Весілля Миколи та Ганни було знатне.
Гуляло на ньому все село, та й приїжджих було чимало. Молоді світилися від щастя, родичі від гордості, а столи гнулися від частування. Та й гості, здебільшого, залишилися дуже задоволені.
Загалом вдалося весілля на славу і стали молоді жити поживати, та як кажуть, добра наживати.
Жили добре, в коханні та злагоді. Микола свою новоспечену дружину на руках носив, а Ганна у молодому чоловікові душі не чула.
Про діток до певного часу не замислювалися, але настав час і обидва захотіли дитину.
Тільки от не виходило в Ганни завагітніти, але вони з Миколою не впадали у відчай.
Хтось, щось питав, відповідали з усмішкою.
– Які наші роки! Встигнемо ще!
А поки що жили як жили.
Ганна працювала у школі, а Микола на пилорамі, але, чесно сказати, не влаштовувала його ця робота.
Платять мало, а втомлюєшся не передати. От і вирішив Микола попрацювати в іншому селі. На будівництві.
Ганна спочатку погано сприйняла це, але Микола переконав її, що все буде добре.
Мовляв, поки діток немає треба заробляти, щоб потім у дитини все було і він ні в чому не потребував.
Ганна подумала, подумала та погодилася.
Микола поїхав.
На роботі сильно сумував за молодою дружиною, а після повернення чекала його радісна новина.
Ганна чекає на дитину.
Шастю подружжя не було межі. На появу малюка вони чекали як ніхто.
Вагітність протікала добре і в призначений термін на світ з’явився міцний і здоровий малюк.
Микола та Ганна назвали первістка Ігором.
Ріс Ігорчие здоровенькою і зовсім спокійною дитиною, тільки ось чим старше ставав син, тим підозріліше на нього поглядав Микола.
Йому здавалося дивним те, що вони з Ганною обидва темненькі, а Ігорчик аж надто світлий.
Ганна, коли Микола сказав їй про це, тільки засміялася.
Заспокоїла чоловіка тим, що таке буває. Ну, світленький хлопчик і що? Настане час потемніє!
Микола начебто прийняв аргументи дружини, але сумніви не залишили його душу.
Коли Ігорчику виповнилося 5 років, Ганна ощасливила чоловіка новиною, що знову вагітна.
Незабаром на світ з’явилася чарівна дівчинка, названа батьками Софією.
На відміну від Ігора, Софія народилася копією батька.
Микола в дочці душі не чув, а ось до Ігора став ставитись немов до чужого.
Що хлопчина не зробить, все не так. Підійде до батька з ласкою, той від нього, відсахується.
Та й до Ганни ставлення Миколи помітно змінилося. Став він дедалі частіше підвищувати на дружину голос.
Ганна, бачачи все це, вирішила поговорити із чоловіком.
Розмову завела за вечерею, коли Микола повернувся з роботи.
– Миколо, я з тобою поговорити хочу.
Невдоволений, як завжди останнім часом, Микола глянув на дружину.
– Що?
– Миколо, що сталося? Чому ти такий став?
– Який такий?
Ганна помовчала, підбираючи слова.
– Ну, не знаю, Миколо. Невдоволений, чи що. На мене сваришся, на Ігорчика також.
Микола глянув на дружину, а потім, процідив.
– Ну добре, що сама про це заговорила. А що ти хотіла? Щоб я чужого сина виховував?
Ганна здивувалася.
Такого повороту подій вона не очікувала.
Крізь сльози вона спитала чоловіка.
– Миколо, ти що таке кажеш? Як ти можеш? Ігорчик син тобі!
Микола розсміявся.
– Хто? Цей твій? Та який він мені син!? Ти ж його, поки я гроші для сім’ї заробляв, нагуляла! Дякую добрим людям! Розплющили очі! І не чекай колишнього відношення! Ні до себе, ні до свого.
З цими словами Микола підвівся зі столу і голосно закривши дверима вийшов із дому.
З цього дня життя Анни перетворилося на поганий сон.
Микола при кожній нагоді намагався насваритися на дружину, а Ігорчик став для нього пустим місцем.
Півроку жила Ганна у цьому поганому сні, але настав день коли вона не витримала.
Якось, поки Микола був на роботі, Ганна зібрала дітей та пішла до батьків.
Коли Микола прийшов додому, його там більше ніхто не чекав.
Зрозумівши де може бути дружина, Микола зібрався і вирушив у будинок тестя і тещі.
Зустрів його похмурий Віктор Іванович, батько Ганни якого, до речі, Микола поважав.
