Якщо в сім’ї все добре й стабільно, хіба ж будеш дивитися на всі боки, й шукати собі кохання?
У родині Надії все так і було – рівні стосунки з чоловіком, дочка старшокласниця, розумниця й красуня, робота, квартира…
На решту ні часу, ні сил вже не залишалося. І звідки взятися цій несподіваній любові?
Але, як то кажуть, не зарікайся… На дні народження в знайомих Надія зустріла свого колишнього однокурсника.
Він залицявся до неї в інституті. Їй навіть здавалося, що вона була закохана в нього…
Але її чоловік Сашко виявився спритнішим.
Налетів вітром, закрутив, захопив, заміж покликав…
Гості почали підніматися з-за столу, розім’яти, так би мовити, ноги. Її чоловік теж вийшов на балкон.
-А він змінився, – думала Надія, роздивляючись свого колишнього однокурсника. – Змужнів, став впевненим в собі й привабливим, треба віддати йому належне. Чоловіча харизма аж через край. А погляд…
Від нього Надію немов огортало м’якою теплою ковдрою. А серце мліло і щеміло від незрозумілого хвилювання та радості.
-На інших жінок він так не дивиться. А вони явно проявляють до нього інтерес. Втім, жінки люблять вигадувати собі почуття там, де їх нема і не може бути. Чистий флірт і нічого більше, – думала вона, дивлячись на Євгена.
-Ходімо потанцюємо? – він підійшов і простяг їй руку.
А чому, власне, ні? Надія вклала у широку долоню Євгена свою руку.
-Сашко затримався на кухні, залишив її одну. Нехай понервується, коли побачить мене з Євгеном, – думала вона.
У ній прокинулося забуте вже дівчаче бешкетництво.
Вони повільно тупцювали на вільному від меблів і накритого столу п’ятачку біля вікна разом зі ще однією парою.
-Ти стала ще гарнішою, – погляд Євгена розбурхував Надію, хвилював, змушував червоніти від збентеження.
-Та облиш ти. Набрала після пологів, ніяк не можу скинути кілограми ці.
Вона старанно відвертала обличчя вбік, і подих Євгена лоскотав їй скроню.
-Навіщо? Тобі не треба худнути…
Його гарячі долоні гріли її спину через тонку тканину сукні.
-Ти переоцінюєш мене, – Надія підняла на нього очі й одразу відвела.
-Зовсім ні. Тобі так личить, що дивлюся і не можу надивитись. Надійко, я ж відчуваю, я бачу, що не байдужий тобі. Ти намагаєшся тримати дистанцію – чоловік, дочка і таке інше. Я знаю, ваші почуття з чоловіком давно охолонули, дочка виросла.
-Звідки ти знаєш?
-Ти у тому віці, коли розум голосніший за серце. Але ти не можеш заперечувати, що відчуваєш зараз почуття хвилювання та трепету. Я ж бачу. І про Сашка ти здогадувалася. Але тобі зручніше було не помічати очевидного… Втім, не моє це діло…
-Саме так. Навіщо ти мені це кажеш? – Надія зупинилася і відсторонилася від Євгена. – Ти прийшов сам? Без дружини? Шукаєш старіючих панянок? – досить різко запитала вона.
-Моєї дружини не стало десять років тому, – сказав просто Євген.
-Пробач… Пробач, Євгене… Я не знала…
Музика закінчилась. Євген відпустив її, і Надія відчула, як там, де щойно були його гарячі долоні, тепер холод. Вона пішла на кухню, щоб відчинити вікно й подихати прохолодним повітрям.
Вона потягла на себе двері, забігла на кухню і оторопіла.
Біля вікна обіймалася пара… Чоловік і жінка.
Її Сашко, її чоловік обіймав і цілував якусь жінку прямо тут, на кухні їхніх друзів…
Вона не вірила своїм очам. Виходить, Євген був правий?
Надія позадкувала назад, зачинила двері і кинулася геть з квартири.
Надворі було сиро і прохолодно. Поки всі сиділи за столом, пройшов дощ. Надія так поспішала, що забула захопити плащ і сумочку. У неї не було грошей на таксі і ключів від квартири. Доведеться повернутися…
За спиною почувся звук кодового замка, кроки. Надія була впевнена, що це Сашко вийшов за нею.
