Ганна Іванівна – дружина зі стажем тридцять сім років. Дві дорослі дочки, онуки.
Вона – вже рік на пенсії, чоловік, Іван Іванович, – ще працює.
Здавалося б: все життя разом, знають один одного як самих себе, давно стали, по суті, рідними, а миру та спокою в домі немає.
Ганна Іванівна переконана, що її чоловік не любить, можливо, ніколи й не любив. Не цінує, не поважає. Забув, що поряд із ним жінка, а не його мама.
Потребує, як дитина, постійної уваги, турботи. Не розуміє, якщо на його першу вимогу дружина не підстрибує, як колись і не біжить виконувати побажання.
Ось, буквально днями: Ганна Іванівна піднялася ні світ ні зоря, щоб закрити компоти зі слив. Паралельно обід приготувала. Яблук у сушарку накришила.
Іван Іванович у цей час мирно спочивав.
Нарешті прокинувся. Поспішати нікуди не треба (він у відпустці), підвівся і вальяжно пішов на кухню.
А там – найвідповідальніший момент: вода кипить, пара горою, Ганна Іванівна заливає та закручує банки.
-Доброго ранку, – каже вона доброзичливо, побачивши чоловіка в дверях.
Той – обурений тоном:
– Я взагалі-то їсти хочу!
– Почекай хвилин п’ять. Я зараз закінчу, снідатимемо.
Чоловік незадоволений. Цього неможливо не помітити. Різко розвертається і йде, гучно закривши двері.
За хвилину повертається, починає діставати продукти з холодильника, ставити чайник, різати хліб. І все це поруч із дружиною, яка працює з кип’ятком ( якщо хтось колись закручував банки, знає, що цей процес зупиняти небажано).
При цьому Іван Іванович крехтить, зітхає, всіляко демонструє образу.
Ганна Іванівна все це бачить і ледве стримується.
Закінчивши з компотами, вона витирає піт з чола, виходить із кухні, йде в зал, де чоловік благополучно снідає наодинці і запитує:
– Ну як, добре тобі?
– Ти зовсім совість втратила! – грубо відповідає Іван Іванович.
– Я?
– Ну, не я ж! Спочатку людину треба погодувати, а потім всякими нісенітницями займатися!
Ну що тут скажеш?
Ганна Іванівна розуміє весь підтекст, тому мовчки йде з кімнати.
Настрій зіпсований на весь день.
А Іван Іванович – гордий: поставив дружину на місце!
Кілька годин подружжя не розмовляє. Чоловік думає, що так він виховує дружину (досі думає, що це можливо), а вона просто не хоче його ні бачити, ні чути.
Потім обидва вдають, що нічого не сталося і спілкуються як ні в чому не бувало. Ключові слова тут – «вдають».
Тому що подібні дрібні образи нікуди не діваються. Вони накопичуються! А потім, коли капає остання крапля, образа виривається назовні та несе все на своєму шляху!
Або ось недавно: Ганна Іванівна рано-вранці поїхала на дачу. Напрацювалася. Сумки важкі додому принесла.
Заходить у квартиру та бачить: чоловік біля телевізора, новини дивиться. А що? Має право, він же у відпустці.
Пройшла втомлена, вже немолода жінка мовчки в спальню переодягнутися, а там досі (11.00) закриті нічні жалюзі.
“І що?” – Запитайте ви. А нічого, просто на підвіконні стоять улюблені квіти господині. І вона разів двісті просила чоловіка: «Встав, відчини вікна. Квітам світло потрібне».
– Іван, – охнула Ганна Іванівна, – я ж просила вікна відчиняти…
Не встигла жінка домовити, як почула у відповідь:
– Та дістала ти зі своїми квітами! Я їх незабаром у відро викину! Не вистачало ще через них сваритися!
Ну що тут скажеш?
І Ганна Іванівна, розуміючи, що пояснювати марно, знову промовчала, а сама подумала: «Хіба в квітах справа?»
І знову в хаті тиша. Подружжя не розмовляє.
Вона – не може переступити через себе. Він від обурення, що потривожили його «царську» персону.
А те, що не відкривши ці злощасні вікна, він образив свою дружину, показав, що йому байдужі її прохання та інтереси, чоловік навіть не здогадується. Адже його це не стосується.
– Як же я втомилася, поки мій у відпустці, – бідкається Ганна Іванівна подрузі, – чекаю не дочекаюся, коли на роботу піде.
– У мене теж саме. Не люблю, коли мій довго вдома.
– Як подумаю, – продовжує наша героїня, – що скоро на пенсію вийде – аж думати не хочеться. Місяць – куди не йшло. Так він заявив, що жодного дня працювати не буде, як тільки на пенсію вийде. Хоч на розлучення подавай…
– Що ж…
– От і шкода його: старіє, сили вже не ті.
А бачити його 24/7 не хочу. Навіть не знаю, що робити.
Вже говорила йому, мовляв, мало нам лишилося, невже не можна спокійно пожити, жаліючи один одного, немолоді вже. Не розуміє…
Все шукає, за що причепитися. Інший раз сил немає терпіти.
А куди дінешся? Життя минуло…