Мати пішла раптово… Він, Андрійко, навіть не зрозумів як…
Тільки щойно вона була весела, обнімала його, гралася з ним, а тут раз… Мама заслабла і її не стало.
-Сирітка, – шепотілися бабці. – Що з ним тепер буде? Ольга теж уже в роках, де вже їй з хлопчиком впоратися? Ой, гріхи наші важкі. Катерина, он яка молода була, а нікого ж не милує недуга ця…
Бабці почали плакати, а Андрійко нічого не міг зрозуміти.
Він дивився на стіл, де у великій, довгастій скрині, оббитій червоним і чорним матеріалом, лежав хтось, дуже схожий на його маму.
-Іди, іди маленький, попрощайся з матір’ю, ох на біду ти народився, сирітка…
-Чого це він сирітка, – сказала скрипучим голосом баба Оля. – У нього рідний батько є.
Бабці раптом притихли. Бабу Олю всі остерігалися, через її круту вдачу.
Звичайно, як і в інших хлопчиків та дівчаток, у Андрійка теж був батько, та тільки не бачив він його ніколи.
Мама розповідала, що він приїжджав, коли Андрійко маленький був, а більше його й не було.
Потім вони поїхали далеко за село, на цвинтар…
Тоді і почало до Андрійка доходити, що там його мама, і що зараз її… Як заплакав тоді він, як кинувся до мами…
-Мамо, мамо! – кричить. – Як же ж ти мене залишила?! На кого?! Як я буду?!
-Наче дорослий голосить, – шепотілись бабусі. – Ой, дорогенький, життя без мами не мед. То без батька ще можна якось, а от без матері…
…Як дев’ять днів справили бабуся, кудись почала збиратися.
З вечора Андрійку говорила, що каша буде в казанку, в печі стоятиме, на обід та вечерю картоплі хай Андрійко поїсть із молоком, а там уже й бабуся приїде.
Затопила вона з ранку піч, сказала в обід, як погаснуть вуглики, якщо холодно буде, то на піч залізти, і кожухом дідовим вкутатися. Бабуся до ночі все одно повернеться.
-Не боїшся? А то може до Анатоліївни тебе відвести, га?
Бабуся знала, що Андрійко не любить Анатоліївну, вона каже йому вчити дивні вірші, які називає молитвами і цілувати картини з намальованими там людьми, на які каже, що то ікони…
Ні, Андрійко вдома краще посидить… До того ж бабуся сказала що під вечір повернеться.
Ще через тиждень, чистому, вмитому, підстриженому Андрійку, який тихо сидів на стільці посеред кімнати, бабуся казала.
-Ти, Андрійку, головне не бійся, не будь плаксою… Мачусі спуску не давай, кажи, що ти не до неї, а до батька рідного приїхав, мовляв, і ти мені не наказ…
Я Андрійку й сама з мачухою росла, знаю як це.
Чого тільки не було… Ой натерпілася я, побігла заміж, тільки вісімнадцять виповнилося, аби втекти з того дому…
Ох, любий, були б сили у бабусі, то бабуся тебе б не віддала, любий ти мій…
Плаче бабуся, течуть сльози по щоках, притискає до себе Андрійка, який теж плаче.
-Бабусю, бабусенько, не віддавай мене мачусі, я не хочу. Я слухатимусь тебе, я дрова заготовляти на зиму з дідом Микитою буду, я вчитися в школі на відмінно буду, бабусю, – плакав хлопчик. – Бабусю…
-Любий, милий мій, та не віддадуть тебе, стара я, я ж не бабуся тобі, Андрійку, а прабабуся. Я, маму твою, Катерину виростила, тебе виняньчила, золотко ти моє, онучечок ти мій…
А потім приїхала велика світла машина і забрали Андрійка у місто.
Ох, і важко йому було.
Батько, не дивлячись в очі Андрію, сказав, що тепер буде він жити з ними.
Із батьком Володимиром Івановичем та його дружиною, Марією Миколаївною.
Цілий тиждень Андрійко не хотів з кімнати вийти, плакав тихенько, та у вікно дивився, все чекав, що бабуся раптом за ним приїде.
Покличуть їсти його, а він хитає головою, не хочу мовляв. А вночі пробереться на кухню, хліба візьме і води.
Поїсть хлібця трохи, а решту на сухарі, на батарею покладе гарячу, вони й висохнуть за ніч, а вранці під матрац сховає.
Мачуха знайшла, батькові показала, той так строго дивився на Андрійка, Андрію так соромно було.
-Андрію, хіба ми тебе не годуємо, ти що це таке вигадав? Сідай з усіма за стіл, їж скільки хочеш.
Почав Андрійко з усіма до столу виходити, та тільки сухарі сушити не перестав, а став ховати краще…
Андрійко плакати перестав, але так само дичився, переживав що зараз мачуха свій характер і покаже…
Приїжджали тітка Юля та дядько Степан.
Тітка Юля щось шепотіла Марії Миколаївні, начебто навіщо взяли Андрійка, а дядько Степан весело підморгнув і подарував іграшкову машинку, і книжку з картинками.
Настало літо, Андрійко тихенько надвір виходив, там з хлопцями познайомився.
З мачухою ніяк не контактував, тільки вона спитає щось, Андрійко весь стиснеться, голову в плечі втягне і мовчить.
А тут ще Василько, друг новий, сказав що мачуха у Андрійка погана, бо тата з родини повела, він Василько точно знає, у нього теж така сама ситуація…
Так він, Василько, коли тато його забирає на вихідних, то тихенько капостить мачусі.
