Понад двадцять років Зоя та Михайло прожили як чоловік та дружина, тільки ось свої стосунки не узаконили. Добре жили, дружно. Кожен свій будинок мав. У Зої у райцентрі, у Михайла у сусідньому селі. Жити стали у будинку Зої. Михайло все в домі та біля дому поробив. Все гарно з любов’ю..
Виховали двох дітей Зої, спільних не було. Коли з’їхалися дітям було 8 і 10 років. До дітей Михайло ставився дуже добре, любив як своїх. Та й вони його за чужого не рахували.
Діти роз’їхалися, у місті живуть з своїми сім’ями. Внуків на літо привозили. Внуки Михайла дідом називали.
І ось трапилося нещастя, Зої раптово не стало.
Поховали. Михайло дуже тяжко пережив втрату коханої людини. Але на нього чекала ще одна неприємність. Діти, яких він виховував, попросили його залишити будинок матері одразу після поминок.
І сперечатися не став. Пішов. Нічого не взяв. Вийшов, а йти куди не знає. Ніч у своїй машині провів, тільки вона в нього й залишилася.
А вранці його знайшла сестра Зої Тамара. Вона спізнилася на прощання, племінники повідомили пізно, а чекати не стали.
– А що ти тут робиш? Чому не в домі? – здивувалася Тамара, побачивши Михайла в машині.
Все розповів їй як є. Нічого не вдієш, прав на будинок він не має і сперечатися не буде.
Тамара у будинок зайшла, але далі порога не проходила. Племінникам все висловила та пішла.
– Ну, що робитимемо? Поїхали на цвинтар до сестри. А потім вирішимо. Жаль, що не встигла.
– Я в село до себе потім поїду. Більше нікуди, – з розпачем сказав Михайло.
– Та ти там стільки років не був. Я з тобою з’їжджу, подивлюсь, – сказала Тамара.
Після відвідин поїхали до села. Хата… та що там може бути. Двадцять років минуло, хоч і приїжджав Михайло іноді сюди, але не думав, що жити тут доведеться. Занепало все.
– Як ти тут будеш жити? – запитала Тамара.
– Більше ніде, – тихо промовив Михайло.
– Ось що. Поїхали до мене. Я сама живу, ти ж знаєш. Будинок великий, кімнат багато. Син рідко приїжджає. Та й не проти він буде. Мій не вижене, якщо що зі мною станеться, – запропонувала Тамара.
– Та незручно, – відмахнувся Михайло.
– Зручно. Це їм має бути незручно, перед тобою, перед матір’ю, перед Богом, – Тамара махнула рукою у небо.
Михайло навіть розплакався. Зою знову згадав. Життя їхнє.
– Поїхали, Зоя буде рада, вона все бачить. Документи у тебе де? – запитала Тамара.
– У машині все. Речі тільки забрати. Одяг, фотографію Зої, – сказав Михайло.
– Одяг можна купити. А фотографії треба. Я зараз. Валіза де лежить? Ну, яку я вам дарувала, коли до мене приїжджали, – запитала Тамара.
– Там у шафі стоїть. І сумочка там, у валізі, візьми обов’язково, – наполіг Михайло.
Зоя пройшла до хати. Не питаючи племінників, мовчки взяла альбом із фотографіями. Відчинила шафу, одяг Михайла у валізу, яка тут же лежала, склала. Шапки, куртки, сорочки. Все одно викинуть. Дві великі кришталеві вази також взяла.
– Це мені на згадку про вашу матір. Живіть щасливо. Бувайте, – кинула на прощання Тамара.
Племінники жодного слова не промовили.
– Михайле, може я неправильно роблю? Не можна напевно, то одразу речі Зої забирати? – Запитала Тамара і тут же сама відповіла, – ні, все правильно, тебе ж відразу вигнали.
– Правильно, – погодився Михайло.
– Добре, що я квиток назад не взяла, машиною і поїдемо. Тільки треба в їдальню заїхати, бо племінники не нагодували.
Виїхали.
Пройшов рік. Михайло та Тамара приїхали до Зої, а потім зайшли до їдальні. Там і дізналися новини. Виявляється, з будинком, з якого вигнали Михайла, сталася біда. Племінники Тамари навіть у спадок вступити не встигли. – Бог все бачить, от і віддячив, – говорили так, сусіди.
Михайло з Тамарою поїхали.
Так і живуть тепер у будинку Тамари, до Зої раз на рік їздять. Один одному підтримка на старість років. Андрій, син Тамари, схвалив вчинок матері. Хоч не одна мама, удвох краще. Та й Михайло людина хороша. Частину будинку на Михайла переписали. Що б не переживав. Родичів у нього зовсім немає. Тільки Тамара та Андрій.
А сумочка Зої? Добре, що діти не встигли її знайти, і Тамара її забрала. У сумці були гроші, не дуже великі, але Михайло із Зоєю хотіли допомогти своїм дітям. Відкладали. Гроші на пам’ятник Зої знадобилися, діти так і не спромоглися його поставити.
І погане, і добре. Все перемішалося. Але так вийшло. Добра таки більше.