодитися, як через паркан сказали.
– Не раджу. Я Галину знаю, вона молоко розводить. І сметану в неї не бери, кисляк. Краще он у кінець села сходи до Миколаївни. У неї вся молочка найвищий клас. До неї навіть із міста їдуть беруть, – порадив Іванович.
Ніна зиркнула на нього. А Галина як закричить: – Чого лізеш, не в свої справи. Чого моє молочко ганиш? А зрозуміла. Миколаївна тобі наливає, щоб ти на мене наклепи наводив.
Іванович хмикнув: – А навіщо мені чуже наливати, якщо в мене своєї пів льоху стоїть. Я просто жінку попередив, вона новенька і тебе не знає.
Ніна раптом розсердилася, знайшовся радник, теж мені і сказала: – Давайте, Галино, своє молоко. Із задоволенням спробую.
Зіна зраділо сунула їй молоко до рук: – За грошима пізніше прийду, – і пішла.
– Даремно, – сказав Іванович. – Тепер вона від тебе не відчепиться, – і його кудлата голова зникла за парканом.
Молоко і справді виявилося не таким, як Ніні хотілося. Вона пам’ятала з дитинства бабусине молочко. Тепле, трохи солодке. А тут тепле та з кислинкою.
Галина, як і обіцяла, прибігла до обіду. З великою сумкою.
– Ось я тобі принесла, все наше, натуральне, – і давай виставляти на стіл варення, соління, сметану.
Ніна спробувала заперечити: – Дякую, звичайно, але мені стільки не з’їсти.
Але Зіну було не заспокоїти: – Я вам ще потім грибочків торішніх принесу.
Ніна смиренно запитала: – Скільки?
Зіна назвала ціну. Ну не сказати, що дорого, але зайві витрати.
– Гаразд, візьму. Тільки за умови, що мені більше нічого не треба, – і витягла гаманець.
Галина швидко перерахувала купюри і задкуючи задом до дверей, сказала: – Звісно ні. Більше нічого не пренесу.
А Ніна подивилася на ці запорошені банки і зітхнувши поставила їх під лавку, може потім апетит розіграється.
Олена показала, як йти до річки і Ніна вирішила скупатися і трохи позасмагати. Взяла великий рушник і стежкою пішла до річки. Тільки обрала місце, де скупатися, як із кущів пролунав знайомий голос.
– Не раджу. Тут берег глинистий, забруднетеся, – виліз із кущів Іванович.
– Ви, що стежите за мною чи що? – обурилася Ніна. – Куди не озирнуся, скрізь ви.
Іванович витяг з-за куща вудку: – Дуже мені треба, за тобою стежити. Просто випадково побачив. Ти ж міська, не знаєш нічого. Галина напевно всі давні закрутки тобі продала? – хихикнув він. – А я попереджав.
– Ну попередив та йди звідси вже, – від хвилювання перейшла Ніна на ти.
Він примружився і оглянув її з ніг до голови: – А ти жінка ще нічого. Добре, – посміхнувся він.
Ніна не послухала та полізла у купатися. Як і пророкував Іванович, на берег вона вилізла вся в глині. Лаючи себе, Івановича і все довкола, вона довго відмивалася в бочці з дощовою водою.
Тільки переодяглася, дивиться, знову Галина до неї з сумкою йде. Ніна, швидко, вискочила з дому і заметушилась по двору.
– Іди сюди – покликав її Іванович.
Вона від розгубленості пішла на голос. За яблунею виявилася щілина у паркані і вона опинилася у нього на подвір’ї.
А за парканом гукала Галина.
– Хазйка, де ж ти? Я тобі принесла те, що обіцяла, – голосила вона.
А Ніна з Івановичем, як діти безглуздо хихикали. Нарешті Галина пішла.
– Ось, приставуча, – пробурчав Іванович встаючи з колін і обтрушуючись.
– І не кажи, як рип’ях, – хихикнула Ніна і зібралася лізти назад.
– Куди ти? Галина, жінка, настирлива, мабуть під парканом чатує. Пішли до мене, відсидишся. Я тебе хоч чаєм, пригощу, – запропонував Іванович.
Ніна зніяковіла: – Та незручно якось. Я тебе й не знаю зовсім.
Іванович взяв її за руку: – Пішли. У нас не в місті, церемонії не розводимо.
Так після чаю і задушевних розмов незабаром намічалося весілля. Ніна переїжджає до Івановича. А квартиру у місті вона здавати збирається доньці Олени, яка успішно вступила.
І як не сказати після цього. Випадкова розмова призвела до того, що Ніна Іванівна повністю змінила своє життя. Одна Галина залишилася незадоволеною. Такого покупця втратила.