-Прохолодно, – пролунав голос Євгена поряд, і її плечі накрив плащ. – Таксі викликати?
Надія обернулася до нього. Євген тримав у руці її сумочку.
-Дякую, – голос здригнувся від ледь стримуваних сліз.
-Вибач, він зраджував тобі ще тоді, в інституті. Але ти нічого не помічала. Не хотіла помічати…
-Звідки ти знаєш?
-Чоловіки люблять хвалитися своїми перемогами. Ходімо. Я проведу тебе…
Вони йшли вечірнім містом і розмовляли. Надія розсіяно відповідала на запитання і все намагалася згадати – їй здалося, чи вона справді зустрілася поглядом із Сашком там, на кухні, у відображенні на вікні? Він не міг не чути, як вона увійшла. Але не побіг за нею, дозволив піти. А Євген навіть сумочку приніс…
-Про що ти думаєш? – зупинив її роздуми Євген.
-Про те, що я хороша вірна дружина, маю горою стояти за свого чоловіка, але чомусь слухаю тебе й вірю.
Вона помовчала.
-Така гарна, що чоловік перестав мене помічати… – Надія зітхнула. – Усі ви однакові. Пристрасть минає, і ви шукаєте її на боці, з іншими жінками…
Надія зупинилася біля будинку.
-Ми прийшли.
-Дочка готується до іспитів? – Євген кинув погляд на вікна її квартири.
-Ти й це знаєш? Де мої вікна? – здивувалася Надія, простеживши за його поглядом. – Ти стежив за мною? Вирішив помститися? Навіщо все розповів про Сашка?
-Вгадала. Тільки не тобі, а йому. Ти мені дуже подобалася, а він… Він не заслужив тебе. На чай не напрошуюсь. Бувай.
І Євген пішов геть, не озираючись.
Надія повільно піднялася в квартиру.
-Ти чого одна? Де тато? – у коридор вийшла Іринка. – Ви посварилися?
-Ні. Я просто втомилася. Тато скоро прийде. Якщо прийде, – буркнула вона собі під носа, щоб донька не чула.
Сашко прийшов через годину з винним і якимось рішуче налаштованим виглядом.
Вони всю ніч з’ясовували стосунки, кричали один на одного пошепки на кухні, щоб не розбудити Іринку.
Спочатку чоловік відпирався, мовляв, нафантазувала собі щось. Але потім зізнався у своїх зрадах.
-Іди. Думаю, тобі є куди, – Надія стомлено відвернулася.
Чоловік пішов, гримнувши дверима, аж коли вже розвиднілося.
Лягати не було жодного сенсу – через дві години вставати.
Надія міряла кроками кімнату. І що тепер? Як жити одній вона не уявляла.
Навіщо вони пішли на цей день народження? Тепер життя не буде колишнім. А яким буде?
Сашко не повернувся по речі ні через день, ні через тиждень.
Надія чекала, але не дзвонила. Картала себе, що не стрималася, що зіпсувала спокійне життя. Тепер не треба бігати в магазини, готувати на вечерю м’ясце.
Вони з дочкою задовольнялися меншим. Не треба прати щодня сорочки й шкарпетки. Звільнилося багато часу для себе.
-Одним словом, у кожній втраті є щось хороше, – думала Надія.
Якось вона повільно йшла з роботи, як раптом Євген перегородив їй дорогу, ставши на її шляху.
-Привіт. З роботи? Вибач, я став причиною вашого розлучення.
-Ти як завжди добре обізнаний, – уїдливо сказала вона, але серце знову радісно защеміло в грудях.
-Відкрию тобі таємницю. Ми бачилися з Сашком. Посиділи в кафе.
-Як? – ахнула Надія. – А де він живе? Чому не приходить додому, хоч би по речі?
-У нього давно є жінка. І речі теж. Ти багато про чоловіка не знаєш…
-Що ж…
-Слухай, я шукаю подарунок на ювілей співробітнику. Не придумаю, що подарувати людині, яка має все є. Допоможеш? – він з надією подивився на неї.
-Ходімо, – і Надія повела Євгена в антикварний магазин.
Час є. Його в неї надто багато тепер…
Вони вибрали старовинний набір із чотирьох фужерів.
