Катя та Михайло дружили ще зі школи. Потім в училище одне пішли. Михайло завжди хотів бути кухарем, дуже любив готувати і вигадувати щось особливе. Особливо добре у нього виходили супи та соуси. Брат і сестри завжди питали його:
– Михайле, та в тебе талант. А що ти додав туди і скільки?
– Усього потрохи. Сам вже не пам’ятаю. Завжди куштувати треба. Відчувати.
– Ну, ти хитрун. Секрети свої не видаєш.
Ріс Михайло в багатодітній сім’ї і був старшим. От і доводилося йому займатися домашніми справами.
Катя просто не знала, не визначилась із вибором, тому й пішла разом із ним. Вона у батьків була єдиною дитиною. Її брата не стало у дитинстві, а більше мати завагітніти не змогла. Та й батько Каті пішов від них, а невдовзі і його не стало. Так Катя і залишилися з матір’ю удвох.
Михайло з Катею вчилися, дружили. Після закінчення училища Михайло зробив пропозицію. Весілля мало відбутися у квітні. Збирали гроші на весілля та на оренду житла.
Щасливе життя похитнулося в одну мить. Михайло повертаючись з роботи на машині, і сталася біда.
Потрібно було тривале відновлення, але прогнози були добрі.
І ось тут сталося зовсім несподіване.
Михайло з Катею разом ще не жили. Куди його привезти після виписки? Додому. До батьків.
Батьків на виписці не було. Батько був у відрядженні, але мати могла приїхати. І брат, міг і сестри.
Але прийшла лише Катя. Що робити? Найняла спеціальну машину. Попросила однокласника. Привезли Михайла до його батьків.
– Навіщо ти його привезла, у мене й так повна хата людей. (Насправді троє, окрім Михайла.) А за ним догляд потрібний. Гроші. А в мене й так ледве вистачає. – сказала тихо мати Каті, ховаючи від сина очі.
– Як? Ви ж мама, сім’я. Я приходитиму, допомагатиму, – тихо сказала Катя.
– А ти майже дружина. Ось і доглядай його. Забирай його собі, – стояла на своєму мати.
– Дякую мамо. – відповів син, він все чув, – ти ще почуєш про мене.
Катя, більше жодного слова не сказала. Забрала Михайла і пішла. Машину вони вже відпустили, однокласник також пішов. Ніхто не чекав такого.
Пролунав дзвінок від мами.
– Катрусю, як там Михайло влаштувався? Добре доїхали? Чому ти плачеш? – здивувалася мама Каті.
– Мамо. Нам потрібно терміново знайти квартиру, – плакала в слухавку донька.
– Яку квартиру? Ви де? – не зрозуміла мама.
– Ми біля вокзалу. Для нас квартиру. У нас є гроші, на весілля збирали, – пояснила донька.
– Давай вдома мені все розповісте. Я зараз приїду, допоможу тобі.
Вислухавши дітей мама одразу ухвалила рішення.
– Жити можна у нас. Я не проти. А гроші залиште, вам потрібно на відновлення. Ми будемо з Катею працювати, а тобі, Михайло, треба відновлюватись. Що там тобі прописали, треба все робити. Не переживай. Все добре буде.
– Дякую. Я не очікував, – з сльозами на очах, сказав Михайло.
– Ну що ти. Все буде добре, – сказала мама.
Мама з Катею працювали. Вечорами Катя возила Михайла на процедури. А вдень він сам займався вдома. Коли жінки приходили з роботи на них чекала смачна вечеря. Михайло для них ще й готував.
Рік зусиль не пройшов даремно. Михайло все зміг, і підвівся. Він дуже старався.
Настав той довгоочікуваний момент, коли він повністю відновився і знову міг вільно ходити.
Михайло та Катя одружилися. На весіллі були присутні лише найближчі: мама Каті. Своїх батьків він навіть не повідомив. Мати дзвонила дуже рідко, про свої успіхи він їй не розповідав. А батько? Він завів собі іншу родину та поїхав. Брат і сестри ніколи не поцікавилися його станом. Ось така велика, дружня родина.
Михайло почав працювати. Він із задоволенням готував. У його планах було відкрити щось своє, тільки він не знав що. Разом із Катею вони вирішили відкрити маленьке сімейне кафе.
Минув час. Їхнє сімейне кафе приносило вже добрий дохід. Бабуся, мама Каті, допомагала з двома онуками. Усі вони жили разом. Михайло і теща чудово ладнали.
Якось у кафе з’явилася мати Михайла. До неї дійшли чутки, що її син відкрив кафе.
– Привіт, Катю. Як поживаєте? Як Михайло? Зовсім зазнався, із сім’єю спілкуватися не хоче, – з порогу сказала вона.
– А ви самі багато з ним спілкуватись хотіли? – відповіда питанням Катя.
– Хто старе згадає, тому.…
– А хто забуде, тому…
– Розумні ви всі, молоді, – не давши домовити, відповіла мати Михайла, – а Михайло де?
– Михайло в дитячий садок пішов, сьогодні його вже не буде.
– Передай, хай подзвонить. Справа в мене є до нього.
– Я подумаю.
Звичайно вона ввечері сказала Михайлу про матір.
– Подзвоню. Цікаво, що їй треба. А щось треба, це точно.
Матері були потрібні гроші. Наймолодша сестра Михайла не змогла вступити на бюджет і за навчання треба було платити. А замахнулася на університет у Києві. Плюс на житло плюс на їжу плюс на одяг.
– Мамо, з її ставленням до навчання в училищі нехай іде. Я не маю зайвих грошей для вас.
– Це твоя сестра!
– А я твій син! Пам’ятаєш? Як нездужав не потрібний був, а з грошима – будь ласка. Почула про мене? Я обіцяв тобі.
– Ну, на роботу її візьми.
– Ким? Прибиральницею?
– Якою ще прибиральницею?
– Ні, – Михайло натиснув на відбій.
Життя триває. Михайло має чудову сім’ю. А у його дітей чудова бабуся.