Яна, ти чого заміж не виходиш? – запитала тітка. – Надька он і то заміж вискочила!
-Та за кого вона там вискочила? За Миколу свого недолугого?! – обурилася Яна. – Було б чому там заздрити! Хоча на що їй ще розраховувати?
-А вона в нас принца чекає, – посміхнулася мати. – От тільки звідки в нашому селі такі?
-І зовсім не “принца”! – заперечила Яна. – Мені достатньо просто хорошого чоловіка, який би забезпечив мені гідне життя. Невже я багато хочу? Ні, треба до міста перебиратися! Сидячи тут, я точно нікого не знайду. Миколу, і того он забрали!
І дівчина дзвінко розсміялася.
-Смійся, смійся, – сказала тітка Люба. – Залишишся сама, то потім не до сміху буде.
-Уже краще так, аніж будь-хто, – парирувала Яна. – Чула таке, тітка Любе? Так от, я краще сама буду.
-Ну-ну, особливо у старості. До речі, а чому ти й досі не в місті? З твоєю зовнішністю давно б знайшла собі нареченого з квартиркою, та й жила б приспівуючи.
-А коли мені було його шукати? Після технікуму я заміж не рвалася, мені хотілося погуляти. Зараз, може, й пішла б, але де вони з квартиркою? Молодими ще розібрали! Тож доведеться кувати щастя своїми руками. Ось із наступного місяця і почну. Як тільки отримаю першу зарплату, винайму квартиру і до побачення рідне село!
-Хм, розумно, – трохи подумавши, сказала тітка Люба.
Шість років тому Яна закінчила технікум і влаштувалась працювати бухгалтером у сільраду. Вона відпрацювала там трохи більше чотирьох років.
А потім новий голова набрав нових працівників і колектив залишився без роботи.
Провідному фахівцю, Людмилі Іванівні, пощастило майже одразу. Вона знайшла місце секретарки у місті.
Прибиральниця пішла в сільський магазин на ту саму посаду, а решта, в тому числі й Яна, виживали, як могли.
Яна обурювалася і нарікала на важке життя, але загалом була молодцем.
Разом із матір’ю та тіткою Любою Яна збирала ягоди і гриби, а потім вони дружно їздили продавати їх на міський ринок.
Взимку вони продавали соління та варення, заготовлені спеціально для цієї мети.
Яна ставала на біржу праці, але це не дало результату. Відстоявши на біржі три місяці, вона дійшла невтішного висновку – вакансій для сільських жителів не було зовсім.
Багато хто говорив:
-Що ти тягнеш? Виходь заміж!
Угу, таке відчуття, що в неї вже є наречений, і все, що потрібно, то тільки піти в ЗАГС. І тоді буде щастя! Тільки ж не було його, нареченого.
Коли Яна працювала в сільраді, на вихідні вона їздила з подругами в сауну, клуб, чи кафе. І, зрозуміло, у Яни були романи.
Красива блакитноока блондинка зі стрункою фігурою завжди подобалася чоловікам. Але, чи то Яні траплялися не ті чоловіки, чи вона сама не знала, чого хотіла, із серйозними стосунками, які обернулися б щасливим шлюбом, якось не складалося.
Деякі односельці вважали Яну легковажною, а то й називали міцнішим слівцем, але це було не так.
Так, у неї було не так вже й мало чоловіків, але Яна – молода, красива і вільна жінка! Ну, не залагодилося з одним, то що тепер переживати? Тим більше, що до відсутності чоловіка у своєму житті вона ставилася досить спокійно.
А коли Яна втратила роботу, їй взагалі було не до кохання.
Та й грошей на розваги та інші розважальні поїздки до міста не було. Якщо не рахувати короткого роману з дачником, в особистому житті Яни теж був простій.
Майже два роки пройшло у пошуках роботи, але, зрештою, їй посміхнулася удача. Яна влаштувалася працювати в приватну агрофірму. Для мешканки села це справжній подарунок долі!
Першу зарплату, до речі, непогану, обіцяли лише через місяць. Натомість потім виплати будуть вже раз на два тижні. Жити можна! Що ж до особистого життя, то його краще влаштовувати, коли є гроші. Хтось вважає інакше? Що ж, на здоров’я, але для Яни постати перед потенційним нареченим без нічого, було неприйнятно.
