Максим простягнув Олені маленький пакунок, загорнутий у блискучий папір. – Що це? – здивовано запитала Олена і покрутила пакунок в руках. Максим мимоволі замилувався дівчиною. – Подарунок! З Днем народження! – сказав він. – Максим! – Олена почала розгортати папір і застигла на місці. – Цього не може бути! – подумала вона. Там була квадратна коробочка. Правда, для обручки завелика… Але все ж. – А ти впевнений? – захвилювалась Олена. – Ти точно цього хочеш? Вона нарешті відкрила коробочку і ахнула

Максим простягнув Олені маленький пакунок, запакований у блискучий папір.

-Що це? – здивовано запитала Олена і покрутила в його руках.

Максим мимоволі замилувався дівчиною.

-Подарунок! З Днем народження!

-Максим! – Олена почала розгортати папір і застигла на місці. Не може бути!

Там була квадратна коробочка. Правда, для обручки завелика… Але все ж. Замочок ніяк не піддавався від хвилювання.

-А ти впевнений? – запитала Олена. – Ти точно цього хочеш?

Вона нарешті впоралася із замком, відкрила коробочку і ахнула.

Її розчарування не сховалося від Максима.

-Що? Тобі не подобається? – він намагався зрозуміти, що сталося.

-Це… – Олена витягла з коробки нитку бурштинових намистинок і пропустила між пальцями. – Це намисто, чи що?

-Ну так! – Максим насупився.

Реакція Олени його здивувала.

-Це не просто намисто. Це родинна реліквія.

-Навіть так? – сказала Олена, вкладаючи намисто назад у коробочку. – Дуже цікаво!

…Цікаво не було зовсім! Всередині моментально зʼявилась образа. Чому якесь намисто? Звісно, ​​знайомі вони не так довго. І року ще не було, як почали зустрічатися. Але все-таки Олена чекала зовсім іншого подарунка…

…Вона завжди була такою вразливою. Її мама була не такою. Завжди швидко відходила і не вміла довго сердитись, що б не наробила Оленка.

Та й тато був дуже спокійним.

А ось Олена могла вмить обуритися з будь-якого приводу.

Це дуже ускладнило їй життя. Дружити з нею ніхто не хотів.

Обіцянки стати друзями навіки, одразу зникали, варто було зробити щось таке, що могло не сподобатися Олені.

Тут же йшли сльози. «Кривдникові» доводилося довго просити вибачення в Оленки.

Тому дуже скоро Олена залишилася в гордій самоті, яка, втім, анітрохи її не бентежила і вона використовувала це у своїх інтересах.

Одним із таких інтересів став Максим…

Гарного високого хлопця, який сміється з друзями в аудиторії, Олена помітила в перший же тиждень навчання в університеті.

-Хто це? – кивнула вона на нього однокурсниці, на яку ще не встигла жодного разу образитися.

-Це? Максим. Ми у школі разом навчалися. Тільки він старший трохи…

-І який він?

-Хороший хлопець.

-Наскільки?

-Олена! – Ганна посміхнулася. – Так, він тобі подобається!

-Не говори нісенітниць! Як мені може подобатись незнайомий хлопець? Що ти вигадуєш? Я просто спитала! А ти… – губи Олени звично затремтіли і через хвилину вона вже задоволено слухала вибачення Ганнусі.

Познайомитися з Максимом було просто. Досить зашпортатись, проходячи повз, голосно охнути, і готово…

-Все добре?

-Так. Нога…

А потім були проводи додому, довге стояння під під’їздом з хвилюванням – «Хоч би мама не побачила!»

-Я ніколи не зустрічав таку, як ти…

-Яку?

-Таку ніжну, чутливу…

Олена ховала усмішку на Максимовому плечі, а сама думала про те, що хлопці зовсім не такі складні, якими хочуть здаватися.

Їхні стосунки розвивалися швидко і за чітко заготовленим Оленою планом.

Знайомство з її батьками, потім з його. Не сподобалася їй тільки бабуся Максима, яка якийсь час поспостерігала за дівчиною, демонстративно пирхнула, і встала з-за столу.

-Піду, приляжу. Щось нездужаю.

Максим смикнувся було слідом, але, побачивши, як затремтіли губи в Олени, одразу повернувся.

-Ну, що ти, Оленко, не хвилюйся! Все добре! Бабуся в нас трохи собі на думці. Але, ти їй сподобалася.

