Наталка розплющила очі. Тиша… Тільки дрібний, неприємний дощ барабанить по даху на вулиці. Всі ще сплять. Молода жінка, посміхаючись перевела погляд на годинник. Ну звичайно. Ось що означає звичка. Пів на сьому. Можна було ще поспати, адже сьогодні субота, вихідний. Наталка обернулася на бік.
– Посплю ще трохи,— подумала вона, і заплющила очі…
Несподівано задзвонив телефон. Наталка підскочила, шукаючи очима його по кімнаті. Нарешті знайшла. В іншій кімнаті. Поставила заряджатися ввечері та й забула. У своєму ліжку заворушилась донька.
– Мамо, хто там?
Наталя взяла слухавку. Дзвонила зовиця, сестра чоловіка.
– Тітка Люба. Спи ще. Рано, – сказала Наталка до доньки.
Марійка відвернулася до стіни. І мирно засопіла далі.
– Алло.
– Привіт, рідня, – бадьорим голосом промовила Люба.
– Привіт, Любо. Сталося що? – здивувалася Наталя.
– Чому… Нормально все у нас, – відповіла Люба.
– А чому рано так дзвониш? – запитала жінка.
– Та я сьогодні в першу зміну. На роботу збираюся. А потім переживаю, що забуду…, – пояснила зовиця.
– Аааа…
– Я запитати дзвоню. Ви завтра як… Вдома будете? – почала здалеку Люба.
– Ну так, – коротко відповіла Наталка.
– А Сашко?
– Так, у всіх вихідний. А що?
– У гості хотіли до вас заїхати. Завтра теж всі вдома. Думали, куди б поїхати. Вдома вже набридло. Сумно.
– Аааа… Ну… Приїжджайте. Посидимо, – усміхнулася Наталка.
– Ну все, бувай тоді. Чекайте… До обіду під’їдемо, – сказала Люба і поклала слухавку.
Наталя важко зітхнула та поклала телефон на стіл. Вона недолюблювала цю нахабну родичку. До себе якось вони неохоче кликали, а ось у гості приїжджали із постійною регулярністю. Але, що поробиш, рідня… Чоловік образиться. Сестра все ж таки… Через годину розбудила чоловіка.
– Сашко, вставай. На ринок треба з’їздити, – сказала Наталка.
– Навіщо? – здивувався, ще сонний чоловік.
– Продуктів підкупити. Сестра твоя завтра всією родиною до нас зібралася. А в нас нема нічого, – пояснила дружина.
– Ой… Так прямо і нічого, – буркнув Сашко.
– Вставай, сказала. Бо все без нас розберуть…
Закупилися на повну, витративши порядну суму грошей. Спекла пару пирогів, тортик. А в неділю, Наталка поставила будильник, щоб почати готувати раніше. Робота закипіла. До першої години дня, Наталка оглянула накритий стіл. Залишилась задоволена. На столі, вкритому красивою тефлоновою скатертиною, красувалися фрукти та ковбасна нарізка з сервелату та апетитної шинки, сирна нарізка, запечене в духовці м’ясо, смажені з часничком баклажанчики, пара салатів, фаршировані грибочки… Чоловік, на вулиці вже досмажував шашлички, а в духовці допікалася приготовлена за новим, оригінальним рецептом поділена навпіл картопля в мундирі, залита майонезом з дрібно порізаними грибочками, зеленню та тертим сиром… Ну і трохи напоїв для апетиту та підтримки розмови…
Гості в повному складі, що складається з зовиці, її чоловіка, двох дітей підлітків і дорослої доньки, Насті, що прихопила з собою ще свого нареченого з’явилися, як обіцяли, прямо до обіду. Люба задоволено посміхалася у передчутті приємного обіду. Годували тут і справді завжди ситно і смачно.
Назустріч вибіг маленький Сергійко. Несміливо виглядаючи з-за маминої спідниці тихо промовив: «Доблого дня».
– О, Сергійку, привіт! Це ще що за «доблого дня». Тобі вже п’ять років! Настав час правильно говорити!
Сергійко похнюпився. За нього відповіла мама: «Нічого, навчимося»…
– А я тобі нічого й не привезла, малюче. Поспішали, і в магазин не заїхали, – сказала Люба.
– Та, нічого, у нього все є, – усміхнулася Наталка.
– Та я знаю, – вона зловтішно примружила очі, – що є у вас…
Тепер похнюпилася сама господиня…
Тут увійшов Сашко із шашличком, що смачно пахнув . Всі загомоніли та перемістилися до столу.
– Ой… Ну у вас, як завжди… Достаток, – Люба переглянулися зі старшенькою Настею, – багато живете…
– Так… Вас чекали…, – усміхнулася Наталка.
З’їли приготовлене швидко, з апетитом, запиваючи, як годиться не дешевими напоями… Коли прийшла пора чаювання, наречений Насті, запитав: – Тітко Наталя, а лимончика немає у вас?
– Ой… Ось про лимон то я й забула, – захвилювалася господиня.
