Скільки Надя пам’ятала себе, баба Зоя завжди щось писала. Це були звичайні зошити сорок вісім аркушів, які баба Зоя складала в коробку на верхню полицю антресолей.
Коли Надя була молодша, вона багато разів питала – що це баба Зоя таке пише?
– Список справ, – відповіла та.
Або ще щось подібне.
Наді дуже хотілося знати, що там, і одного разу вона навіть спробувала заглянути в один з зошитів, але баба Зоя, вперше на пам’яті Наді, сильно її насварила.
Взагалі баба Зоя любила Надю. Надя це відчувала, ніхто її так не любив, крім, хіба що, мами та тата. Були в неї ще бабусі та дідусі, були два дядьки – татові брати, була тітка – мамина сестра, яка в’язала їй гарні кофти з мереживними комірами, але всі ці родичі були радше привітні, а баба Зоя була по-справжньому доброю. Вона уважно слухала Надю і ніколи не казала, що вона ще маленька, дарувала їй найкращі подарунки і зовсім не сварила. Саме тому Надя тоді зрозуміла, що чіпати ці зошити – не можна.
Пізніше мама сказала, що ці зошити — щоденники, і дивитись, що в них — велика підлість, це навіть гірше, ніж читати чужі листи. Баба Зоя була сестрою маминої мами, тобто маминою тіткою. Вона і маму дуже любила, взагалі була їх ангелом-охоронцем, завжди їх виручала і була поряд. І коли вона лягла на процедуру, як особи, з якими треба зв’язатися, якщо щось піде не так, вона вказала не свою сестру, а племінницю та її доньку. От і зателефонували Наді, повідомивши, що щось пішло не так.
У Наді були ключі від квартири баби Зої – вона ходила годувати котика. Сьогодні Надя увійшла до цієї квартири в засмучених почуттях, думаючи про те, що баби Зої може не стати. Вона ходила по знайомих кімнатах, відчуваючи, як важко на душі – скільки спогадів, скільки радості було в них…
Раптом їй на очі потрапив зошит – він лежав у куточку столу, сиротливо притулившись до синьої ручки. Надя не знала, що на неї найшло – рука сама потяглася і відчинила зошит. В очі кинувся рядок – “Іноді я думаю: невже моя таємниця піде разом зі мною? Може, настав час все розповісти?”
Після таких слів вона просто не змогла зупинитися – очі впивались у ці рядки, намагаючись зрозуміти, що за велику таємницю приховує баба Зоя.
Недаремно кажуть, що чужі таємниці краще не знати. Коли вона закрила зошит, душа її була наповнена таким сум’яттям…
“Навіщо я це читала…”
Раніше такі історії вона зустрічала тільки в кіно, хоча зрозуміло, що будь-яка історія береться з життя. Мабуть, напередодні процедури, баба Зоя вона надавалась спогадам, переживаючи, що незабаром ці спогади залишаться лише рядками у щоденнику.
Зої було вісімнадцять… Вона пізно поверталася додому… І вирішила скоротити шлях через гаражі. Їх було двоє… Обличчя вона не запам’ятала. Писати заяву категорично відмовилася – соромитися тільки. Коли зрозуміла, що вагітна, було запізно. Зою всі любили, вона була справжнім ангелом, і мама з сестрою плакали три дні, розуміючи, що не буде у Зої ні золотої медалі, ні інституту, ні блискучого майбутнього. А потім вирішили – вони приховують це від усіх. Домовляться з лікарем, добре є знайома, і дитину запишуть на Олену, старшу сестру Зої. Олена була заміжня, і чоловік її був не проти. Загалом на тому й вирішили. Олена всиновила Ніну, а Зоя була їй люблячою тіткою.
Щоб розібратися у своїх почуттях, Надя зварила міцну каву у улюбленій турці баби Зої. Кіт голосно муркотів і терся їй об ноги, холодильник своїм рівномірним гудінням начебто заспокоював, але всередині Наді була образа, обурення, жалість… Якби вона, Надя, була не маминою дочкою, а чиєюсь іншою, вона б точно хотіла знати. Хіба можна приховувати подібне від своєї дитини? І взагалі – як можна її віддати, хай і сестрі? Сама б Надя ніколи…
Найбільше Наді було прикро за маму. Виходить, все її життя вона жила в обмані, а хіба це справедливо? Адже вона така чуйна, така добра – чому доля до неї така несправедлива?
Кава не допомогла. Вона була така ображена на бабу Зою… Немов у якомусь тумані вона піднялася, взяла табурет, стала на нього і дістала коробку з антресолей. Коробка виявилася важкою – Надя її не втримала, і зошити посипалися на підлогу, миготивши рівними рядками букв.
Вона копалась у цих зошитах. І що, власне, вона хотіла там знайти? Надя сама не знала, але з цих розрізнених рядків народилося якесь зовсім нове почуття – безсила жалість до цієї самотньої жінки, яка все життя прожила одна, так і не зумівши збудувати сім’ю без своєї дитини. У Наді ще не було дітей, навіть нареченого не було, тому їй важко було зрозуміти, що таке материнське кохання. Але в словах бабусі вона його відчувала як ніколи раніше, і тут їй подумалося – адже вони з мамою все своє життя сприймають це кохання як щось само собою зрозуміле і мало що давали бабі Зої у відповідь. Так, любили її, допомагали їй, але головна роль все одно була у баби Олени.
Додому Надя не поїхала – переживала, що не втримається і все розповість матері. Вона згорнулася клубочком на дивані, і на диво міцно заснула.
Розбудив її телефонний дзвінок.
– Надя? З лікарні дзвонили. Потрібно їхати…
Тут мамин голос перервався схлипами, і Наді більше нічого не довелося пояснювати.
Дорогою вона була сповнена рішучості – неодмінно переконає бабу Зою все розповісти! Хоча перед… Вимовити це слово навіть про себе вона не могла – не можна було зараз занурюватися у вир сліз, треба бути спокійною і розважливою. Саме вона, Надя, подарує мамі правду, а бабі Зої – дочку, хай і на такий короткий час.
Приїхавши вони з мамою, сиділи в коридорі і чекали незрозуміло чого. Надя сотні разів прокручувала про себе варіанти, як розпочати розмову.
Нарешті, підійшов чоловік у білому халаті – високий, сивий, на вигляд строгий, але з дуже добрими очима.
– Ходімо зі мною, – покликав він.
У палаті було тихо – хіба що прилади шуміли, але ледь чутно. Баба Зоя лежала на ліжку.
-Я не впевнений, що вона вас чує, але все одно ви можете попрощатися, – сказав чоловік. – Хотів би дати вам хоч трохи надії, але…
І чому Надя вирішила, що баба Зоя буде чути її? З чого вона взяла, що зможе вимовити свою викривальну промову? А потім дивитися на зворушливу зустріч матері та доньки? Фарба залила її щоки – Наді стало соромно за власну не розсудливість.
Вони сіли по обидва боки ліжка. Поки мама щось тихо шепотіла, ковтаючи сльози, що підступали, Надя взяла бабу Зою за руку і пообіцяла: тепер я зберігатиму твій секрет…