– Мамо, тобі треба знайти собі подругу, адже сумно одній, – говорила Наталя матері, помічаючи, як часом тужливо та дивиться у вікно.
– Ну що ти, доню, хто вже у моєму віці знаходить нових подруг? – Зітхала у відповідь Ніна Григорівна. – Подруги залишилися там, в селі, в моїй молодості, а тут в місті – ти моя єдина подруга, хочеш ти того чи ні…
Ніна Григорівна на початку зими перебралася із села до міста до дочки після того, як не стало чоловіка. Сум, що навалився, не давав їй спокою. Мама змарніла, все нагадувало про чоловіка, що пішла, все перестало радувати.
А одного разу… стало зле, та так, що й ворухнутись було важко, і якби не сусідка тітка Марія, яка зазирнула до неї за якоюсь потребою, то й не встигли б… Так на швидкій потім сказали.
Сусідка тоді й зателефонувала дочці:
– Не можна їй без нагляду, Наталю… Забирати тобі її треба.
Тоді Наталя і виявила своє бажання – вмовила матір виїхати до неї. З чоловіком дочка давно розлучилася, у нього інша родина, онуки виросли і роз’їхалися, тож трикімнатна квартира, яка залишилася їй після розлучення тепер була порожня. Та й телефон вдома є, якщо що станеться.
– А я тобі не заважатиму? – намагалася протестувати матір, – ти ще молода, тобі своє особисте життя влаштовувати треба.
– Ой, мамо, ну яке особисте життя після п’ятдесяти? – відмахувалася Наталя, – зайві проблеми… Нажилася вже, дякую, більше не хочеться…
Ніна Григорівна переїхала, почала клопотати по господарству, але все одно більша частина часу у неї залишалася вільною, і вона продовжувала сумувати за чоловіком і подругами, що залишилися в селі.
Спочатку донька щовихідних намагалася вивезти матір – то в театр, то в музей, то просто на прогулянку, бо одну, переживала відпускати. Але потім ці виходи стали дедалі рідшими, дочка працювала головним бухгалтером, закінчувався рік, починався звітний період, роботи ставало дедалі більше… І вона дуже втомлювалася.
Тепер мати та донька тільки по неділях виходили до парку прогулятися. Якось під час такої прогулянки Ніна Григорівна схвильовано прошепотіла дочці на вухо:
– Он поперед нас гуляє жінка з сусіднього будинку, я часто за нею в віконце спостерігаю, як вона птахам насіння в годівниці насипає, приємна така…
– То може вам познайомитися? – пожвавішала Наталя.
– Але як? – Усміхнулася мама, – просто підійти і сказати: “А я вас знаю, ви в будинку навпроти живете?” Дитячий садок якийсь!
– Ну чому дитячий садок? – зупинила її дочка, – що тут такого? Може, вона теж самотня і прагне познайомитися з ровесницею?
– Ну не знаю, – похитала головою Ніна Григорівна, – а може, навпаки, вона любить усамітнення, і не бажає когось нового впускати у своє життя?
– Якби так, – знову виправила її Наталя, – ось так завжди: наші переживання заважають нам отримати бажане, яке практично лізе нам у руки. Ми самі себе переконуємо в неможливості чогось навіть не спробувавши.
Жінка, що йшла попереду, раптом зупинилася, стурбовано шукаючи щось у сумочці. І вони за хвилину її наздогнали, порівнялися. Зупинились.
– Доброго дня, – зніяковіло промовила Ніна Григорівна і трохи почервоніла. – Гуляєте? А ми ваші сусіди… з дому навпроти.
Жінка закрила сумочку та дружелюбно посміхнулася.
– Ой, як чудово з сусідами познайомитися, – радісно відгукнулася вона, – мене звуть Алла Вікторівна!
– А мене Ніна Григорівна! А це Наталка – моя дочка!
– Дуже приємно!
