Кажуть, стара людина відчуває, коли приходить її кінець. От і Віра Сергіївна відчула, їй вже вісімдесят два. Віра дуже переживала, адже в неї нікого з родичів на цьому світі вже не лишилося.
Особливо переживала через те, що все нажите з собою не візьмеш. А нажито було, ох як багато! Тоді на початку дев’яностих вона була завідувачкою величезної бази. Ціни змінювалися майже кожен день, а весь товар був у її руках. Гроші додому носила сумками.
Далі все життя перетворилося на одну суцільну проблему, як все це врятувати від постійної інфляції. Зараз гроші лежать, які в банку, які заховані, в доларах, євро, гривні і золоті, у цій скромній двокімнатній квартирі.
І раптом наближається кінець! Нема кому сходити в магазин, а в самої, сил тільки й вистачає потихеньку по квартирі пересуватися. Сусіди її не люблять, вона їх теж.
Сьогодні вранці Віра Сергіївна відчула себе особливо зле:
«Не стане мене і лежатиму у своїй квартирі і ніхто навіть про мене не згадає».
Якось дійшла до вхідних дверей і відчинила їх. Потім повернулася до кімнати і лягла на ліжко.
***
Минуло не менше години, як із коридору пролунав жіночий голос:
– Господарі, що у вас двері відчинені!
– Підійди, внученько! – ледве промовила господиня квартири.
До кімнати зайшла незнайома молода жінка.
– Ти хто? – Запитала Віра.
– Я над вами живу, нещодавно переїхала. Повела дочку в садок – у вас квартира відкрита, повертаюся – знову відкрита, – уважно подивилася на стареньку. – Ви нездужаєте?
– Не стане мене незабаром.
Жінка торкнулася голови. Знизала плечима:
– Мені, здається, ви просто втомилися. Вам харчуватися добре треба.
– У мене вже сил немає дійти до магазину.
– А родичі?
– Немає у мене нікого.
– Зараз я вам кашу принесу.
Жінка вийшла.
***
Повернулася хвилин за десять із тарілкою. Сіла поряд:
– Давайте я вас нагодую. Тільки олії немає. Ми мою та мамину однокімнатні квартири на двокімнатну змінили над вами, – почала розповідати жінка, продовжуючи годувати стареньку. – Дочку в садок влаштувала, піду сьогодні роботу шукати. Я за фахом медсестра. Тут мама ще нездужає. Чоловіка в мене немає. Важко. А уявляю, як вам важко зовсім одній?
І раптом старенька заплакала.
– Ви що плачете? – співчутливо спитала жінка.
– Дякую тобі, моя люба!
– За що?
– Тебе, як звати, внученько?
– Олена.
– Мене – Віра Сергіївна. Можеш, бабою Вірою звати.
– Дякую!
– Оленко, сходи в магазин! – Віра дістала з-під подушки гаманець. – Купи продуктів.
– А що вам купити?
– Купи, що вважаєш за потрібне.
Віра дістала з гаманця тисячну купюру, подумавши, дістала ще одну.
– Навіщо так багато? – не зрозуміла жінка.
– Купи і собі чогось!
Олена з якось недовірливо взяла гроші.
– Я зараз.
***
Жінка пішла, бабуся задумалася. Так і лежала до її приходу, задумливо дивлячись у стелю.
Та зайшла. Зазирнула до кімнати:
– Зараз продукти в холодильник складу.
Незабаром зайшла з чеками в руці:
– Я ось вам решту принесла і чеки.
– Ой, Оленко! Для чого вона мені?
– Я думала…
– Сядь, Олено! – Жінка сіла на стілець, поруч із ліжком. – Ти казала, що хочеш влаштуватися на роботу медсестрою.
– Так.
– А скільки їм платять?
– У мене стаж невеликий… Тисяч десять на місяць.
– Давай, я тобі платитиму п’ять тисяч на тиждень, – з очей у бабусі полилися сльози. – Олено, ти тільки не лишай мене! У мене нікого на всьому білому світі немає.
– Баба Віра… Навіщо так багато?
– Оленко, гроші з собою я не зможу взяти. Тобі вони потрібніші. Та й поряд я завжди. Далеко ходити не треба, – знову дістала свій гаманець. – Ось тобі п’ять тисяч за тиждень і десять тисяч будеш продукти та все необхідне купувати, за комуналтні платити. Самій мені вже на вулицю не вийти. Бери, бери!
Жінка не довірливо взяла гроші, так і не прийшовши до тями.