– Шкода…Так з лимоном хотів чаю… Ви вже наступного разу купіть, – сказав хлопець.
Наталя здивовано пробурмотіла: “Ну, купимо, звичайно”…
– Ой, а про пиріг то я забула! – раптом згадала господиня.
– Нічого, ти нам, тітко Наталю, з собою поклади! Вдома, з чайком з’їмо, – сказала Настя.
– Ну добре…
Пізнього вечора, провівши гостей, втомлена Наталя схаменулась: – Ой, а на роботу то я що візьму, з’їли все…
Чоловік докірливо хитнув головою: – Могла б все підряд не викладати.
– Так твоя ж сестричка…, – не витримала Наталка.
– І що? – розвів руками Сашко. – Вони тебе такими столами зустрічають?
Та тільки зітхнула.
– Ні. Люба на день народження солоні огірки та пюре зварганила і вистачить…, – тихо сказада жінка.
– Саме так. А ти щоразу викладаєшся, – пояснив Сашко.
– Ну, незручно якось, гості ж…
А за кілька днів пролунав дзвінок. Дзвонила двоюрідна сестра Сашка, Тетяна.
– Наталко, привіт, – вигукнула Тетяна в слухавку.
– Привіт, – привіталася Наталка.
Поговорили, поділились новинами. А потім, Таня ненароком запитала: – Наталю, чула у вас гості у вихідні були?
– Так, Люба із сімейством приїжджали, а що? – здивувалася Наталка.
– Ні, нічого… Я тобі пораду дати хочу, – раптом сказала Таня.
– Не зрозуміла?
– Ти, Наталю не ображайся, але…
– Що?
– Даремно ти їх приймаєш так.
– Чому?
– Не варті ці люди того, розумієш. Люба, хоч і сестра мені, а все ж негідниця вона ще та…
– Говори…
– Дзвонить мені вчора і давай всяке на вас говорити. І стіл ти накрити нормально не можеш, і шашлики у вас не такі… Уявляєш, каже, картоплю в мундирі, нечищену на стіл поставила…
– Ну нічого собі, в мундирі, значить… Гаразд…
– Ти, Наталко, не ображайся. Я, сама знаєш, не люблю пліткувати, тільки знахабніли вони до кінця. Та й по собі знаю, як вони можуть подякувати…
У Натлі на очах виступили сльози…
– Та ні… Дякую, що сказала. Тепер точно вистачить! Довго я терпіла, хватить!
Через місяць у суботу, Люба запропонувала чоловікові: – Що, може поїдемо завтра, пообідаємо до Сашка та Наталки, а то щось, готувати нема бажання…
І знову подзвонила Наталці з черговим оповіщенням, що вони їдуть у гості… Наталя зловтішно посміхнулася : – Звичайно, приїжджайте…
Цього разу вона не стала метушитися. Все пішло зовсім не за запланованим сценарієм Люби…
У неділю на порозі стояла вся родина, в повному складі. Сергійко вже не чекаючи гостинця, продовжував грати у своїй кімнаті. Наталя посміхнулася: -Проходьте…
Люба насамперед зазирнула на кухню. Великий овальний стіл стояв порожній. Лише посередині самотньо стояла ваза з дешевенькими печивами з назвою «До кави».
Вони посиділи у вітальні, поговорили ні про що. Нарешті, господиня чемно запропонувала: – Може чаю?
– Ну давай…, – буркнула Люба.
В очах гостей стояло мовчазне запитання: – А що, годувати не будуть?…
Вони пройшли на кухню.
– А я сьогодні спала так добре, хоч виспалася, – промовила господиня, розливаючи кип’яток по чашках, – тільки приготувати нічого не встигла. Ну, нічого, поїдете, я вже тоді й за приготування візьмуся…
– А лимона нема, тітка Наталя? – знову запитав наречений Насті.
– Ні… немає… Та ми й не п’ємо з лимоном… Зате смачна заварка, з м’ятою…
– Так … Пахне приємно, – неохоче сказала Люба, – своя?
– У нас у саду м’ятка розрослася. Сушу на зиму та заварюю….
– А цукор, тітка Наталя, забула покласти, – сказала Настя.
– Ой, та у нас немає цукру. Все Сашка прошу заїхати купити, а він забуває…
– Аааа…
– Ой, може хтось їсти хоче. У мене вчорашня картопля залишилася. Нашвидкуруч у мундирі зварили, з оселедцем їли. Тільки оселедця немає. Весь з’їли…
– Та ні… Ми, мабуть, поїдемо вже…
З кислими обличчям гості швиденько збиралися додому, так і не пообідавши… Наталці було трохи ніяково. Навіть якось незручно і гірко. Вона зітхнула: – Ну чому так, га? … З того часу візити родичів обмежилися тільки святами.
А справді… Чому так? Чому, часто ми, у відповідь на добре ставлення не просто не отримуємо взаємності, а лише чорну невдячність, засудження, упереджене ставлення… Чому?