Коли Микитенки переїжджали до нової квартири, до них на прощання прийшли колишні сусіди з квартири навпроти, Любов та Віктор.
Вони були старші за Микитенків років на п’ятнадцять.
– Переїжджаєте, значить. І правильно! Вчотирьох у двокімнатній тіснитися, це важко, по собі знаємо! – сказав Віктор.
– У вас діти, хлопець і дівчина ростуть, розселяти час…
Сусіди, як у воду, дивилися. Ця обставина і стала приводом для переїзду Валерії та Олексія.
– А домашній телефон у вас там буде? – Запитала Люба.
Питання не було пустим: вона працювала на телефонній станції на керівній посаді.
– Немає там телефону, – сумно відповіла Валерія.
– Зараз у всіх мобільні, мабуть, обійдемося без нього… – підхопив Олексій.
– Ну не скажи, Олексію. Не обійдетесь! Абонентська плата невелика, зате жодних проблем. Завжди додзвонитися можна і говори, скільки хочеш.
А яка у вас там адреса?
Валерія назвала.
— Та не може бути! А номер квартири?
– Сто перша… – нічого не розуміючи відповіла Валерія. – А що? У гості хочете приїхати? Так чекаємо на новосілля!
– Це звичайно добре, дякую, – засміялася Люба. – Просто, не втомлююся дивуватися, до чого ж світ тісний! Вашою сусідкою буде моя співробітниця Ірина. Вона дуже гарна жінка! Ви з нею точно потоваришуйте! Вона вам телефон і встановить.
Живе Ірина у сто тринадцятій квартирі, – повідомила Люба. – Це п’ятий поверх!
Ось так, ще не переїхавши, Микитенки вже заочно знали одну із сусідок – Ірину.
…Переїзд відбувся на травневі свята. Валерія мила вікна.
Квартира була на першому поверсі, кутова, торцева, на що вистачило грошей.
У Ірини була така сама квартира з планування, як з’ясується пізніше.
“Перехідна сусідська дружба – цікаве явище” – посміхалася Валерія, намиваючи скло.
І раптом вона побачила під вікном бабусю у високому береті, яка прогулювалася…
Вона ненароком сканувала вікна Валерії, на яких ще не були повішені штори.
– А ви нові сусіди? – Запитала бабуся, порівнявшись.
– Так! Я Валерія, а чоловіка звуть Олексій, – привітно посміхнулася вона, не припиняючи роботи. – А вас як звуть?
– Я Тамара Іванівна з п’ятого поверху! – гордо відповіла бабуся. – А машина червона – ваша?
– Так.
– А дівчинка ваша йде?
– Де? – Виглянула Валерія і справді побачила свою Марійку.
– Наша! Ось ви уважна яка! – Захопилася Валерія.
– Та спостережлива просто. Посада в мене така раніше була, ось, увага і виробилася. А он і моя Іринка йде з магазину, – ласкаво сказала Тамара Іванівна.
– Ваша Ірина? У сірому пальті?
– Ну так! – гордо кивнула бабуся. – Її всм так і називають – Ірина.
– Вона ваша дочка?
– Ну ні, що ви! Невістка. Гаразд, ми підемо додому, – попрощалася з Валерією нова знайома.
*************************************
Валерія з того часу бачила Тамару Іванівну часто, можна сказати, регулярно.
Бабуся невтомно, в будь-яку погоду, був дощ, туман чи вітер, виходила гуляти.
Валерія була у відпустці. Вона спеціально підібрала її на момент переїзду.
Тамара Іванівна дуже любила спілкуватися, тож незабаром Валерія дізналася багато подробиць.
Живуть невістка, син, їхня дочка Олена та сама бабуся вчотирьох. З того часу, як Андрій одружився в дев’яностих на Ірині, так і живуть.
Спочатку молоді грошей не мали на окрему квартиру, а потім і звикли жити таким складом.
Особливо передумали роз’їжджатися, коли внучка у Тамари Іванівни народилася, що збіглося з її виходом на пенсію…
… Бабуся не дарма була такою уважною до дрібниць.
Виявляється, працювала вона в одному з перших копіювальних бюро їхнього містечка.
Тамарі Іванівні довелося вчитися сканувати, копіювати, міняти картриджі і розбиратися в новій невідомій нікому техніці, оскільки її поставили старшою.
Ніхто не хотів зв’язуватися із цим невідомим апаратом і платити збитки за випадкову поломку, а вона не побоялася…
– Тамара Іванівно, я захоплююсь вами, – щиро сказала Валерія, прослухавши цю історію.
