Вже місяць Алла підозрювала, що із чоловіком щось відбувається. Тільки що? Вона хоч і намагалася стежити за ним, але він як відчував і проколів не робив.
Все начебто було, як і раніше. Чоловік працював, приходив, як завжди, дивився телевізор. Звичайні сірі будні. У вихідні він їздив у село до матері, допомагав їй та привозив від неї овочі. Все як і раніше.
Вже дорослі діти їх особливо не турбували, свої сім’ї та свої справи.
Алла свекрусі дзвонила рідко, з днем народження привітати та з іншими святами. Іноді, якщо свекруха нездужала, питала як вона себе почуває. Свекруха теж не турбувала її своїми дзвінками, дзвонила в крайній потребі.
А тут у суботній ранок пролунав дзвінок від Надії Іванівни.
– Алло, щось трапилося у вас? Чому у Михайла телефон вимкнено? – раптом спитала вона.
– Так він ще з вечора поїхав до вас, як завжди, – здивувалася дружина.
– Як завжди? Його не було вже більше місяця. То робота у вихідні, то ще щось. Каже, гроші потрібні, – не зрозуміла свекруха.
– Та у нас все ніби добре з грошима. А звідки він бере овочі? Він щовихідних їде. Каже ви просили допомогти та овочі від вас привозить, огірки, помідори, баклажани.
– Баклажани? Я з роду їх не люблю. І вони не ростуть у мене. Кабачки люблю. Все окрім цих фіолетових.
Алла застигла. Їздив до матері, а мати каже не було його в неї.
– Алло, що ти мовчиш? – гукнула свекруха.
– Та я не знаю, що сказати. Він щовихідних їде, жодних не пропустив. З вечора п’ятниці до вечора неділі, – пояснила невістка.
– Оце новини! Може, ти приїдеш, поговоримо.
Алла подивилася на годинник, і відповіла, що скоро приїде. Все одно вдома робити нічого не зможе. До села свекрухи їхати менше години.
Зібралася і… ось вони вже на кухні п’ють чай із млинцями. Свекруха знає, що Алла любить її млинці з малиновим варенням.
– Розуму не докладу, де він проводить вихідні. А що ти не подзвонила мені? – сказала свекруха.
– То я ж думала він у вас завжди, привіт передає, овочі привозить. Я вам ковбаску з ним передавала, а він вам дякую.
– Обманював! Він не був у мене, – не витримала Надія Іванівна.
– А де він може бути? – здивувалася Алла.
– Я здається знаю. Можу помилятися, але перевірити треба. Пам’ятаєш поворот перед нашим селом?
– Так там же озеро.
– А зараз там уже два будинки збудували. Міські скупили землю та будують. Краса кажуть. Поїхали, заразом і перевіримо.
Не стала свекруха Аллі розповідати, що в селі бачили перше кохання Михайла Нінку. Як тоді поїхала за багатством, так було й нечутно про неї.
Майже одразу за поворотом вони побачили дахи будинків.
– Далеко видно.
Біля одного з будинків стояла Михайлова машина. Сам Михайло ходив на подвір’ї будинку з дівчинкою. Їй було приблизно п’ять років. Більше на подвір’ї нікого не було.
– Ну, і як це розуміти? – Мати не витримала. – Ти ж мені допомагаєш, грядки обходжуєш. А ковбаса моя де?
Михайло не очікував побачити тут матір та дружину, розгубився і мовчав.
– Діду, діду підемо грати.
– Діду? Як це розуміти? – Тепер не витримала Алла. – Ти зі своїми онуками не гуляєш, а це що таке?
– Це моя внучка.
– Ну ти не розумний, Михайле! Хто тобі сказав, що то твоя внучка? Нінка? А сама, де вона? – вже не витримала мати.
– Зараз приїде. Вона у місто поїхала.
Нінка приїхала незабаром. Біля воріт зупинилася велика машина з будматеріалами. Вона ні з ким не церемонилась. Скомандувала вантажникам і ті швидко взялися до роботи.
– А ти чого стоїш, – звернулася вона до Михайла, – розплатись по накладній і вільний. Більше ти мені не потрібен, чекаю наступних вихідних.
– Що це зараз було? – Алла підійшла до Михайла, який вже витягував гроші.
Мати виявилася спритнішою Алли, і швидко забрала гроші з рук сина.
– Ти що робиш? Це твої гроші? Чи може її? – Запитала мати.
– Мої. Але…
– Ніяких але. Швидко до машини! Вдома розберемося. Я з тобою, а Алла за нами.
– Ви хто такі? – Ніна відволіклася від вантажників, – а ну пішли звідси! А тітка Надя, а тут ось Михайло доньці допомагає своїй. Будинок їй будуємо. Внучка у нас.
– Пройдисвітка Нінко ти ! Яка була, такою і залишилася. Тьху.
Надія Іванівна підштовхнула сина до машини.
Приїхали додому до матері.
– Поки мені все не переробиш на городі, додому не збирайся. А зараз поясни.
– Так, Нінка сказала, що моя донька. І моя онука.
– Нінка сказала, а сам ти думаєш головою. Де ти з нею зустрітися знову?
– Так на повороті машина в неї зламалася. Я зупинився, допоміг. А це Нінка виявилася. Ось одразу мені і каже, що дочка у нас. І онука. Ось.
– Ось! Ось! А ти не спитав, коли дочка народилася?
– А навіщо? Вона ж сказала.
– Не розумний ти. Дочку вона народила за два роки, як поїхала з села. Мати її тоді ходила, вихвалялася, що Нінка добре влаштувалася і дочку народила. Це не твоя дочка. І онука не твоя. А що з Нінкою? Знову шури-мури?
– Ні. Я тільки до онуки приїжджав. Та й не потрібна вона, у мене є Алла. Ну, а тепер…
– Що тепер?
– Вижене мене Алла.
– Ну і не розумний ти.
– Ще раз підійдеш до Нінки та її внучки вижену. Тепер разом до мами їздитимемо. – Серйозно сказала Алла. Вона вже зрозуміла, що чоловік їй не зраджував, його просто обманули.
– Все. Іди до городу. Роботи багато для тебе накопичилося, – сказала мати.
Виявилося, що ночами та у вихідні Михайло підробляв, щоб допомогти у будівництві будинку для “дочки”. А іноді гуляв із “онукою”. Овочі він купував у бабусь, які стояли вздовж дороги.
Нінка потім і сама зізналася, що не його дочка. Вона просто розводила його за гроші. І не його одного. Сам Михайло їй був не потрібен.
Михайло тепер їздить у село лише з Аллою. Та й Алла зі свекрухою стали частіше дзвонити один одному.