Далі вони вже прогулювалися втрьох, і Наталя із задоволенням прислухалася до розмови жінок, намагаючись не встрявати в їхній діалог і спостерігаючи, як почервоніла її мама, наче їй чудовий подарунок щойно зробили. Давно вона її такою щасливою не бачила.
Як з’ясувалося, доля у Алли Вікторівни майже повністю повторює долю її матері – теж вдова і теж приїхала до сина із села.
– Мені так сумно одній, – поскаржилася вона, – на лавочках сидіти не люблю, плітки слухати теж, мені потрібна компаньйонка для походу в театр, на виставки. А піти нема з ким…
– У мене та сама проблема, – пожвавішала Ніна Григорівна, – я вже давно за вами спостерігаю, ось би, думаю, познайомитися!
– Ой, як чудово, що ви це зробили! Я завжди переживаю, зробити перший крок…
– Та й я теж, мене дочка підштовхнула.
З того часу сусідки потоваришували, разом ходили гуляти, разом відвідували культурні та розважальні заходи. Ніна Григорівна ожила, помолодшала, очі заблищали.
А одного разу вона заявила дочці:
– Учора з сином Алли познайомилася, Олександром, чудовий чоловік, такий вихований, все мені дякував, що я з його мамою потоваришувала…
– Ну і чудово, – схвально кивнула Наталя, – я теж вдячна Аллі Вікторівні, що вона з’явилася у твоєму житті.
– Ну, це ще не все, – мама трохи зам’ялася, – дочко, Алла пропонує вас з Олександром познайомити… Він теж самотній, у розлученні. На три роки всього тебе молодше…
– Ось ще, – насупилась Наталя, – ви дружите з Аллою, вам добре один з одним?
Мати швидко кивнула головою.
– Ось і товаришуйте на здоров’я, ще не вистачало, щоб наші проблеми вас потім розвели.
– Ну, з чого ти взяла? – Здивувалася мама, – чому ми з Аллою повинні розлучитися через вас?
– А з того, – відповіла Наталя, – ти що забула: як тільки ми розійшлися з чоловіком, його мама відразу відвернулася від нас, і від онуків у тому числі. Ніколи не зателефонує, чи не поцікавиться, як у них справи. Вважає, що це я у всьому винна: виставила її дорогоцінного сина. Образилася! А те, що він мені життя не давав: до кожного ревнував, а сам, як потім з’ясувалося, зраджував, вона не вірить: вважає, що це я, у всьому винна – привід йому подавала. Типу, це він через мене зрадив.
Ну ти це все давно знаєш, скільки можна цю тему обговорювати! З тобою вона теж знатися не хоче, але раніше ви добре ладнали і навіть дружили. Ну що… хіба я не права? Чи не достатньо аргументів? Я пам’ятаю, як важко ти пережила це. Хоч і виду намагалася не подавати. Так що, мамо, залиште цю витівку нас познайомити. І ти без подруги можеш залишитись, і я… знову ні з чим…
Наталя обійняла маму і поцілувала:
– Мені й одній добре. Тим більше ти поряд. Я тішуся, що ти знайшла нову подругу. Ось і насолоджуйтесь. Я, можливо, тільки жити почала, відчула смак до свободи, скинула зайве, і колеги кажуть: навіть помолодшала і погарнішала…
Наталка посміхнулася, глянула на себе у велике дзеркало у коридорі і крутнулася на місці. Ніна посміхнулася, дивлячись на дочку, і ствердно кивнула головою.
– Ти в мене завжди була красунею, а зараз, як троянда розцвіла.
– Я зараз собі навіть більше подобаюся, ніж у молодості, – усміхнулася Наталя.
– Кохання тобі потрібно, ти ще молода, – не погоджувалася мама.
– А я й так люблю… себе. Я тільки-но навчилася любити себе. Дай мені собою насолодитися.
***
Наступного дня Ніна з жалем казала подрузі:
– Навіть слухати не захотіла, переживає вона, не довіряє після розлучення із чоловіком.