Аж надто суворий бував тесть.
– Ну, привіт, Вікторе Івановичу.
– І тобі привіт, Миколо. Чим завдячуємо таким дорогим візитом?
Микола набрався духу і голосно сказав.
– Гаоді тобі, Віктор Іванович. Адже знаєш навіщо прийшов. За сім’єю своєю, а то ще навіщо.
– А хіба в тебе, Микола сім’я є? Я думав у тебе одні негідниці!
Микола зрозумів, що Ганна, яка довго мовчала про ту саму розмову, все ж таки розповіла батькові.
Схвильованим голосом він почав говорити.
– Ну, а що, Віктор Іванович. Скажи не правий я? Адже не мій, Ігорчик! Ти глянь на нього? Я темний, Аня темна, а він немов янголя! Світлий та блакитноокий! Мені ж баба Зіна все розповіла! Очі розплющила, так би мовити!
Віктор Іванович глянув на зятя, і голосно, виразно промовив.
– Я тобі нічого доводити не буду. Сім’ї в тебе більше нема! А коли сім’я потрібна. Дуй до Зіни!
З цими словами тесть зачинив двері перед носом Миколи.
Той трохи постояв, а потім буркнув.
– Та ну вас! Мені такі не потрібні! А доньку все одно у вас заберу! Нема чого їй з такими. Як ви!
Потім Микола побрів додому, але дорогою зайшов у магазин і купив біленьку.
У загул Микола пішов на тиждень. Праворуч і ліворуч розповідав усім яка ж Ганна погана. Як обманула його, підсунувши йому чужу дитину.
А вже варто було побачити йому Ганну на вулиці, так і зовсім, не зрозуміло, що находило на нього. Дійшло до того, що одного разу, він посварився з дружиною і не стримався.…
Саме тоді повернулися до села його батьки, які до цього гостювали у дочки в місті і не чули, що робить син.
Як тільки батько з матір’ю довідалися про все, кинулися до сина.
Той зустрів їх не в найкращому вигляді.
Мама почала плакати, а батько, не менш суворий, ніж Віктор Іванович, грізно спитав.
– Ну і що ти робиш?
Миколі було незручно перед батьками, але він все ж таки з викликом промовив.
– А! Знаєте вже все. Ось яка Ганна виявилася! Дивись, що влаштувала! Ще й мене винним виставила. Ух!
Мати почала плакати.
– Так, що ж ти, Миколо! Що кажеш таке, синку?
– Тихо! – зупинив промову дружини батько Миколи. – Де ти тут сина бачиш? Я перед собою лише негідника бачу. Немає тут більше сина!
З цими словами він дістав із рук дружини старий, пошарпаний альбом і поклав його перед Миколою.
Той незрозумілим поглядом глянув на те, що поклав батько.
– А навіщо це мені?
Батько швидко прогорнувши сторінки, тицьнув йому на одну з фотографій.
– А ось навіщо!
Микола дивився на фото. На фото він явно бачив свого сина Ігорчика.
Микола нічого не зрозумівши, сказав.
– Ну і що. Ігорчик. Тільки фото якесь старе, дивне. Я його не бачив.
– А тому й не бачив, що ніколи не цікавився! Не Ігорчик це, а я! Малий зовсім, такий як зараз онук! – голосно сказав його батько.
Свідомість Миколи почала прояснюватися.
Він дивився на плачучу матір і на батька і тихо промовив.
– То це, що виходить. Ігорчик. Він мій чи що?
Мама ще дужче заплакала, а батько з усмішкою сказав.
– Ну, тепер вже не знаю! Ти все вирішив. Ех ти! Пішли мати! Нема чого тут робити!
З цими словами батько пішов до дверей, за ним мати.
Весь вечір Микола розглядав фото і дивувався, чому він ніколи не цікавився якими були його батьки у далекому дитинстві.
На другий день він з опущеною головою поплентався до Ганни.
Опустився перед тією на коліна, просив вибачення. Чомусь йому здавалося, що Ганна простить його відразу ж, але не тут було!
Ганна лише гірко сказала.
– Знаєш, Миколо. Сім’ї без довіри не буває, а якщо ти вже один раз засумнівався. То тепер так і буде. Не виправити тебе, Миколо. А я так не хочу жити. Не моє це. Ти бачиш, як швидко комусь повірив. Комусь, а не мені.
Ганна повернулася і пішла до хати. Вже на порозі обернулася і сказала.
Ганна пішла, а Микола так і лишився стояти. Ганна так і не пробачила Миколі.
Він розумів, що втратив все через свою власну наївність.