Ну і в ідеалі, непогано б мати свій куток, тобто місце для зустрічей. А значить, орендоване житло – теж варіант.
Відверто кажучи, розмови про заміжжя дещо напружували. Тітка і мати журилися, що всі однокласниці Яни були заміжня і бавили дітлахів, і тільки вона одна ходила в дівках.
-Та що ж таке двадцять сім у наш час? – казала вона.
-Але ж тобі справді пора, – відповіла мама.
-Що, справді? А де воно, це “пора”? Хто це сказав? У будь-якому разі зараз у мене немає нікого. Чи може мені вийти в центр міста з табличкою – “Шукаю чоловіка”? – хихикнула Яна.
-А що, це ідея! – з ентузіазмом вигукнула тітка Люба. – Ти у нас красуня, тож, думаю, охочі знайдуться.
-Та ну вас! – Яна тільки махнула рукою і пішла у свою кімнату.
Отримавши першу зарплату, вона почала вивчати пропозиції щодо оренди житла. Відповідний варіант, – чистенька однокімнатна квартирка неподалік від роботи, знайшовся через тиждень.
-Давайте зробимо так, – сказала Яна господині. – Сьогодні у нас п’ятниця, і на вихідних я буду на селі. А в понеділок заїду в квартиру.
-Добре, але тоді внесіть заставу, – подумавши, відповіла господиня. – Щоб я вже знала, що все в силі. А то хтось подзвонить, я відмовлю, а ви потім передумаєте.
-Так звісно…
І Яна поїхала в село по речі. На автовокзалі вона зустріла свого однокласника Дмитра, з яким у них у десятому класі було кохання.
-Яна? Ого, як ми давно не бачились! Ти стала ще гарнішою! – захоплено дивлячись на своє шкільне кохання, сказав Дмитро.
-Ну, не так і багато років минуло, – посміхнулася вона. – Років зо три, напевно?
-Так, швидше за все. Ти, мабуть, одружена?
-З чого раптом така впевненість?
-Ну, повз таку красу складно пройти і не захотіти здобути.
-Ну, мабуть, не надто й прагнули мене отримати, – знизала плечима Яна. – Ні я не заміжня.
-Не вірю! Щоб таку красу і ніхто не взяв? – недовірливо запитав колишній.
-А варіант “сама не захотіла” тебе не влаштовує?
-А чому не захотіла?
-Ну, мабуть, не знайшовся той, за кого я б захотіла піти. Гаразд, що ми все про мене? Ти як? – поспішила вона зам’яти тему, яка добряче набридла.
-Та як… Їду будинок ремонтувати, який від бабусі дістався. Зроблю з нього цукерочку!
-А в місті чим займаєшся?
-Вже нічим, – похнюпився він. – Сьогодні я розлучився з дівчиною. Тож тепер тимчасово осяду у батьків. А взагалі я на заробітки часто їжджу.
-Ясно, – посміхнулася Яна. – А я якраз сьогодні знайшла потрібну квартиру. Зніматиму. У понеділок заїжджаю.
-Оголошується посадка на рейс… – заторохтіла диспетчерка.
-Наш? – запитав Дмитро.
-Ага.
-У тебе яке місце?
-Сьоме.
-А в мене тринадцяте! – весело сказав він. – Зверніть увагу, які символічні числа. Тільки от, на жаль, не разом.
-Довго, чи що, помінятися? – зауважила Яна…
Ну і, як то кажуть, понеслося…
…Першу ніч після розлуки вони провели у будинку, де жила бабуся Дмитра.
Дивлячись у темряву, закохані фантазували, як виглядатиме будинок. Те, що вони житимуть у ньому разом, тепер здавалося само собою зрозумілим.
У неділю ввечері Яна запропонувала:
-Може, поїдеш зі мною? Так не хочеться розлучатися! Поживемо вдвох бодай місяць. Даремно я, чи що, заставу вносила?
-Добре! Тільки плачу я!
-Я за!
Молоді весело засміялися.
Через місяць вони продовжили оренду. Будинок було розібрано, будівництво йшло повним ходом, а жити у батьків їм не хотілося.
Коли Дмитро з Яною навідувалися в село, дивлячись на них усі шепотілися:
-Старе кохання не іржавіє!
Бачить Бог, молоді люди здогадувалися, про що перемовляються односельці, але пишалися цим.