– Та що я? Іриною захоплюватися треба.
– Тому що ви стільки років змогли з нею уживатися?
– Та що з Іриною уживатися? Має характер золотий! А ось не всі знають, що вона здійснила маленький сімейний подвиг. Навіть два.
– А які? – Зацікавилася Валерія.
– Народила, всупереч прогнозам лікарів, і врятувала мене від «того світу»…
*************************************
Минуло кілька днів. У двері Валерії постукала жінка. То була Ірина.
– Здрастуйте, – посміхнулася Валерія. – Ну, нарешті познайомимося! Я про вас уже стільки чула, що маю відчуття особистого знайомства!
– Мені про вас теж і Люба і свекруха багато розповідали, – одразу пішла на контакт Ірина. – Я з приводу телефону зайшла. Ставитимемо?
– Будемо!
– Я все дізналася за завданням Люби. Технічна можливість установки є.
– Гарні новини! У мене якраз є мама похилого віку, їй тепер дзвонитиму, – зраділа Валерія.
Тут у вікні майнув знайомий берет.
– Он вона, ваша бабуся, гуляти пішла, – кивнула Валерія у бік вікна.
– Ох вже ця бабуся, – насупилась Ірина.
– Чого? Вона мирна така, товариська. Про вас дуже добре відгукується…
– Невже? – на обличчі Ірини відбилося непідробне здивування. – Не вірю!
– Золота, каже, Ірина моя…
– М-дааа … Чудеса! Це після недуги вона, вона змінилася… А раніше… Скільки ж я від неї плакала!
– Не віриться! – Похитала головою Валерія.
– Так, повірте! Син у неї завжди гарний був, а я вічно не права. То я була пустоцвітом, народити не могла. Потім народила – чому таку маловагову дочку народила? Потім чому вона в тебе нічого не їсть? Чому ти просиш мого сина підробляти у таксі? Прання закинула в машинку, чому мої кофти теж не поклала заодно… Господи… Коли вона була маленькою начальницею у своєму бюро, свекруха була просто нестерпною! Висока відповідальність за людей та дороге обладнання створювало їй стрес…
Тільки, коли я їй запропонувала залишити роботу і сидіти з онукою, вона трохи стала добрішою…
– А погодилася одразу сидіти з нею?
– Ледве вмовили! Оленка нездужала без кінця, а ми з чоловіком працювали з ранку до ночі.
– Та вам пам’ятник треба поставити! Як ви все це пережили? Характер свекрухи, дитячі недуги, спільний побут?
– Та всі так живуть, не ми перші, не ми останні! Наша бабуся, якби жила одна, вже не жила б…
– А що сталося? Мені Тамара Іванівна щось казала…
– Її ж швидка забрала. Добре, що вчасно викликала
– Як? А по ній не помітно!
– Вчасно я вхопилася! П’ять років тому це було. Зварила я борщ. Олена була в інституті, Андрій на зміні. Покликала я бабусю обідати. Вона прийшла, сіла на табурет, мало не промахнулася. Сидить, розгублена така. Я: “Мамо, ви чого така?” А в неї погляд порожній. Зачерпнула вона ложкою борщ, і повз рота! Ну тут я “Швидку” терміново викликала.
Приїхали та її госпіталізували. Сказали, що я швидко зреагувала, дорогоцінний час не прогавила…
– А вона у вас молодець! – сказала Валерія.
– Так! Цілеспрямованість приголомшлива! О восьмій ранку йде гуляти пішки, з п’ятого поверху, у вісімдесят два роки! Не пропускає прогулянки. Що сказали виконувати – слухається!
– Я захоплююсь вашою родиною, – щиро сказала Валерія. – Вами, вашою бабусею. Дочка у вас також така вихована, Олено.
– Дякую! Ми так дружно жили не завжди, – сказала Ірина. – І, якщо чесно, ви мене дуже здивували, що Тамара Іванівна мене хвалила…
– З великою теплотою відгукувалася, – підтвердила Валерія.
– Не минуло й півжиття… – пробурчала Ірина і налаштувалася йти додому. Але видно було, що їй дуже приємно.
– Передавайте привіт Тамарі Іванівні!
– Обов’язково передам! Валерія, у суботу будьте вдома та купіть телефон. До вас приїдуть його ставити.
А я піду, сиру голландського куплю свекрусі. Вона його дуже любить… Дивна людина! Чому мені особисто не сказати, що вона задоволена мною? Всім каже, тільки не мені! – бурчала, йдучи, Ірина.
А Валерія дивилася їй услід і посміхалася. Які ж у неї класні сусіди!