Той вечір було зіпсовано. Олена переживала, батьки Максима не знали, як виправити ситуацію, а Максим сердився. Вперше в житті сердився на ту, яка його виростила…

Олена Петрівна, бабуся Максима, була дивовижною жінкою. Тричі заміжня, вона все життя любила лише одну людину.

-Твого діда, Максиме. Батька мого єдиного сина. Він був для мене всім.

-А решта?

-Хороші люди. Дуже хороші. Але це вони любили мене, а я їм дозволяла.

-Бабусю, та ти ого-го яка!

-А ти як думав? – Олена Петрівна сміялася. – А в молодості була яка! Ух!

-Ти і зараз – ух!

-Не вигадуй!

-А, розкажи мені про діда.

Олена Петрівна одразу переставала посміхатися.

-Не можу про це. Потім…

Пальці Олени Петрівни тяглися до нитки бурштину, що була на шиї. Це намисто вона ніколи не знімала…

…І саме його тримала зараз в руках Олена. Замок коробочки, в яку вона недбало його поклала, клацнув і очі Олени наповнилися сльозами.

-Тепер я все розумію… – голос Олени тремтів і Максим зовсім розгубився.

-Що розумієш?

-Як ти до мене ставишся насправді! Твій подарунок мені все сказав! Це низько, Максиме!

-Про що ти? – Максим дивився на Олену, відмовляючись розуміти, що відбувається.

-Ти мене не любиш! Ось про що я! Я порожнє місце для тебе! Ти вважаєш, що можна подарувати мені на день народження якусь стару нісенітницю замість нормального подарунка і я буду щаслива? Скажу тобі спасибі? Я чекала зовсім іншого!

-А чого ти чекала?

-А ти не здогадуєшся? Я чекала, що ти… – Олена зовсім розплакалась.

Максим ступив назад, відсторонюючись від Олени. Його погляд поступово з розгубленого ставав розуміючим. Ось тільки розумів він зовсім не те, що сказала йому Олена, а ту розмову, яка відбулася у нього з бабусею напередодні…

-Чого такий похмурий? – Олена Петрівна підсунула ближче до онука тарілку з млинцями й кивнула. – Їж, давай! Зовсім висох зі своєю любов’ю!

-Бабусю, у неї день народження завтра. А я, що подарувати вигадати не можу.

-Треба щось зі змістом і дороге. Але не в сенсі грошей! – сказала Олена Петрівна. – Дороге для душі! Дай подумати…

Олена Петрівна задумливо постукала ложечкою по блюдцю з медом.

-О! Придумала!

На долоню Максима лягли бурштинові намистинки.

-Бабусю! Я не можу! Ти що? Це ж подарунок діда!

-От і послужить хорошій справі! – Олена Петрівна накрила долонею пальці онука і змусила стиснути намисто. – Я ж не вчора народилася, любий! Бачу, що за дівчину ти собі вибрав. І дай Боже, щоб я помилялася! Не хочеться мені про погане думати.

-Бабуся!

-Я за неї! – Олена Петрівна встала і обійняла Максима. – Я ж сказала, що старість – не радість і можу помилятися. От і подивимося…

-На що?

-Як твоя красуня подарунок прийме.

-І що ти хочеш побачити?

-А її реакцію. Хороша дівчина подякує тобі і зберігати намисто буде дуже дбайливо, бо зрозуміє – якщо для твоєї родини це важливо, значить, треба берегти.

-А погана?

Олена Петрівна засміялася, ще раз поцілувала онука й сіла на своє місце…

…Максим перебирав пальцями круглі намистинки і думав про щось своє.

-Бабусю, розкажи мені про діда! Зараз розкажи. Будь ласка…

Олена Петрівна зітхнула і провела долонею по столу.

-Що розповісти тобі про нього, Максиме? Хорошою людиною він був. Ти на нього дуже схожий. Не знаю чому, але твій батько на мене, як дві краплі, а ти на діда.

Життя любив так, що більше за всі свої роки я не зустрічала нікого, хто хоч наполовину був би на нього в цьому схожий.

Йому все було цікаво, все потрібне, все важливе. Все хотів спробувати. Знаєш… Сонце таке. Поруч тепло і добре, але надто близько довіришся і все… Отак і зі мною вийшло…

-Як це?

-Кохала я його. Дуже кохала. Більше за життя. Це не в переносному значенні, а в прямому.

Коли він зник, я готова була на все, незважаючи на те, що твоєму батькові тоді всього десять років було.