– Ось і син теж каже, що не хоче в новий вир, – кивнула Алла і задумалася, – шкода, а мені дуже сподобалася твоя Наталка, від неї таке світло походить.
– Мені теж твій Сашко дуже сподобався, – підхопила Ніна, – така гармонійна пара вийшла б. Шкода…
– Не пощастило їм обом, от і переживають тепер.
– А знаєш, що мені ще дочка сказала: переживає, що ми з тобою можемо посваритись через них.
І Ніна розповіла їхню історію відносин із колишньою свахою.
– Он воно що? – здивовано простягла Алла, – буває ж таке… Ну, тоді все зрозуміло…
Потім вона стрепенулась, їй на думку спала одна ідея:
– Слухай, а давай, я поговорю з твоєю дочкою. Мені є що їй розповісти. Але треба зробити це ненав’язливо, як би між іншим…
***
Через тиждень Наталя повернулася додому з роботи і застала двох подруг, які радісно клопочуться на кухні.
– Ми дівич-вечір вирішили влаштувати, Наталко, ти не проти? – Усміхнулася їй Алла, вітаючись.
– Ну що ви, я тільки за, ви не уявляєте, яка я голодна. А тут… така смакота і краса, куди там нашим ресторанам, – вона потерла руки, сідаючи за стіл, на якому крім інших страв красувалося ігристе.
Дівич-вечір вдався на славу. Алла виявилася дуже приємною співрозмовницею, і що найбільше здивувало Наталю, дуже часто і з такою любов’ю говорила про внучку.
– Пощастило вашій онучці з бабусею, – не витримала Наталя, – а от моя колишня свекруха не спілкується з онуками після нашого розлучення.
– Ну цього я ніколи не зрозумію, – похитала головою Алла, – Я зі своєю онукою нізащо не розлучуся, і мені начхати на стосунки їхніх батьків. Я її практично з пелюшок допомагала вирощувати. Невістка теж спочатку переживала, як вони розійшлися, намагалася і нас з Оленкою розвести, але в неї нічого не вийшло. Внучка досі кожні вихідні у нас ночує, хоч уже на третьому курсі інституту навчається…
– Ну в принципі, так і має бути, Сашко – справжній батько, а ти – справжня бабуся, – вставила Ніна.
– Так, – усміхнулася лукаво Алла, – є тільки одне “але”. Олена – не рідна нам донька та онука. Вона дочка першого чоловіка моєї колишньої невістки. До нього вона повернулася, через стільки років. А Оленка не хоче його визнавати. Вона нас із Сашком любить. А ми… її.
Наталя застигла, на всі очі дивлячись на Аллу Вікторівну і не вірячи своїм вухам.
– Що? Вона ваша… нерідна внучка? – розгублено перепитала вона, – невже таке можливе? Я думала, що таких свекрух не існує.
– Ну як бачиш – існують! – Алла усміхнулася і підморгнула Наталі, – так що, люба, не треба міряти всіх під одну лінійку, як то кажуть. І мій Сашко чудовим батьком виявився, хоч Бог своїх діток і не дав. А рідний батько не дуже й цікавився… І зараз не може порозумітися зі своєю дочкою.
Поки Наталя здивована мовчала, Алла витягла з сумочки фотографію та простягла їй:
– Ось, помилуйся: моя дорога сім’я – син і онука…
Наталя взяла фотокартку, на якій стояли, притулившись один до одного, на тлі гірських схилів – серйозний статний чоловік і молоденька дівчина з пустотливою усмішкою. І таке тепло віяло від цієї симпатичної пари, що Наталці хотілося дивитись і дивитися на них, не відриваючись. Але вона взяла себе в руки і зітхнувши, простягла її власниці.
– Гарна у вас родина, – мимоволі вирвалось у неї.
– Так… вони у мене чудові, – посміхнулася Алла і передала картку Ніні, щоб та теж помилувалася її діточками.