Вони планували побратися після того, як будинок буде готовий. Але вийшло інакше. Незабаром Яна зрозуміла, що вагітна, і Дмитро сказав:
-Що ж, тепер я, як чесний чоловік, повинен на тобі одружитися!
Весілля зіграли у селі. А у встановлений термін у них народився син, якого вони назвали Сашком.
Це була дійсно щаслива та любляча родина. Дмитро та Яна любили один одного так, як люблять лише в юності. Обоє відчували себе тими десятикласниками, якими були, коли їхнє кохання тільки зароджувалося. І це було чудове відчуття…
Але ніхто з подружжя не здогадувався, через яке випробування їм доведеться пройти.
Дмитро збирався на чергові заробітки, а в Яни було неспокійно на душі.
-Польща… – задумливо промовила вона.
-Ну, Польща, і що? – здивовано запитав чоловік. – Я не вперше туди їду.
-Ти знаєш, якесь у мене недобре передчуття. Ну, ось нічого не можу з собою вдіяти! Може, ти не поїдеш?
-А на, маєш! А як же другий поверх добудувати? Та й Сашка в садок відправляємо ж!
-Обійдемося без другого поверху, – наполягала на своєму Яна. – А вже на Сашка ми точно гроші зберемо. Я, слава Богу, працюю.
…І все-таки Дмитро поїхав.
Через два тижні Яна отримала звістку – на роботі дещо сталося і Дмитро дуже заслаб…
Ось так. Поїхав на заробітки, а повернувся… Одним словом працювати він більше не міг.
Роботодавець, звичайно, виплатив деякі кошти. Але хто компенсує все інше?!
Невгамовні місцеві жителі знову почали своє шушукання:
-Точно залишить його Яна! Як-не-як у місті працює, і за нею такі мужики бігають!
-Та вона завжди була вітряною. Точно, залишить!
-Ну, її можна зрозуміти. Навіщо такій красуні слабий, коли на руках, до того ж маленька дитина?
Якось уночі, коли Дмитру не спалося він розбудив дружину і сказав:
-Яно, якщо ти захочеш від мене піти, я зрозумію. Ти молода, гарна, а я…
-Дмитро, ти що жартуєш? – обурено відповіла вона. – І для цього треба було будити мене о другій годині ночі?!
Але саме зараз, глибокої ночі Яна зрозуміла – найкращий спосіб повернути чоловіка до життя – це не давати йому розслаблятися. Тільки так Дмитро відчує, що його і далі цінують та люблять.
На ранок вона сказала:
-Отже, так, любий, поблажок не буде! Тепер щоранку починатимеш із зарядки.
І Дмитро робив зарядку… Подружжя довго гуляло, після чого у чоловіка прокидався хороший апетит.
Яна наполягала на тому, щоб Дмитро готував, займався сином, робив нескладну роботу по дому. Незабаром чоловік знову знайшов бажання жити, і коли Яна заговорила про деякі процедури, він з радістю підтримав цю ідею. Адже коли Дмитро повернувся з Польщі, йому було все одно…
Тепер усе змінилося.
-Невже мені стане краще? – недовірливо запитав чоловік.
-Обов’язково!
Яна була в очах односельців мало не героїнею. Їм стало соромно за свої слова.
А через місяць вони вирішили повінчатися. І це було найпереконливішим доказом любові Яни до Дмитра.
Вінчання пройшло у місцевій дерев’яній та дуже гарній церкві. Усі присутні плакали.
-Ти моє щастя! – сказав Дмитро, цілуючи дружину, коли вони вийшли з церкви. – Якби ти знову не з’явилася в моєму житті, я не жив би. Це було б безглузде існування. Я дуже люблю тебе! Ти і Сашко – це найдорожче, що в мене є.
-Можу сказати те саме, – посміхнулася Яна, витираючи сльози щастя. – Ви з Сашком – мої скарби.
До неї підійшла мати, на руках якої сидів втомлений онук.
-Я пишаюся тобою, доню, – сказала вона.
-Та я ж не зробила нічого особливого, – похитала головою Яна. – Просто знайшовся той, заради якого я б зробила все. Ось він – мій “принц”!
-Це точно! – усміхнулася мати, з любов’ю дивлячись на дочку та зятя. – Ви – чудова пара.
-І це треба відзначити! – заявила сваха, яка щойно підійшла. – Давайте, поїхали вже!
І всі сміючись весело пішли за нею…