Вона репетує, тату скаржиться, а Василько очима кліпає і плаче, що це не він, що вона спеціально.
У тата з мачухою сварки, а їм із мамою радісно, так і треба їй.
-Повернувся тато після цього, – весело сказав Василько.
-Куди повернувся, – не зрозумів Андрійко
-Додому повернувся, до нас з мамою, – каже Василько. – Тільки от знову пішов, ну як пішов, мама виставила його. Гульбанити почав. Мати і виставила…
Прийшов Андрійко додому, взяв і подряпав усі туфлі цій… Мачусі… Туфлі в шафу поставив.
Увечері він пішов митися, а цвях і випав з кишені. Мачуха підняла його, подивилась.
-Андрійку, – спитала вона тихо. – Він потрібний тобі?
Анндрій голову в плечі втиснув і мовчить. Йому соромно раптом стало.
А потім мачуха туфлі ці одягти захотіла, а вони…
-Що це, Марійко? Наче подряпані? – запитав батько.
Втягнув Андрійко голову в плечі, ось зараз почнеться, думає. І навіщо він цього Василька послухав…
Вона ж жодного разу поганого слова йому не сказала, і з-за столу не виставляє, їжу все підкладає, гарні сорочки до школи купує, лінійку, зошити та олівці.
-А я тобі казала, Володю, що там цвях у шафі стирчить, давно говорила, ти все ніяк не прибирав його, от і результат…
-Де цей цвях? Зараз я його витягну.
Побіг батько до шафи.
-Ха, прокинувся, його вже давно… Андрійко витяг.
-Андрій? – здивувався батько.
-Так, Андрій! Наш Андрій!
А Андрійку раптом так тужливо й соромно стало, що побіг він до своєї кімнати, сів у куток на ліжку і дав волю сльозам. Знову до столу не вийшов, так соромно, гірко й тужливо хлопчикові ніколи не було.
А на другий день виявляється у Андрійка був день народження, прокинувся він, а на столі подарунки стоять, як мама робила колись…
То був сон, подумав Андрійко…
-Мамо, матуся…
У кімнату зазирнула мачуха.
-Андрійку, з днем народження, хлопчику мій.
-Дякую, – тихо сказав Андрій і сів на ліжку опустивши голову.
Подарувала мачуху Андрійку багато корисного до школи і цукерки в коробці, і гарну сорочку, і светр, що сама зв’язала.
На день народження батько машинку велику подарував і портфель, тітка Оля зайця подарувала плюшевого, кеди, як у дорослого і шапку з вухами, дядько Степан подарував ліхтарик.
Восени Андрійку йти до першого класу.
А ще… Ось це подарунок, так подарунок, до Андрійка приїжджала бабуся його улюблена, бабуся Оля.
Шкарпетки йому привезла, рукавиці та шарфик колючий, сама зв’язала. Все запитувала Андрійка, чи ласкавий батько з ним? Чи не свариться мачуха.
Андрійко головою хитає, мовляв, все добре…
…А незабаром поїхали вони з татом і мачухою, в село… Бо не стало бабусі. Батько з мачухою поминки їй робили, окрім Андрійка нікого й не було у бабусі.
-Будинок продаватимете, чи як, – цікавилися бабусі-сусідки.
-Ні, – каже батько. – Це Андрійка спадщина, виросте і вирішить що з цим добром робити, а поки будемо приїжджати, як на дачу, дитині повітря свіже потрібне.
Ходили батько з Андрійком і до мами.
-От Катруся, Андрійко зі мною, не хвилюйся там… І пробач мені, люба.
Ось так вийшло, Андрійку, що не зміг я тебе ростити, поки малюком ти був…
-Тому що до неї пішов? – тихо запитав хлопчина.
-Ні, – батько похитав головою і глянув задумливо на Андрійка. – Виростиш, зрозумієш.
Мовчки їхав Андрійко додому, дивився у вікно і витирав сльози, не стало бабусі, залишився він сам на всьому білому світі.
Василько розповів йому, що мама нового мужика знайшла, він з мамою свариться. Тато знову з тою зійшовся, тепер його Василька, до себе не бере вже, так у парку погуляють і все…
Прийшов Андрійко додому, а мачуха сидить на стільці, така аж біла. Він руки помив і на кухню пройшов, сів тихесенько і сидить, а вона сиділа, сиділа і на підлозі опинилась…
-Мамо, матуся, – кричить Андрійко. – Прокидайся, прокидайся, матуся.
На його крик сусідка прибігла, добре двері були не зачинені, швидку викликали і повезли мачуху десь.
Батько прибіг з роботи.
-Тату, татку, її не стане, мами не стане, як тієї, моєї рідної мами, як бабусі!
Щойно заспокоїв батько Андрійка, а вранці вони поїхали до лікарні.
-Мамо, мамо…
-Я тут синку, – не розплющуючи очей, каже мама Марія.
-Тебе, що не стане?
-Ні звісно, ти ж у мене ще такий маленький…
-Мамо, будь ласка, не залишай мене…
Пішов восени Андрійко в перший клас, тримаючи за руку маму і тата, щасливий.
Вночі приснилися йому мама Катя і бабуся Оля.
І тільки коли підріс Андрійко, то зрозумів, що тітка Юля і дядько Степан, не тітка і дядько, а брат і сестра його, рідні за татом…
Навіть питати не став у тата та мами, як так вийшло.
Вирішив що ні до чого минуле ворушити.