-Як добре, що я тебе зустрів. Я б і не здогадався. А давай в кафе посидимо? Або …
-Або… Запроси мене до себе, – раптом сказала Надія.
Квартира Євгена була холостяцька. Речі валялися всюди – на стільцях, дивані, на підлозі…
-Їсти хочеш? У мене є тільки вареники. Можу зробити яєчню, – Євген метушливо збирав розкидані речі.
-А діти у вас із дружиною були? – обережно спитала Надія.
-Ні. Не вийшло. Через це ми були віддалилися один від одного. Але чаєм я тебе пригощу, – Євген поставив чайник на плиту.
Він пив чай і згадував інститут. Надія з подивом розуміла, що не відчуває ніяковості, ніби й не було цих двадцяти років.
Але настав час іти. Вона подякувала за чай і встала з-за столу. Євген теж підвівся. На одну коротку мить вони застигли, дивлячись один на одного, а потім подалися назустріч один одному.
Перший поцілунок був довгим і ніжним. Так Надія цілувалася тільки зі Славком у десятому класі. Потім з чоловіком… Але останнім часом він тільки по-дружньому цілував її в щічку…
…Коли Надія прокинулася, сонце ще не піднялося над дахами будинків. З ванної чувся шум води. Вона скочила з ліжка і швидко одяглася.
Схаменулась, що не подзвонила дочці, не попередила її. Хотіла зателефонувати, але телефон розрядився. З нею такого не траплялося жодного разу у житті – забути про дочку. Помутніння якесь…
Надія квапливо бігла по пустих вулицях міста, відчуваючи незвичайну легкість, як у молодості.
Добре, що вони не зустрілися з Євгеном. Не довелося ніяково дивитись один одному в очі, підшукувати якісь слова.
Вдома Надія пішла в душ, випила кави. Дивно, але вона не відчувала жодних докорів совісті. Чоловіку вона не зрадила, через відсутність чоловіка…
Євген зателефонував, але Надія не відповіла.
Написала, щоб більше не дзвонив і не приходив…
…Якось вона їхала автобусом, повернула голову і побачила його. Якийсь чоловік ішов проходом салону і на мить закрив його від неї. А коли пройшов, Євгена в салоні вже не було. Здалося?
-Я зовсім вже. Мені скрізь він ввижається. З голови не виходить.
Потім Надія помітила зміни у собі.
-Ви вагітні, – сказала лікарка.
За цих слів Надія оторопіла. Тут внуки скоро підуть, а вона сама вагітна!
Час подумати, що з цим робити, ще є. Хоча про що тут думати? Вона звісно ж залишить цю пізню дитину…
Через місяць прийшов Сашко, вмовляв пробачити його.
-Надя, ну я не знаю, як воно так вийшло. Більше це не повториться…
-Я вагітна. І залишаю дитину.
-Від нього? Від Євгена? – чоловік якось весь зіщулився й напружився.
-Іди. Останній випадок пробачила б, але не ті, колишні. Думала, у нас хороша сім’я, а ти все зіпсував. Іди, – повторила вона.
-Надійко, та коли це було? Ми стільки років разом… Ти хочеш це зіпсувати?
-Ти псував це багато років. Квартиру, якщо хочеш, розміняємо.
-Ні. Живіть, – чоловік пішов…
…Надія й жила, прислухаючись до нового життя, що росло в ній. Термін наближався. А вона переживала. Не дівчинка вже, тридцять дев’ять років, як-не-як.
Якось дзвінок у двері відволік її від нескінченних думок. На порозі стояв Євген. Вони кинулися назустріч один одному, як два коханці, що засумували один за одним.
-Чому ж ти не прийшла, не подзвонила, не сказала, що вагітна?
-Хотіла розібратися в собі. А ти не хочеш спитати, чия це дитина?
-Я знаю, що моя. Я такий щасливий. Вперше стану батьком, – Євген обійняв Надію.
Ось так раптом і прийшло кохання, коли Надія зовсім його й не чекала.
Чоловік зраджував їй все життя, а вона думала, що в них хороша, дружня сім’я.
І тільки випадок розплющив їй очі. Але свою зраду вона приховувати не стала.
А як хтось захоче осуджувати її, вважаючи себе безгрішним, то хай спробує…