– Здається, наші клієнти, я підійду, – Олеся миттєво «наділа» посмішку і плавно, як кораблик по воді, пішла назустріч двом солідним дамам. – Пальто вибираєте? А який розмір? Можу запропонувати зовсім нову модель… – Вона защебетала про переваги дорогого пальта, яке обов’язково треба приміряти.
Жінки недовірливо подивилися на нього, відмовившись приміряти, перемістилися вглиб зали до інших моделей. Олеся не відходила ні на крок, намагаючись догодити. Але всі її старання не мали успіху. Жінки, порадившись, примхливо підібгали нафарбовані губи і вийшли з магазину.
– Ні, ну я не розумію, що їм треба? – сазала Олеся. – Такий вибір … і самі, явно при грошах, принаймні, судячи з їхнього вигляду … і чого крутилися, що шукають, незрозуміло … Чуєш, Віка, – Олеся звернулася до напарниці, – я прямо відчувала: безпрограшний варіант, приміряють, сподобається, куплять…
Віка, молоденька дівчина з короткою стрижкою, в обтягуючих штанах, усміхалася обуренню Олесі. – Не заводься, адже по них відразу було видно: подивляться і нічого не куплять.
– І як ти це бачиш? – дивувалася Олеся. – У тебе краще виходить, а я начебто визначаю відразу, що це наш покупець, а вони йдуть без покупки. – Вона підійшла до вишуканих пальт, провела рукою.
Віка, як і раніше, посміхалася. – Ти сама зголосилася обслужити цих жінок, я й не лізла. А взагалі, одразу було видно: не куплять.
На вході брязнув дзвіночок, що сповіщає про прихід нових клієнтів. Дівчата спрямували погляди на двері. Жінка, років тридцяти п’яти-сорока, увійшла в магазин і зупинилася, не наважуючись пройти. Легка вітровка, закриті туфлі, велика сумка видавали в ній людину приїжджу або яка кудись їхала. Волосся після легкої завивки не було укладено, обличчя виглядало втомленим. Олеся одним поглядом «сфотографувала» клієнтку і стояла, не рухаючись; потім подивилася на Віку і похитала головою. Вікторія вже знала цей погляд: напарниця оцінювала нерідко клієнтів на вигляд. – Напевно, помилилася, – прошепотіла вона, – це не наш клієнт.
Віка ж, навпаки, не роблячи жодних висновків, рушила назустріч: – Проходьте, будь ласка. – запропонувала вона.
– Ой, дівчатка, я сюди потрапила? – розгублено запитала жінка.
– Ви пальто хотіли подивитися?
– Так, пальто.
– Проходьте, ось тут нові можелі, там – з минулого сезону.
– Давайте нові подивимося.
– А ви сумку сюди поставте, тут надійно. – запропонувала Віка.
Олеся здалеку спостерігала, як Віка спілкується із клієнткою. – І чого вона з нею порається, все одно нічого не купить. Відразу видно: звідки в неї гроші, навіть на пальто минулого сезону.
А Віка тим часом тихо розмовляла з жінкою, не поспішаючи пропонувати товар. Олесі розмови не було чути і вона дістала смартфон, відкрила інтернет. «Ну, якщо нічого робити, хай хоч розмовами «нагодує», — подумала вона про напарницю.
Клієнтка пробула в магазині хвилин двадцять, примірявши з десяток пальт. Спочатку соромилася, дивлячись у дзеркало, щось зніяковіло говорила, Віка схвалювала, підтримувала.
– Вам знижка буде, ще в подарунок чохол і ось такі рукавички (у нас зараз акція), вибирайте які підійдуть. – сповістила Вікторія.
Жінка посміхалася, дякувала і пішла щаслива.
– Як тобі вдалося? – Олеся була вражена, коли спостерігала, як клієнтка витягала з потертого гаманця пачку купюр, новеньких, явно відкладених на якийсь важливий випадок. – Ні, ну вона не місцева, це ж видно, наче з села.
– Ну і що? Я теж із села, – сказала Віка. – Вона, між іншим, із райцентру. Хіба це найголовніше?
– Ні звичайно. Головне, що ти їй продала пальто. Не збагну, як це в тебе виходить?
– Ти здивуєшся ще більше, якщо дізнаєшся, кому вона його купила.
– Як це кому? Не собі?
– Уяви, не собі. Вона купила матері.
– Сама сказала?
– Так, сказала. Ти ж бачила ми розмовляли з нею, і потім вибирали потрібне. У неї з мамою один розмір, один зріст, постаті практично однакові, ось її сестри і відправили за пальтом(у неї ще дві сестри). Маму хочуть порадувати. Нещодавно батько пішов від матері, сорок років прожили. Пішов до молодої жінки, на багато років молодшої за нього. Сказав, що ви дорослі, чого вам ще треба, а я маю право. А в матері незабаром ювілей, шістдесят років, вона з юності про красиве пальто мріяла. Тихо так мріяла… просто не до того було, дітей виховували, потім онукам стали допомагати. І ось чоловік постійно казав, що на ювілей подарує пальто. Ну а коли пішов, то і обіцянка пішла разом з ним… І ось сестри вирішили зробити матері подарунок від себе, скинулися і відправили старшу сестру.
– Оце так! А якщо вона їй не сподобається?
– Донька впевнена, що сподобається, і я так думаю, що точно не відмовиться від подарунка.
– Ні, ну все-таки, мене дивує, як ти вмієш із покупцями розмовляти, – не вгамовувала Олеся.
– А мене дивує, що сорок років прожили і пішов, не зрозумію я, Олесю, як це можна, – сказала Віка.
– Виходить, взагалі вірити нікому не треба, – Олеся надула губи, згадавши недавнє розставання із чоловіком.
– Ні, Олесю, треба. Вірити треба, а інакше як взагалі жити. – Віка подивилася у вікно. – Знаєш, я її попросила, цю жінку (її, до речі, Катериною звуть), щоб, як буде у місті наступного разу, зайшла до нас, розповіла, як усе минулося.
– Так, так вона і побіжить до тебе, робити їй більше нічого. Та й тобі навіщо це треба?
– А може й зайде, даремно ти так про людей думаєш. Мені б дуже хотілося дізнатися, як там у них склалося. Просто з голови не виходить: сорок років…
_________________
Минуло два тижні. Клієнтка, що купила пальто матері, все ж таки зайшла, і Віка відразу її впізнала, попрямувала до неї як до старої знайомої.
– Ну, як у вас все пройшло?
– Та пройшло все добре. Щоправда, батька на ювілеї не було. Коли подарували пальто, гості ахнули. Сподобалося воно їй, дуже сподобалася. Мама нас усіх обіймала, дякувала. А коли гості розійшлися, розплакалася.
– Що? Не сподобалося? – Запитала Віка.
– Ні, що ви, сподобалася. Плакала вона, бо раділа. Сльози бувають і від радості. Раділа, що в неї такі дочки добрі, що всі ми з нею разом, хоч і прикро, що батько пішов.
Жінка пішла, попрощавшись із Вікою, як із доброю знайомою.
– Ну, слухай, вона прямо прикипіла до тебе, – позаздрила Олеся.
– Знаєш, у чому різниця? – Запитала Віка. – Ти насамперед гаманець розглядаєш (це я образно тобі говорю, не ображайся), а я на людину дивлюся… і просто розмовляю. Щиро кажучи, і продати не намагаюся, саме виходить. А взагалі, у душі сподівалася, що батько в них схаменеться і повернеться. Ну, якщо ні, значить, ні. Натомість у них діти добрі.