– А мій колишній, як пішов, так і забув про дітей, – не втрималася Наталя, непрохана сльоза образи вийшла з очей, але вона стрималася.
– Нічого, Наталю, – поплескала її по плечу мамина подруга, – я тобі це до чого розповіла? Щоб ти повірила, що є інші люди та інші стосунки. І не можна піддаватися пережиттю та відштовхувати від себе нові можливості. І неправду кажуть, що самотніми залишаються ті чоловіки, котрі нікому не потрібні. Порядним чоловікам теж, буває, не щастить, як і добрим жінкам… Подумай про це, дівчинко, добре подумай! Ти чудова і ти мені дуже подобаєшся. Якби ти була моя невістка, нізащо б від тебе не відмовилася, навіть після розлучення. Я мрію про таку невістки і таку дочку. Ось як хочеш це, так і бери.
Алла міцно обняла Наталю, по-материнськи, і так тепло стало від її дружніх обіймів.
– Ой, дівчатка, як же добре, що ви зустрілися в моєму житті на схилі років, – радісно вигукнула Алла, – це просто подарунок долі. А зараз… – вона зробила паузу, – давайте сфотографуємось усі разом, син мені нещодавно фотоапарат подарував, от я його й освоюю…
Жінки одразу пожвавішали, Наталя побігла сукню ошатну одягати, зачісуватися. Потім вони довго і весело фотографувалися.
– Як син роздрукує знімки – одразу вам принесу, – пообіцяла вона.
Після відходу Алли Наталя задумалася, її розповідь вразила її до глибини душі. Ніна клопотала на кухні, прибираючи посуд, і краєм ока спостерігала за дочкою: може щось зрушить у її свідомості?
– Мамо, яку чудову подругу ти собі знайшла, справді подарунок долі! – перервала мовчання дочка.
– Так, – кивнула мама, витираючи мокрі руки, – а як вона віртуозно довела тобі, що справжнє кохання та дружбу ніщо не зможе зруйнувати…
***
Розрахунок Алли виявився вірним. Коли Сашко простяг їй роздруковані ним знімки, він відразу ж поцікавився: що це за симпатична подруга в неї з’явилася?
– Це Наталка, донька Ніни Григорівни, – спокійно відповіла Алла, намагаючись не видати свою зацікавленість, – ми так добре тоді дівич-вечір відзначили, так душевно посиділи… Я ось що думаю, синку, а чи не запросити нам їх до себе на мій день народження?
– Відмінна ідея, – підхопив син, – і… Наталку поклич, обов’язково.
***
Наталя довго сумнівалася йти їй у гості до Алли чи ні.
– Іти! Які можуть бути сумніви? – Здивувалася мати, – Алла тепер і твоя хороша подруга, своєю відмовою ти образиш її. А щодо Олександра… сама все зрозумієш, коли його побачиш. Тут ми тобі точно не порадниці!
День народження пройшов на славу – так весело Наталі вже давно не було. Олександр перевершив усі її очікування, він виявився набагато симпатичнішим, ніж на фото, хоча зазвичай бувало навпаки. А Оленка просто підкорила її своєю чарівністю та безпосередністю. А Олександр – своєю щирістю та грою на гітарі, яку він дістав на честь свята з далеких антресолей.
– Наталка, оціни, – жартома говорила Алла, – це завдяки тобі Сашко сьогодні знову заспівав!
А Сашко й не заперечував. Увечері він пішов проводжати маминих подруг. Біля під’їзду вони зупинилися, а Ніна потихеньку піднялася до себе. Зайшла до кімнати, зупинилася біля вікна, дивлячись на освітлений ліхтарем ґанок під’їзду. Олександр тримав Наталю за руку і не відпускав, жваво щось розповідаючи. А її дочка сміялася… Вона була щасливою. Навіть ніч не могла сховати її сяючої посмішки.
– Господи, дякую тобі, – прошепотіла мати, піднявши очі до неба, – що послав нам із донькою таку чудову подругу…