Останні дні серпня видалися спекотними. Дітей батьки везли з дач і сіл у місто, щоб встигнути приготуватися до школи.
Дідусі й бабусі, звільнені від необхідності стежити за онуками, кинулися збирати врожай овочів, робити закрутки на зиму.
Але в останній день літа вони раптом рвонули до міста. Їм теж хотілося подивитися, як улюблені онуки йдуть до школи.
Тому останній автобус напередодні першого вересня був повен дачників.
У кожного з них було про дві великі сумки, які були повні кабачків, перезрілих огірків, і дбайливо запакованих букетів квітів.
У машину до дітей, звичайно, напхали все, що влізло.
Але щось забули, ще щось зібрали… А як залишиш?! Стільки сил витрачено, стільки ведер води вилито на грядки!
Перед дачним селищем зупинився автобус. Дачники, виставивши лікті та сумки, намагалися зайняти сидячі місця.
Автобус був такий повний, що аж хилився на бік.
Метрів через п’ятсот він зупинився, щоб підібрати купку дачників із найближчого села.
Двері з шумом відчинилися. Перед людьми, які хотіли сісти в автобус, постала щільна стіна зі спин пасажирів.
Хтось когось підштовхнув, пасажири втягнули животи і двері з шумом зачинилися.
Пасажири видихнули. Осівши на один бік автобус повільно рушив, погойдуючись на вибоїнах дороги. Пасажири намагалися зайняти зручне положення, але де там – не розвернутися, руки не витягти.
-Ох, пом’яли… Всі квіти пом’яли, – бурмотіла якась бабця.
-Та не бурчіть уже, тут всім нелегко, – відповідали їй з усіх боків.
-Чий лікоть? Заберіть, заради Бога! – кричав якийсь чоловік.
-Наїв боки, тепер маєш. Терпи, – відповідали йому.
Чий лікоть ніхто не зізнавався. І чоловік пихкав, смикався, намагаючись відійти від нього.
На нього шикали, сварилися. Він все ж таки якось розвернувся і притулився до пишнотілої білявки.
Погляд чоловіка мимоволі зупинився на вирізі квітчастої легкої сукні.
Чоловік одразу відвів очі, але погляд знову і знову, як приклеєний, опускався на виріз сукні.
Жінка докірливо подивилася на чоловіка. Той закотив очі. Як тільки він намагався трохи відсунутися від жінки, як тут же зʼявлявся лікоть. І він облишив спроби якось змінити положення…
Поруч із ними, затиснута з усіх боків пасажирами, стояла маленька бабуся. Її голова з рідким білим волоссям, схожим на кульбабу, знаходилася на рівні пахви чоловіка. Йому стало шкода її.
-Бабусю, все добре? – спитав він, трохи повернувши до неї голову.
Бабуся не відповіла.
-Агов, тут старенькій зовсім тісно. Посуньтесь трохи убік, – попросив чоловік.
Пасажири знову втягнули животи. Бабуся вдячно посміхнулася.
Автобус підстрибнув, хитнувся вбік, і люди в одному кінці салону вдихнули вільніше, а в іншому – видихнули.
-Заберіть свої гілки! – примхливо сказала жінка з завивкою волосся лимонного кольору і чхнула. – Ну, немає ж ніякого терпіння, прямо в ніс тицяєте.
-Справді, заберіть ваші квіти! – сказала інша пані, яка була поруч.
-Не можу опустити. Пробував. Не виходить, – відповів чоловік, тримаючись за верхній поручень рукою, в якій затиснув пакунок із квітами. Автобус смикався, пакет розгойдувався, гілки, що звисали з нього, тицяли у всі боки.
Наближалася зупинка, на якій чекала ще одна група дачників із сумками.
-Агов, водію, їдь повз! Не влізуть більше або автобус трісне, – сказав хтось.
Йому вторили кілька голосів. Автобус уповільнив рух. Жінки загомоніли, завищали, захвилювались, волаючи до водія.
Люди, що зібралися на зупинці, підхопили сумки і, штовхаючись, подалися до дверей автобуса, що пригальмував, приготувавшись заходити. Водій в останню мить одумався і, не зупиняючись, додав газу.
Люди в автобусі полегшено видихнули. Пахло гумою, пилом, потом і ароматами квітів та зелені із сумок.
Вдалині з’явилися будинки приватного сектору передмістя.
-На зупинці зупиніть! – крикнув чийсь писклявий голос.
-Водію, їдь далі. Там ще люди стоять, – відповіли йому.
-Зупиніть! Пустіть, дайте вийти! – фальцетом кричав чоловік з червоним обличчям і витріщеними очима. Він працював ліктями, стегнами, сумками зачіпав людей, намагаючись протиснутися до дверей.