Ледве впоралася з собою. Як у тумані все було. Нічого не могла робити. З роботи мало не виставили, але пошкодували.

Прабабця твоя, мати чоловіка мого, мізки вправила. Прийшла якось провідати, а син голодний сидить у кутку, плаче, а я сиджу і теж ридаю, дивлячись на фотографію чоловіка.

-І що вона зробила?

-Підняла мене і насварила, що потім тиждень соромно було. А потім вмила, посадила перед собою і виказала все, що про мене, як про матір, думає.

Вона каші наварила. Нагодувала нас і пішла. Але після цього щодня після роботи йшла спочатку до нас, а потім уже додому, хоч у неї там і діти були, і чоловік. Хороша жінка була. Дуже мене підтримала…

-А потім?

-А потім… Батько твій виріс, школу закінчив, одружився. Ми тебе вже чекали, коли одного ранку я на роботу збиралася і в двері подзвонили. Відкрила, а там твій дід стоїть. Живий…

Олена Петрівна замовкла і за мить продовжила.

-Що зі мною було тоді, я особливо не пам’ятаю. Я і плакала, і сміялася, і навіть насварити його намагалася.

Це вже потім, коли я трохи заспокоїлася, він усе мені розповів.

Як ішов увечері додому з роботи. Через міст йшов, ну ти знаєш.Ось там його хтось ззаду і… Що хотів – незрозуміло.

Грошей із собою не було, так дрібниці. Та й видно було, що брати там нічого.

Витягли паспорт. І залишили його.

Знайшли вже під ранок. Не зрозумію, чому не ми знайшли, адже облазили тоді все місто за ту ніч.

Відвезли його в лікарню. Потім відправили в іншу, в сусіднє місто, там краще обладнання було.

Прийшов він до тями не одразу, не пам’ятав нічого.

Жінка, що його знайшла, приїжджала до нього, навідувалася. А потім зовсім туди перебралася, до нього поближче. Отак і зійшлися вони…

Максим узяв бабусю за руку.

-А як же ж… Далі, що було?

-А далі… Вони разом прожили поки її не стало. Вона дуже слаба була. Поховали щоб хотіла поряд з матір’ю, ось він її сюди й привіз.

Мати її поруч із твоїм прадідом похована. Твій дід на пам’ятнику фотографію побачив і згадувати почав.

Не все. Так до кінця все й не згадав, що було. Але якимось уривками щось…

Згадав, де жив раніше. Розповідав, що навіть на автобус не сів чомусь, усю дорогу додому бігом біг.

Добіг, сів на лавку у дворі, яку його батько колись робив, і так просидів до самого вечора.

Потім пішов. Побоявся одразу до мене йти. Стільки років минуло! Лише наступного дня прийшов…

Олена Петрівна перевела дихання і потяглася за чашкою з чаєм, що охолов.

-А потім?

-А потім було складно все. І із сином. Він батькові все пробачити не міг чомусь. Як не пояснювала я, що він не винен. І з матір’ю його. Не повірила вона йому чомусь. Але сама вже зовсім слаба була. Дати плутала. Може тому… Якось налагодилося все, а потім він заслаб… І я його вдруге втратила. Тепер уже назовсім…

Олена Петрівна торкнулася пальцями намиста, що лежало на столі.

-Коли він повернувся, то сказав, що це єдина річ, яку він чомусь пам’ятав. Намисто ось це. Його мені на весілля його мати подарувала.

А їй чоловік свого часу. Така дорогоцінність сімейна.

Мені воно подобалося завжди, я його носила, не знімаючи.

А коли твій батько одружився – подарувала твоїй матері.

Недовго, а потім повернула мені. Носити боялася, ще ти малий порвеш. Сказала, що не хоче, щоб воно в скриньці припадало пилом. Знала, що воно для мене означає.

Ось така історія, Максиме, у нашого сімейства. Увійде Оленка твоя до нашої родини – добре. Приймемо, звичайно, хоч поки що й незрозуміло, що вона за людина така.

Але твій вибір – це твоє життя. І ми його приймемо, звісно. А там – видно буде.

Дивлячись зараз, як недбало Олена розмахує намистом, яке знову вийняла з коробки, Максим ступив до неї.

-Я не хотів тебе образити! Це не просто подарунок. Давай, я розповім тобі, що означає це намисто. Ти зрозумієш…

-Та нічого воно не означає! – Олена знову схлипнула і простягла Максимові намисто. – Ось так ти цінуєш мене? Так? Як дешеву, нікому не потрібну річ?