– Ой! – старенька ледве почала підніматися з ліжка. – Ходімо, я тобі ключ від квартири дам.
Олена допомогла їй підвестися. Віра Сергіївна, тихенько пересуваючись по квартирі, почала розповідати, де, що лежить.
***
Олена не могла отримувати гроші просто так і тому всіма силами намагалася їх відпрацювати. Щодня варила обіди, допомагала Вірі Сергіївні, гуляла разом із нею, а найголовніше, намагалася поправити її здоров’я.
А вже як рада була сама Віра Сергіївна! Вона ж думала, що піде не сьогодні-завтра. Минув місяць, вона себе ще краще почувати стала. А на думку все частіше цікаві думки стали приходити:
«Навіщо я так марно прожила останніх тридцять років? Адже могла б і ще сім’ю створити. Принаймні не ховатися від людей. Все переживала, що хтось дізнається про мої гроші. А якби не Олена? Пішла б вже. І куди б вони, ці гроші, поділися? Я вже і сама не знаю, скільки в мене їх.
***
Тут якось у гості Галина Миколаївна зайшла, мама Олени. Познайомились, довго розмовляли. З того часу сусідка почала її відвідувати. Віра навіть не уявляла, як це приємно мати подругу.
А одного разу…
Олена зайшла, як завжди вранці:
– Бабуся Віра, сьогодні у нас у мікрорайоні воду відключать. Садки не працюють. Можна, може Катруся сьогодні тут буде. Їй вже чотири роки, вона заважати не буде.
– Звичайно звичайно!
– Піду воду набирати.
А дівчинка, обіймаючи ляльку, підійшла до бабусі і спитала, та так ясно:
– Ви баба Віра?
– Так. А тебе Катруся звати?
– Так. А як ви знаєте?
– Мені твоя мама сказала.
– Баба Віра, а ви гратимете зі мною?
– Я не вмію.
– Я вас зараз навчу.
Вона посадила ляльку поряд з бабусею і вийшла до коридору. Незабаром повернулася з пакетом. І, розставляючи дитячий посуд, почала розповідати сенс гри:
– Це буде наша донька. Я буду мамою, а ви бабусею. А тата у нас не буде. Татусі зовсім не потрібні. Від них жодної користі немає.
Добру хвилину Віра Сергіївна сиділа з відкритим ротом. А потім… засміялася. Вона вже й не пам’ятала, коли востаннє сміялася, так по-дитячому.
***
Потім мама покликала їх їсти.
Кашу Катруся не любила, але дивлячись на бабусю, з’їла все, що було в тарілки. Потім пили чай. І весь цей час дівчинка щось розповідала бабусі. Де ще знайдеш слухача? Вдома всім завжди ніколи.
***
Сильно змінилося життя бабусі Віри. Раніше вона одна була, тепер люди навколо. Дівчинка маленька, наче онука. Віра навіть сходила в салон краси, привела себе до ладу. Але головне питання так і продовжувало тривожити: Куди гроші подіти?
Попросила вона Олену нотаріуса до неї покликати, і всі свої документи принести.
– Навіщо, бабусю Віро? – не зрозуміла жінка.
– Роби, як я сказала!
***
Прийшов нотаріус. Довго складав заповіт.
Коли пішов. Посадила Віра Сергіївна Олену поряд і почала пояснювати, що до чого:
– Квартиру я свою на Катрусю записала. Чотирнадцять років я не протягну, але нотаріус все добре оформив. Тепер головне. Ось тут банківський рахунок. Через півроку після того, як мене не стане він перейде до тебе. Ось три банківські картки. Ця пенсійна – на неї моя пенсія надходить. Там грошей не надто. Ось цих багато.
Віра Сергіївна посунула картки та аркуш паперу жінці:
– Візьми їх, витрачай на свій розсуд! Це, як їх там, пін-коди!
– Бабуся Віра…
– Я ж кажу: Мені «там» гроші не знадобляться, – вона встала, підійшла до старої шафи, відчинила дверцята, відсунула одяг і вказала на ще одну дверцятку. – Це сейф. Там багато чого є. Після того як мене не стане – відкриєш.
Далі, зайшли до спальні, пройшли в самий кут, де стояла така сама стара масивна тумбочка.
– Тут теж сейф. Залиш його Катрусі.
Підійшла назад до шафи:
– Тут ключі від обох сейфів.
– Бабуся Віра…
– Олено, я все сказала, – обняла жінку. – Тільки ти не залишай мене! Може, поживу ще трохи. Адже життя таке прекрасне!