-Куди преш?! – сварились до нього.
Ті, хто стояв біля самих дверей, знали, що якщо вийдуть, то їх назад наврядчи впустять. Тому вчепилися в поручні і намагалися протиснутись углиб салону.
Автобус сіпнувся, зупиняючись. Народ охнув. Чоловік не розгубився і протиснувся до виходу. Двері відчинилися наполовину – заважала застрягла на сходах чиясь сумка.
Автобус знову смикнувся, пасажири хитнулися назад і виштовхнули чоловіка крізь щілину у дверях. Вивалюючись із автобуса, він зачепився за чиюсь сумочку і прихопив її із собою.
Народ шумів, жіночий голос вимагав повернути сумочку. Чиясь рука просунулась між пасажирами у щілину між дверима.
І тільки чоловік вклав у руку сумочку, як двері з шипінням зачинилися. Автобус поїхав далі з сумочкою, що стирчала з дверей назовні. Чоловік співчутливим поглядом провів її, підхопив сумку і, радісний, що вибрався без втрат, пішов додому.
Пасажири в автобусі затихли. Виявилося, що одне сидяче місце вільне. Народ почав озиратися, шукаючи особливо гідного щоб сісти. Чоловік із пакетом, з якого стирчали порідлілі й обламані гілки квітів, уважно дивився на сидіння, але пробратися до нього не було жодної змоги.
Повненька жінка вже намірилася сісти. І тут той чоловік, який втікав від ліктя, а потім рятував стареньку, закричав, щоб посадили бабусю.
На околиці міста частина пасажирів вийшла. Ті, хто залишився у салоні, із заздрістю дивилися на тих, хто вже опинився зовні. Стало вільніше. Пасажири розправили плечі, випустили стиснуті животи і видихнули.
Повненька жінка запитливо, але без претензій подивилася на чоловіка, який допомагав бабусі.
У її стегно вперлося щось тверде. Чоловік старанно відводив погляд.
Незабаром жінка стала пробиратися до виходу, допомагаючи собі товстою важкою сумкою. Чоловік не відставав, тісно притулившись до її широкої спини. Так вони разом і вийшли на зупинці.
-Вам хіба тут виходити? – запитала жінка, коли автобус легко зачинив двері й поїхав, обдавши їх вихлопними газами.
-Так, – відповів невпевнено чоловік і озирнувся.
Жінка окинула його цікавим поглядом, що зупинився на кишені штанів. З неї виглядав довгий ліхтар.
Вона раптом ойкнула і пирснула від сміху. Чоловік оглянув себе, переживаючи, що щось не так. Та ні, все гаразд. А жінка все не вгавала і заливисто сміялася.
-Що не так? – запитав вкрай розгублений чоловік.
Він не розумів, що відбувається.
-У вас… У вас… – вона показала на кишеню. – А я подумала… – І на очах її виступили сльози від сміху.
-Що, зникло щось? – запитав пасажир, який проходив повз. – А то мене теж весь час обмацував хтось у автобусі.
Жінка не могла говорити від сміху, а тільки похитала головою, витираючи рукою сльози.
-Вибачте. Я думала, ви на мене так, а це… ліхтарик, – нарешті, змогла вимовити вона.
-Поспішав на автобус, забув залишити на дачі, не викидати ж, – сказав почервонілий чоловік і дістав з кишені ліхтарик. – А де ви живете? Сумка у вас важка. Я проведу?
-Проведіть, – жінка посміхнулася і грайливо кліпнула на нього темними очима. – Мене Олена звуть. Тільки дружина, мабуть, вас зачекалася?
-А я – Микола. Нема дружини, а дача залишилася. Продам навесні. Без хазяйки важко, – розповідав він дорогою до новобудов.
-Навіщо ж продавати? Була б дача, а хазяйка знайдеться.
Жінка знову кліпнула очима.
-Я, наприклад, все життя мріяла про дачу.
Вона зітхнула.
-На сестрину їжджу. Вона з чоловіком поїхала на море.
Чоловік з іще більшим інтересом придивився до жінки. А що – хазяйська, апетитна, приваблива…
…Спекотний серпневий день добігав кінця. Скінчилося літо, поїздки на дачу. Пасажири благополучно дісталися додому.
Відпочинуть трохи і солитимуть, закручуватимуть вирощені з любов’ю та відповідальністю овочі.
А завтра батьки, бабусі та дідусі з розчуленням поведуть своїх дітей та онуків у школу.
А ці чоловік і жінка з автобуса щороку в останній день літа згадуватимуть цю доленосну подорож…
А де ж іще познайомитися двом одиноким людям, як не в тісному приміському автобусі на порозі прохолодної осені?..