Вона відкинула вбік коробочку і розтягла нитку намиста між пальцями.

-Ти міг би й подумати, що я відчуватиму, якщо зрозумію, що для тебе я… Ось це… Мотлох просто якийсь… – вона потягла за нитку і Максим ахнув.

Стара нитка лопнула і намистинки бризнули в різні боки, падаючи під деревами та на доріжку.

Олена здригнулася, але одразу взяла себе в руки, стиснула залишок намиста в руці і жбурнула його під ноги Максиму.

-Ось так… Мабуть, для тебе кохання – це такий же, що нічого не означає, мотлох. Я не така! Зі мною так не можна, Максиме! Коли буде, що мені сказати, я подумаю, чи треба тебе вислухати.

Повернувшись, вона попрямувала геть, і вже не побачила, як Максим став на коліна, намагаючись зібрати намистинки, що розсипалися…

Більше години він збирав їх, намагаючись знайти ті, що загубилися. Спочатку він робив це сам, а потім до нього підійшла дівчина, що гуляла неподалік.

-Вибачте, а що ви шукаєте? Я за вами вже кілька хвилин спостерігаю. Може, я зможу вам допомогти?

-Ось це, – Максим простяг їй щойно знайдену намистинку, і тепер вони повзали й шукали вже вдвох.

Дівчина виявилася небагатослівною. Діставши з кишені куртки ліхтарик, вона мовчки простягла його Максимові.

-На телефоні є, дякую.

Максим сердився. Але нова знайома навіть не звернула уваги на його відповідь.

-Цей яскравіше світить. Краще буде видно.

Кількість намистинок зростала, а Максим поступово заспокоювався.

-Все. Більше не бачу. Ми вже тричі все перерили, куди вони могли впасти. Мабуть, усі знайшли.

Дівчина оглянула намистинки, що лежали розкладені на шарфі Максима на лавці. Вона розклала їх по колу, нитку, щоб зрозуміти, скільки не вистачає. Сам Максим до цього не здогадався, і тепер з вдячністю дивився на свою ​​помічницю.

-Так, здається, всі. Бачиш, тут вузлики між намистинками. Якщо з ними, то вистачає.

-Дякую!

-Та немає за що! Ти вибач, ми підемо, бо песик мій зовсім змерз. Ми так довго не гуляємо коли холодно.

Максим кивнув. Покликавши собачку, дівчина пішла до виходу з парку, а Максим схаменувся.

-Як тебе звуть?

-Яна! – вона махнула рукою і тихенько свиснула, підкликаючи песика.

-Треба ж! Як хлопчик. Свистіти вміє!

Максим ще якийсь час стояв, дивлячись на те, як вони йдуть, а потім зітхнувши підібрав з лавки шарф.

А через рік, у невеликому ресторані на березі річки, гуляли весілля. Молоді приймали подарунки та привітання.

-А це тобі, моя люба! – Олена Петрівна простягла оксамитовий футляр нареченій.

Та відкрила його і вийняла звідти бурштинові намисто.

-Те саме?

-Ага, – Олена Петрівна посміхнулася. – Нитку замінили, тепер ще покоління на три вистачить. Передаси колись невістці.

-А може, доньці? – Яна хитро примружилася, обняла Олену і обернулася до Максима. – Застебни, будь ласка.

Золоті намистинки лягли на біле мереживо. Олена Петрівна зітхнула, дивлячись услід нареченій.

Ось і ще до однієї щастя прийшло. Головне, не прогаяти, зберегти його на міцній ниточці. Щоб не порвалась, не перетерлась. Адже так легко розгубити все, що маєш.

Невірне слово, порожня образа, і полетіли намистинки, що нанизані роками, у різні боки. І чи вийде їх зібрати потім, нанизати заново, хто знає?

Вона дивилася, як танцюють молоді і всередині розливалось тепло.

-Ні, все-таки, та сама дівчинка. Своя. Ця і збереже, і примножить. На цей раз не помилився Максим…

Олена Петрівна помахала пальцем онуку, який підморгнув їй, кружляючи в танці Яну.

Головне тепер, щоб він не схибив. Але, бачачи, як посерйознішав онук, дивлячись на свою, тепер уже, дружину, Олена посміхнулася.

-Все розуміє. Значить все складеться…

Яна підняла руку і провела нею по намистинках таким знайомим жестом.

Олена Петрівна кивнула. Все добре. Все правильно…