-Ну от, знову ці Березюки прийшли, – буркнула Надія, витягаючи пиріг з духовки. – Зараз почнеться:
«Все в країні погано, на роботі проблеми, ми бідні, а чи не взяти нам щось із вашого столу?»
-Ага, і як тільки вони дізнаються про наші свята? – погодилася Наталка, нарізаючи хліб. – На запах, чи що, йдуть?
-Дівчатка, припиніть! – сказала їм строго Ліда. – Іван – ваш двоюрідний брат, ну він не винен, що йому така Оленка трапилася. А куди шия поверне, туди й голова, життя у них таке – нещасливе.
-Ти хоч сама віриш у те, що говориш? – запитала Наталка.
Усі жінки захихотіли, включаючи Лідію. Наталя та Надя були рідними сестрами, Лідія – їхня мати.
Колись у Лідії була сестра Тамара, якої не стало, коли Івану було 27 років.
Тамара оберігала синочка і виховувала його якимось несамостійним, чи що.
Після того, як не стало, сестри виявилось, що Іван ні до чого не пристосований. Але який же неодружений хлопець у цьому віці з квартирою залишиться безхазяйним? Його тут же й знашла Олена – пишна і нахабна тридцятирічна панночка з донькою семи років.
Лідія спочатку була рада за племінника: ну ось нарешті влаштували. Оленка ніби, навіть, і любить Івана.
Лідія заходила до них в гості і дивилася, як та відмиває холостяцьку квартиру від бруду – за півроку після того, як не стало сестри, в квартирі утворилися товсті шари бруду і пилу на меблях та техніці.
-Господи, Іванку, як тобі з нареченою пощастило! – хитала головою Лідія.
-Ага, “пощастило”! – бурчала Олена. – Тут треба відтирати хорошими засобами все, а не оцими дешевими.
-Так купила б їх, Оленко! – сказала Лідія. – Що ж ти таке дешеве береш?
-На які гроші? – Олена витріщила очі. – На зарплатню цього будівельника? Чи на свою – посудомийну?
-Ну, Іван же ж непогано заробляє, – заперечила Лідія. – Він кваліфікований фахівець, вивчився, наші зарплати в рази нижчі від його.
-Так, – усміхнулася Олена. – Все це керівництво в них бере, самі розкошують, наживаються на працівниках.
Лідія знизала плечима – Тамара ніколи не скаржилася, навпаки, дивувалася великим заробітком сина, навіть не очікувала, що він так отримуватиме, пишалася, що в сім’ї такий здобувач.
-Оленко, ну ти ж посуд миєш в кафе, от і ти теж бери – у вас там гроші хороші, відливай у баночку і додому неси!
-Ага! Ще звільнять! А я маю дочку!
Лідія відчула себе ніяково. Ну що ж, допомогти треба молодій сім’ї. Вона була на пенсії, але підробляла репетиторством – скоріше щоб без діла не сидіти.
На свої гроші вона купила хороші засоби для прибирання, й Олена їх прийняла, як належне, навіть не подякувала.
-Це те, що треба, – сухо сказала вона. – Далі відмиватиму.
Звичайно ж, як і решту рідні, Лідія запрошувала сім’ю Івана на свята. Спочатку до Олени ставилися нормально – начебто своя дівка.
Спочатку вона соромилася балакати в незнайомій компанії, сідала в куточку, складала руки і за всіма спостерігала.
-Олено, ходімо потанцюємо! – кликали її родичі Івана.
Олена хитала головою, мовляв – ні! Поруч із нею завжди сиділа її похмура донька, яка теж складала руки, як мама.
З дітьми гратися вона не хотіла, веселитися теж, її хвилював тільки гастрономічний інтерес – апетит у дівчинки був завидний.
Поки що веселився тільки Іван. Але й у нього почав псуватись характер – він у всьому підтакував дружині, вкрутився під її підбори.
Незабаром на таких святах Олена почала відрізнятися особливою балакучістю:
-Керівники на роботі взагалі вже зназабніли! Беруть і беруть, а ми для них ніхто! Ще й зарплату затримують! Незрозуміло на що жити! Отак і живемо.
Ця розмова напружувала всіх – ну так, усі потреби відчувають тією, чи іншою мірою, але не плакати ж за столом, треба про все хоч на свято забути і веселитися.
На загальних святах кожна сім’я вносила свій внесок: хтось салатик, хтось рулетики, хтось ще щось.
Сім’я Березюків не приносила нічого, але й сорому від цього вони не відчували. Самі вони нікого до себе не запрошували, навіть розписалися нишком.
-Дивно, у мене зовсім інша інформація, – сказав дядько Василь, брат Лідії і Тамари. – Усі будівельники на цьому підприємстві одержують зарплату вчасно, це ж я туди племінника влаштував, у мене там знайомі.
-Вам неправду кажуть, дядько Василь, – не червоніючи відповідала Олена, а Іван їй підтакував.
Березюків стали менше запрошувати, а вже потім взагалі почали ігнорувати – не кликали в гості. Але вони до цього дуже спокійно ставилися – просто приходили самі, знаючи дати, і навіть дорікали господарям за те, що їх забули запросити.
А ще мали коронний номер – дочекатися кінця свята і зібрати зі столу те, що гості не доїли, несучи все додому.
-А ми ні від чого не відмовимося, тітко Лідо. Не ми такі, а життя таке. Зарплату затримують, начальство бере, треба якось жити. Баночки я вам поверну!
Ось і цього разу Березюки прийшли без запрошення. Наталя з Надією були готові були вже виставити непроханих гостей, але Лідія захистила улюбленого племінника.
-Дівчата, ну годі вже, що вам шкода? – казала вона. – Ми ж на свята готуємо так, що стіл ломиться та й інші приносять хто що може. А залишки у нас ніхто наступного дня не доїдає, їдаки з вас такі собі, то нехай їм буде. Не викидати ж.
-Слухай, вони прийшли з сумкою якоюсь великою, може, щось принесли? Подарунок? – Наталка визирнула в коридор, сумка стояла там же, а Березюки були вже за столом.
Але сьогодні Березючка була якась не така – замість скарг, вона веселилася разом з усіма, навіть погодилася потанцювати. Дивно, можливо, люди змінюються? Але все з’ясувалося набагато пізніше.
-Дядьку Василю, а чи не могли б ви нам допомогти? – запитала Олена. – Ви б поговорили щодо Івана, щоб йому підвищили зарплату.
-А чим Іван відрізняється від інших працівників? Чи йому ще треба корону надіти на голову замість каски?
-Справа в тому, що я вагітна, – сказала Олена зніяковівши і всі вперше побачили, як вона почервоніла. – Витрати, знаєте, зростають.
За столом усі зааплодували, почали вітати. Лідія злегка заплакала:
-Ех, Тамарочка не дожила до цього моменту, онука не дочекалася.
Дядько Василь пообіцяв, щось придумати, але він заздалегідь знав, що ні з ким і ні про що домовлятися не буде – Олені скільки не дай, їй все мало.
Завершувалося свято, розходились гості, а Березюки, як завжди, залишалися до останнього.
Раптом Олена встала і відкрила ту саму сумку. Господарі зазирнули всередину і ахнули.
-Ви знаєте, сьогодні випадково у нас в кафе роздавали непотрібні пластикові контейнери, – заявила Олена. – Більше баночки я у вас тягати не буду, можна прямо сюди їжу зі столу і складати!
Та ми все будемо, все кладіть, ні від чого не відмовимося, особливо мені ж зараз треба за двох їсти!
Господарі стояли повідкривавши роти…