Ліда затіяла ремонт у квартирі. Спочатку треба було винести стару меблеву стінку.
Ліда з жалем зітхнула. Ні, їй не шкода було старих меблів! Просто мама її дуже любила, чималі гроші за неї заплатила, так раділа…
Але мами не стало рік тому, треба все міняти – і стіни, і підлогу, і меблі. Подали оголошення в інтернет: «Віддам задарма».
Знайшлися охочі на цю розвалюху.
Але спершу треба було її очистити від речей. І Ліда взялася за роботу.
-Оленко, дивися що я знайшла! – покликала Ліда дочку. – Бабуся твоя зберігала, це мої речі з дитинства. Ну, треба ж, я навіть не знала!
У картонній папці лежали малюнки, зошити, листівки.
-Дивись, Оленко, це анкета. Тоді, у вісімдесятих роках, ми давали такі зошити з питаннями для заповнення всім друзям та знайомим.
Дурненькі питання, ну та гаразд, що було, то було. О, а це мій пісняр, ми тут текст пісень записували!
Ой, не можу, чого в ньому тільки нема! Глянь!
Ой, а це мій дівочий щоденник із моїми думками! Оленко віддай! Не читай його, мені соромно!
Олена схопила зошит і почала зі сміхом скакати по кімнаті. Ліда теж реготала і намагалася відібрати у доньки щоденник. Раптом із зошита випав пожовклий конверт.
Ліда швидко підняла його з підлоги, уважно оглянула й застигла від несподіванки!
-Ну треба ж! Скільки років минуло! Це від Іванка, а між іншим – він моє перше кохання! Так, стосунків нас були, як у Ромео та Джульєтти.
Ми з ним в одному таборі влітку були, мені було 12 років, а йому 13.
Весь серпень за ручку ходили, на дискотеці я тільки з ним і танцювали. Він у коханні мені зізнався.
Коли розлучилися, обоє плакали, і він поцілував мене.
Я тоді так схвилювалась… Він жив у селі, і нам батьки не дозволяли приїжджати один до одного, тож ми переписувалися.
-А чому припинили листування? – запитала Олена.
-Ой, уже й не пам’ятаю! Чи то я адресу втратила, чи то він перестав писати. Ось, дивись, що він мені пише:
«Люби мене, як я тебе», – Ліда взялася за живіт зі сміху. – «Чекаю на відповідь, як соловей літа»! Ой, не можу!
-Грішно сміятися з почуттів інших, – сказала Олена. – Сама ти, що йому писала?
-Та такі ж дитячі нісенітниці про кохання, хоча нічого про нього не знала, – Ліда почервоніла. – Ой, дивись, тут на звороті конверта, на зразку індексу написано: «Пиши». Так усе тоді робили.
-Ти не уникай відповіді! – хитро посміхнулася Олена. – То що ти йому писала?
-Та так! Нічого особливого, – Ліда замислилась. – Та це неважливо, мені здавалося, що я його шалено люблю! Він був такий зворушливий, ніжний. Справді, Ромео. І погляд сумний, особливо коли розлучалися. Очі заплакані, червоні. Мені тоді здавалося, що я не витримаю розлуки. Думала, що більшого кохання в мене не буде. Цікаво, де Іванко тепер?..
…Ремонт у бабусиній кімнаті було зроблено. Йшли роки.
Оленка завагітніла, народила сина, Ліда стала бабусею.
Той Іванко з дитинства був геть-чисто забутий. Але доля іноді іронізує, і Ліді ще судилося зустрітися зі своїм коханим…
Діло було на ювілеї колеги Ліди. Вероніка запросила її в кафе, де було багато її родичів та друзів.
Серед них вона побачила чоловіка, риси обличчя якого їй когось дуже нагадували…
-Вероніка, послухай, а хто он той чоловік? – запитала Ліда подругу.
-Іванко, чи що? – уточнила Вероніка. – Це чоловік моєї двоюрідної сестри. Довелося запросити його, хоч він мені й неприємний. Бабій ще той, до всіх чіпляється, до мене хотів залицятися, так я його відшила. Тітка вмовила запросити його. «Зять-зять!», – каже…
Сестра все труситься над ним, переживає, що покине. Бачиш, як на його руці тримається? Я ще переживаю, що він з біленькою переборщить і нахабніти почне. Від нього всього можна очікувати!
Від несподіванки Ліда аж прикрила рота рукою!
Точно! Це її Іванко! Ні, він не погладшав, але явно вже перебрав. Сидить із напівзаплющеними очима, лікті на столі, і щось по-хамськи доводить своєму візаві – худенькому чоловікові у строгому костюмі.
Його за лікоть руками тримала жінка і благала закінчити суперечку.
Ліда помічала, як він раз у раз кидав на неї погляд.
У кафе було жарко, Ліда вийшла надвір, щоб провітриться. За хвилину там з’явився Іван. Він підійшов до Ліди.
-Ось дивлюсь я на тебе і не розумію – де я міг тебе бачити? – спитав він. – Ти у нас працювала?
-Ні, я з вами не працювала! – зітхнула Ліда.
Іванко гикнув і дихнув їй в обличчя тим самим непередаваним ароматом.
-Я від тебе не відчеплюся, поки не згадаю! Ти буфетниця в нашій їдальні?
-Та ні! – роздратовано відповіла Ліда. – Щоб не напружувати пам’ять, я скажу – ми в дитинстві були разом у таборі! Ось і все, Іванку!
-Так? – Іван гикнув і щось пробурмотів спересердя. – А в якому саме? І що у нас було кохання? Якісь шури-мури? Нагадай мені, бо я не можу згадати! А хочеш до тебе поїдемо? Я тільки Лариску додому відправлю. Вона в мене шовкова, моє слово для неї закон! Ти заміжня?
-Так, – збрехала Ліда.
Їй зовсім не хотілося казати цьому «Ромео», що вона давно розлучена.
-Я давно і щасливо одружена!
-Ну чоловік не стінка – посунеться! – Іванко схилився над Лідою і знову гикнув.
На її щастя надвір вийшла Лариса. Вона якось тривожно глянула на Ліду, взяла за лікоть чоловіка і почала благати:
-Іванко, ну досить вже! Поїхали додому, там діти чекають, ну годі.
-Лариско! – строго сказав Іванко. – Відчепися!
Ліда повернулася у кафе, посиділа поруч із ювіляркою ще пів години і зібралася додому.
Ідучи, вона бачила, що Іванко змагається на руках з якимсь чоловіком на кшталт нього, поставивши лікті на стіл, а Лариса трясе його за плече і мало не плаче, благає поїхати додому…
-Оленко, пам’ятаєш, той лист, який писав мені Іванко з табору? – уже вдома за чашкою чаю спитала Ліда у дочки. – Так ось я його сьогодні бачила…
Ліда розповіла про цю зустріч. На деяких моментах вони сміялися – Ромео вже не той!
І як він міг перетворитися на такого типа з такого ніжного й лагідного хлопчика?! Дивні зміни.
Але все ж таки вони найбільше шкодували Іванкову Ларису… Ну не можна ж бути такою безхарактерною й поступливою…
Ось таке воно виявилось перше кохання у Ліди…